Шпаргалка по дисциплине "Українська література"

У роки другої світової війни на перше місце у художній свідомості Максима Рильського вийшла пекуча тривога за долю України, рідного на­роду. Написана в цей час його натхненна патріотика залишиться взірцем високої громадянської гідності українського слова в критичну добу історії.

Непідробною пристрастю і болем пронизана ліро-епічна поема “Сло­во про рідну матір”, яку він прочитав 29 листопада 1941 р. на радіомітингу в Уфі, що транслювався радіостанцією імені Тараса Шевченка на територію окупованої України. Поет з любов'ю відтворив у поемі образ України – її героїчну історію, невмирущу культуру, чарівну природу. Земля Тараса Ше­вченка–так назвав М. Рильський Україну. З далекого башкирського міста він шле благословення її першоджерелам.

Поет звертається до національної свідомості українців, які в боротьбі за свою землю можуть і мусять обпертися на вільнолюбні традиції століть, на вікопомні імена видатних діячів національної культури, що символізують силу, неподолан-ність, безсмертя нації. Рильський прикликає з глибин сторіч найбільші святині українства – народну пісню, “печаль і радість нашу”: “мандрівника Сковороду з припорошілими саквами”; “ЕнсЇди” владний сміх”; “гарячу думу Кобзаря”; “струни Лисенка живії”; золоту зорю слави “круг Заньковецької Марії”; згадує козацькі походи, “іржання коней бойо­вих”. У поемі звучать розгорнуті риторичні запитання: “Хто може випити Дніпро, Хто властен виплескати море,

Хто наше злото-серебро Плугами кривди переоре, Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?”

Ніяка зловорожа сила не подолає народу, у якого героїчне і славне минуле– такий ідейний пафос твору.

У поемі “Слово про рідну матір” відчутний вплив “Слова о полку Іго­ревім”. Поет органічно вплітає у мову поеми деякі мотиви та образні зворо­ти з давнь-оруської поеми (наприклад: “Лисиці брешуть на щити”). У творі спостерігаємо поетичні деталі з українських фольклорних джерел (“Чи пра­вду кривді подола-ти?”). Патетичного звучання поет досягає підбором лек­сики (благословен), короткими формами прикметників (славен, зелен), тав­тологічними висловами (рута-м'ята, злото-серебро). Поет і сам творить неологізми (громовозвукі слова). Загалом уся поема “Слово про рідну ма­тір” – це слова виняткової поетичної ніжності й місткості: кожне випромі­нює цілі пучки дорогих кожному українцеві асоціацій.

Поет усвідомлював, що висока українська патріотика може поверну­тися для нього новими репресіями. Тому останні строфи у дусі часу просла­вляють дружбу народів і керівну роль партії. Однак комуністичні ідеологи не могли пробачити поетові, що мати-Батьківішіна для нього – це Україна, а не Радянський Союз. Тому у 40-х роках за поему “Слово про рідну матір” М. Рильський мав чимало неприємностей.

46.Взаємини між батьками і дітьми у п'єсі “Дикий Ангел” Олексія Коломійця.

П'єса “Дикий Ангел” (“Повість про сім'ю”) пронизана ідеєю утвер­дження високих моральних принципів, створення життєстійкої сім'ї як най­головнішої підвалини нашої держави. “Диким Ангелом” назвав драматург головного героя п'єси. І справді, старий робітник Платон Ангел за деякими мірками – людина дивна. Своїх дорослих уже дітей тримає під суворим ба­тьківським контролем. Коли ж молодший син – студент Павло – несподі­вано привів до хати молоденьку дружину, не одержавши батьківського бла­гословення на одруження, Платон мовчки склав його чемодан і рішуче виставив за двері.

За зовнішньою скупістю і домашнього тиранією головного героя про­глядає висока вимогливість до себе і своїх дітей. Виша мета Платона Ангела – “жити як слід”. Це означає насамперед навести лад у “своїй державі”, тобто сім'ї. Своїх дітей Ангел виховав у дусі любові до праці, вони розуміють роботу як доконечну необхідність, як пе­редумову їхнього пристойного буття на землі, як посильний внесок у духо­вний і матеріальний розвиток суспільства. Діти не відкидають тої традиції, яку батько утвердив у родині: вони віддають свій заробіток за місяць бать­кові, який ретельно все занотовує до записника, Платон Микитович не при­власнює заробітку дітей, він тільки розумно регулює витрати: “Тут жив, тут одягався, харчувався – і гроші докупи. Всі на одних правах”. Батько також стимулює підробіток дітей – на всілякі непередбачені витрати. Це їх дис­циплінує, спонукає до раціонального розподілу коштів, дає можливість ста­більно, нормально жити. Коли б хто з дітей сфальшивив, він одразу б тако­го з дому вигнав. Для дітей стали непорушним законом слова: “У всьому, у малому й великому, єдиний порадник правда!” Правда у словах і діях Платона Микитовича асоціюється з виявом найвищого благородства, добродій­ства.

Дружина Платона Микитовича Уляна діє заодно з чоловіком у вихо­ванні дітей, хоча в принципових питаннях гору бере його думка.

Батькова наука не пішла намарне старшому синові Петрові. Він такий же чесний, дбайливий, працьовитий. Незважаючи на те, що Петро уже ви­бився у високе начальство, він переконується у батьковій правоті. Коли Платон Микито-вич довідався, що Петро готовий погодитися на споруджен­ня житлового будинку в екологічно невдалому місці, його неприємно вра­зила подібність сина до тимчасових правителів, що нагадують перекотипо­ле. Батько домігся, щоб Петро обійняв іншу посаду– рядового інженера:

“Кожного мушу бачити і за кожним наглядати. Споконвіків так велено ба­тькам!”.         

У Платона Ангела четверо дітей, і він усіх до пуття довів, усіх навчив по-людському чесно жити. Тому він має повне право кинути у вічі Крячко­ві, син якого став покручем, суворі, безжальні слова: “Злодій твій син... Не працює, а їсть – значить злодій! Не заробив, а тринькає – злодій”.

Чесними і порядними людьми постають у п'єсі діти Платона і Уляни Ангелів: працьовита, гостра на язик Таня, наймолодший у родині Павлик, Фе­дір, що працює на заводі. Усе своє великотрудне життя Платон Ангел щоденно дбав, щоб виховати їх такими, якими їх сприймає читач і глядач п'єси. І він цього домігся завдяки своїм переконанням господаря і патріота рідної землі, великій відпові-дальності громадянина, обов'язкам чоловіка і батька.

47.Глибокий ліризм поезії Олександра Олеся.

Творчість Олександра Олеся – автора 11 збірок витонченої лірики – тривалий час була недоступною читачам України. Його ім'я було популяр­ним лише в українській діаспорі.

Характер всієї поетичної спадщини митця (його ліричних творів і по­езій громадянського звучання, пов'язаних з революцією 1905 року, її пораз­кою та еміграцією поета) визначає журба і радість, які завжди йдуть поруч, змагаючись, хто кого переважить(“З журбою радість обнялася”).

Радість і журба проходять і через вірші пізнішого періоду творчості – “Моїй матері”, “О принесіть як не надію” та ін.

Одним із кращих ліричних творів О. Олеся є його вірш “Чари ночі” (“Сміються, плачуть солов'ї...”). У ньому влучно передано піднесенний, ма­жорний настрій ліричного героя, який перебуває під нпливом почуття ко­хання. Тут все складає “хвалу життю”. Одухотворена природа перебуває у гармонії до почуттів ліричного героя: “Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче. Твір пронизує заклик поета оцінити життя “летючу мить”.

Ліричність поезії “Чари ночі” посилюється влучними метафорами (“тут ллються пахощі густі, там гнугься верби п'яні”, “сміються, плачуть солов'ї і б'ють піснями а груди”, “...уся земля тремтить в палких обіймах ночі”);персоніфікова-ним образом весни, яка завжди була символом молодості, краси, оновлення (“весна іде назустріч нам”, “весна бенкет справляє”).

Завдяки глибокій поетичності, мелодійності поезія “Чари ночі” стала улюбленою піснею українців. Вона виконувалася в народі і в той час, коли поезія О. Олеся була недоступною. Важливим штрихом її музичної інтер­претації на сьогодні є своєрідне виконання Ніною Матвієнко.

Звукова інструментовка творів О. Олеся чарує і в іншіїх віршах. Його мистецтво звукопису можна порівняти із творчістю П. Тичини, особливо з творами із “Сонячних кларнетів”. Яскравим прикладом цього є поезія “В небі жайворонки в'ються” із циклу “Щороку”, в якій передано прихід вес­ни, коли “виглядають полохливо перші проліски з землі”. Про прихід весни “дзвоном радісних пісень” невтомно розповідають жайворонки. Добір дзвінких приго-лосних та лексем (“співають”, “заливаються”, “сміються”, “дзвонять”) викликають музичні асоціації. Тому до поезії О. Олеся дуже ча­сто зверталися композитори. Понад 30 музикантів здійснювали обробку йо­го поезій. Серед них М. Лисенко. К. Стеценко, С, Людкевич, Я. Степовий. На тексти поезій О. Олеся пише пісні відома сьогодні Марія Бурмака. Попу­лярною піснею у її виконанні є “Ой, не квітни, весно!”.

Поезія “Айстри” написана у 1905 році. Вона с своєрідним відгуком поета на революційні події. Алегоричний образ айстр, що розцвіли в саду опівночі (ніч – символ суспільного ладу), невіддільний у поезії від мрії про сонце, “вічну весну”, “рожевий ранок”. Коли ж сподівання виявилися мар ними, бо “вколо – тюрма...”, айстри “схилились і вмерли”. Заради “сонця, неба, простору, волі” для інших гине лебідь в однойменному вірші.

На думку С. Єфренова, у своїй ліриці О. Олесь “наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв'язують крил і не заважають справжньому поетові”.

У художнє вирішення традиційної для української літератури теми про роль поета і поезії в суспільстві О. Олесь вніс свій вагомий внесок вір­шами “Рідне слово в рідній школі”, “О слово рідне! Орле скутий”, “О прав­да! Мій народ смішний безкрає...”. Ці твори засвідчують, що поет глибоко перейнятий долею свого народу. Збереження національної самобутності на­роду він вважав своїм обов'язком.

Турбота поета про долю рідного слова, “чужинцям кинутого на сміх”, особливо гостро поставлена у поезії “О слово рідне! Орле скутий!” Як і в багатьох інших випадках, громадянський пафос вірша тут поєднано з гли­бокою задушевністю, ліричністю. Вже у другій строфі значення рідної мови у духовному житті людини та її велич асоціюється з розкішшю природи, яку О. Олесь завжди вмів змалювати найкращими барвами.

Особливою ліричністю, ніжністю сповнені вірші О. Олеся для дітей. Поезія “Сон” – це казка, яку переживає дівчинка. Увісні вона потрапляє в ліс і зачудованими очима спостерігає “шалений танок” – кружляння мушок, цвіт метеликів у травах, знайомиться зі звірятами (поваж'ним борсу­ком, ведмедем “рудим та волохатим”, вовком-сірком). Під звуки кобзи па­вука все те товариство починає забавлятися так, що й поважні дерева не втерпіли. Вони повисмикували із землі свої ноги і “ну садити гопака”. Тре­мтливе прощання із лісовими друзями перериває матуся словами: “Вставай, вже сонечко зійшло”.

Уміння поета створити настрій (у творах для дітей він поєднаний із глибоким розумінням дитячої психології), одухотворення (олюднення) природи, викорис-тання народнопоетичних засобів: символів, епітетів, порі­внянь – забезпечують глибокий ліризм творів О. Олеся.

48.Типовість подій і персонажів у творі “Суд” Юрія Мушкетика.

Ю. Мушкетик – автор широковідомих прозових творів “Біла тінь”, “Крапля крові”, “Жорстоке милосердя”, “Семен Палій”, “Позиція”, “Ру­біж”, “Яса”, “Смерть Сократа”, “Суд над Сенекою”. Його перу належать романи, повісті та оповідання, в яких осмислено історичну долю українсь­кого народу, формування його національної свідомості, проблеми духовності, моралі тощо.

В оповіданні “Суд” Ю. Мушкетик змальовує похмуру дійсність кол­госпного села перших повоєнних років. У центрі сюжетних перипетій – сільська трудівниця Ганна. Вона постала перед “правосуддям” доби застою через те, що, будучи хворою, не змогла виробити у колгоспі трудоднів. Страшний сором, біль і образа скували постать скривдженої долею, старої хворої жінки. Перед очима враз пройшли тяжкі 30-ті роки, голод, смерть пасербиці Оленки. У роки війни на фронті загинув її чоловік, не повернули­ся додому сини Данило і Микита. Коли дістала похоронку на Микиту, най­меншого сина, відчула, що згасає її життя.

Додому повернувся поранений Грицько. Зібрався із силами, поїхав за­вершувати навчання в інституті. Ганна знову залишилася сама. Була вже на той час дуже кволою, незахищеною. Сільський голова Устим Рукавиця гру­бою поведінкою не раз кривдив Ганну. Разом з фінансовим агентом Йоси­пом Шилом ще під час війни забрали у Ганни корову за нездачу молока Знайшли вони й переконливі аргумен-ти, щоб забрати порося. Обманом за­ставили підписатися під позикою на 1300 крб. замість 300. Прийшли вночі восьмеро чоловік до одинокої жінки, наказали підписуватися, а суму закри­ли від неї. Згодом лише з'сувалося, під чим підписалася Ганна. Пробувала героїня знайти правду через військкомат, писала туди, як повелися з нею, дружиною і матір'ю загиблих на війні. На папері визнали її правду, але на­справді все залишалося по-старому. Більше того, одного разу, виступаючи на зборах, Устим Рукавиця назвав Грицька, який пройшов війну, іноземним шпигуном. Коли принесли таку новину Ганні, вона не повірила в поговір, “одначе їй зробилося так погано, що вона занедужала й не вставала більше тижня”.

Варто зазначити, що описане у творі моральне знущання над героїнею – не авторська вигадка, а лише художньо опрацьовані реальні факти із життя колгосп-ників часів застою.

Коли героїня одужала, вона знову бралася за роботу. Праця – необ­хідна умова її життя. Замолоду працюючи, Ганна часто співала. Пісня і пра­ця виповнювали її будні, допомагали долати труднощі. То хіба могла вона з доброї волі не виконати своєї норми буряків, щоб вони “зеленіли прибитою морозом гичкою”? Це її біль. Тому кілька разів пробувала вона попрацюва ти з лопатою на своїй ділянці, але так і не зуміла впоратися, “останній раз і дійти до села не могла”.

Коли була Ганна ланковою, часто звертався до неї голова,, щоб підні­мала дівчат на прорив. “А колгоспна робота – суспіль прориви”, – конс­татує Ю. Мушкстик. До невідкладної роботи у колгоспі не, раз залучалися і її сини, навіть заняття у школі пропускали. Ганна, ростила їх працьовитими. Попередній голова Кузьма Діренко хвалив хлопців за їх працьовитість. Трохи людянішим до війни був і Устим Рукавиця. Та дуже швидко змінив­ся: “Узяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав на поле напідпит­ку”, у поведінці з людьми відчувалася його зверхність.