Голодомор в Украине

 

2.7.Припинення  українізації

 

Знаменною щодо розуміння сутності сталінської  політики щодо України є нарада членів ЦК КП(б)У, крайкому Північного Кавказу, обкому Смоленської області, яка  відбулася 14 грудня 1932 р. в Москві. Прийнята постанова була спрямована під прикриттям хлібозаготівель на знищення всіх форм економічного, політичного, культурного відродження України. Було дано вказівку припинити українізацію, бо вона проводилась “механістично, без урахування особливостей кожного регіону, без ретельного добору більшовицьких українських кадрів, що полегшувало буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим створення свого легального прикриття, свої контрреволюційних осередків і організацій.”37

 

Ця ж постанова  прямозакликала до репресій керівників низових партійних організацій. Було названо прізвища керівників райкомів, головрайколгоспсоюзів, голів райвиконкомів  як організаторів саботажу хлібозаготівель  і навіть термін їхнього ув’язнення ( від 5 до 10 років). Було дано вказівку негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів в “українізованих” районах , а також всі періодичні видання з української на російську мову, а також перевести на російську мову викладання в школах..

 

Увага Сталіна  до Північного Кавказу пояснюється  значною кількістю тут українського населення, а також тим, що Кубань завжди була просякнута духом козацької  волі. Тут був плацдарм Денікіна, сильні бунти проти колгоспів.

 

Культурно-освітня політика на Кубані проводилася під керівництвом Наркомату Освіти УСРР і фінансувалося з бюджету УСРР. Тому припинення українізації на Північному Кавказі було політичним ударом по Україні. І особисто по М.Скрипнику як лідеру “націонал-комуністів”. Під приводом того, що українізація майже половини районів Північного Кавказу дала легальну форму ворогам радянської влади, 10 тисяч мешканців станиці Полтавської були виселені в північні райони СРСР. Українізацію було також припинено в Курській, Воронезькій областях, на Далекому Сході, в Сибіру, Середній Азії, де компактно мешкали українці.

 

2.8.Бойові дії  Сталіна і його поплічників  проти України в 1933 р.

 

18 грудня 1932 р.  Сталін направив Л.Кагановича  і П.Постишева як надзвичайних  уповноважених в вирішальні області України для виконання плану хлібозаготівель. Уже 24 грудня ЦК КП(б)У наказав колгоспам здавати державі всі колгоспні фонди, в тому числі і насіннєві.

 

24 січня 1933 р.  пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) ухвалив  рішення про створення політвідділів  МТС, які не залежали від місцевих органів і прямо підпорядковувались Москві. Вони отримали повноваження керувати колгоспами і контролювати одноосібників. Це означало, що влада над українським селом перейшла від республіканських органів до центральних.

 

Після пленуму  пройшла хвиля кадрових змін в керівництві КП(б)У. П.Постишев був призначений другим секретарем ЦК, фактично відтіснивши С.Косіора. До кінця 1933 р. Постишев призначив 237 нових секретарів райкомів, 249 голів райвиконкомів; було створено 643 політвідділа МТС, 302 політвідділа у радгоспах, замінено 3 тисячі голів колгоспів.

 

Це було справжнє захоплення території України армією озброєних сталінських емісарів. Вони не потерпали від голоду, бо отримували добрі пайки. На ранніх стадіях  голоду в великих селах, де такі речі можна було краще приховати, партійні керівники за допомогою продуктових подачок забезпечували себе і жіночою увагою.38 На районному рівні можливості були просто необмеженими.

 

Р.Конквест наводить опис їдальні для партійної номенклатури в с. Погребище: “І вдень , і вночі її охороняла міліція, тримаючи селян і їхніх дітей подалі…В їдальні за дуже низькими цінами подавали білий хліб, м’ясо, птицю, консервовані фрукти, делікатеси, вина, солодощі. Водночас працівникам їдальні видавали так звані “мікоянівські пайки”, куди входило 20 різних видів харчових продуктів. А навколо цих оазисів лютували голод і смерть”39.

 

2.9.Голод лютує.

 

Смертність від  голоду почалась вже в перший місяць роботи молотовської комісії, а з  березня 1933 року вона стала масовою. “Націю вбивали повільно, і це було ще страшніше. Не розстрілами і газовими печами, а повільним, і від цього ще більш жахливішим , згасанням від голоду. Коли мати, ламаючи окраєць хліба, мала вирішувати, хто з її дітей помре голодною смертю першим – старший, який навчився побиратися, середній, який ще тримається за спідницю,чи молодший, якого шкода найбільше,”- говориться в Зверненні Президента України до українського народу.40

 

“Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У  людей розпухли обличчя, ноги та животи. Вони не могли утримати сечі… і тепер усе геть начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу “локшини”, і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп’яхи, проліски, іван-чай, амарант та кропиву…”

 

“Липа, акація, щавель, кропива та інші рослини, які  тепер складали основний “раціон” селянських родин, не мали в собі багато білків. Слимаків, що трапляються лише в деяких місцевостях, варили, ющку споживали, а хрящове м’ясо дрібно рубали перемішували з листям і їли.”

 

“В селі, розташованому  в 30 кілометрах на південь від Києва, мешканці поїли всіх котів в собак. В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро мешканців, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан”.

 

“В українській  сільській школі учитель розповідав, що на додачу до подоби борщу, приготовленого з кропиви, бадилля буряків, щавлю  та солі ( якщо вона була) дітям давали також ложку бобів, за винятком дітей “куркулів”.

“Агроном одного з сіл Вінницької області згадував, що у квітні, коли піднявся бур’ян, селяни почали їсти щавель і кропиву…Але  від споживання цих рослин люди діставали  водянку і масово вмирали. У другій половині травня смертність настільки виросла, що місцевому колгоспу довелось виділити спеціальний віз, щоб кожного дня возити мертвих на цвинтар ( тіла кидали до спеціальної могили без будь-яких церемоній). Візники їздили від хати до хати, і їхнім обов’язком було запитувати в кожній хаті, де все ще жили люди, чи є серед них мертві, яких треба було б відвезти”.

 

“Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх  облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах ще теплилися залишки дитинства. Скрізь ми знаходили чоловіків і жінок, що лежали ниць, з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого виразу”.

 

“Один військовий розповідав, що коли їхній потяг  в’їхав в Україну, вони з товаришами просто вжахнулися. Солдати передали їжу жебракам-селянам , і на них доніс комендант потягу. Одначе командир корпусу (С.Тимошенко) застосував до них досить незначну міру покарання. Коли підрозділи розгорнулися в колону, чоловіки, жінки, дівчата, діти підійшли до дороги, що вела до табору. Вони стояли мовчки. Стояли, виморені глодом. Їх відігнали, але вони знову з’явилися в іншому місці. Комісарам довелось багато попрацювати, щоб вивести солдат із смутку. Коли розпочалися маневри, слідом за польовим кухнями рушили голодні селяни. Під час обідньої перерви солдати передавали їм свої пайки. Командири з комісарами відходили подалі, роблячи вигляд, що нічого не помічають”.

 

“У селі Білки  Денис Іщенко вбив свою сестру, зятя та їхню 16-річну дочку, щоб узяти собі 12 кілограмів борошна, які вони мали. Він же вбив свого приятеля Петра Коробейника, коли той ніс чотири хлібини, які дістав у місті”.

 

“Деякі божеволіли…  Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали їх. Я бачив одну таку людину. Цю жінку привели до окружного центру під конвоєм. Вона мала людське обличчя, але очі в неї були вовчі. “Це людоїди,- казали про них,- Їх треба стріляти” Ніби сама матір винна, що її довели до божевілля ті, хто зробив це задля якоїсь вищої мети, задля добра всіх…”

 

Ці та багато інших свідчень очевидців Голодомору наводить у своїй книзі Р.Конквест41. Вони настільки гнітючі, що важко  їх читати без значного зусилля над  собою.

 

2.10. Інформаційна  блокада Голодомору.

 

Сталін наказав ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Це один із аспектів психопатії вождя та його поплічників. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК партії, протоколах політбюро слово “голод” не вживалося. Ані слова про голод не дозволялося промовити в пресі, на вулиці, у власному помешканні. Це вважалося “антирадянською пропагандою”, і санкція за таке було не менш п’яти років у таборах. Під суворою забороною знаходились питання Голодомору в радянській історичній науці. Марно шукати в радянських підручниках невикривлену інформацію про стан українського села в 1932-1933 рр. В них йдеться тільки про “прорив у сільському господарстві”, “зниження валового збору сільськогосподарських культур”, “різке скорочення поголів’я худоби”, “тяжкі продовольчі утруднення”, “куркульський саботаж”, “помилки під час хлібозаготівельної кампанії” тощо. Сталін не бажав обговорювати проблему голоду як таку: нема слова – нема проблеми. Обговорення означало б визнання факту економічної катастрофи, в яку потрапила країна внаслідок марних спроб реалізації воєнно-комуністичних планів під виглядом “наступу соціалізму по всьому фронту”. Більше того, воно б означало дозвіл давати оцінку рішенням, прийнятим негласно на найвищому рівні з метою покарати українське селянство за те, що воно не хотіло задарма працювати на державу.

 

2.11.Позиція Заходу.

 

Повідомлення  про голод в СРСР з’явилися  в західній пресі в останній декаді березня 1933 року. Дізнавались про  це з розповідей утікачів, які проривались  через кордон на Західну Україну. В липні 1933 р. у Львові утворився Український центральний комітет допомоги голодуючим. Активно сприяли його роботі українці із США і Канади. Однак уряд СРСР не дав дозволу на перевезення через кордон закуплене для голодних людей зерно. У серпні 1933 р. архієпископ Відня кардинал Інніцер звернувся до європейської спільноти із закликом допомогти радянській Росії, де від голоду страждають мільйони людей і навіть є випадки канібалізму. Радянські дипломати “дотепно” заявили у відповідь, що “в Росії немає ні кардиналів, ні каннібалів”42. Міжнародний комітет допомоги, створений у Відні, зібрав істотні пожертвування, але порозумітися з офіційними особами СРСР не вдалося.

 

2.12.Становище  в містах в 1933 році.

 

Щоб не допустити  масової втечі українських селян  в міста і за кордон, яка б неминуче викрила становище в республіці, Сталін розпорядився розставити на кордонах, залізничних станціях загороджувальні загони і бригади працівників ДПУ, які перевіряли багаж пасажирів, конфісковували продовольство, яке селяни придбали за гроші або обміняли на речі в сусідніх з Україною місцевостях, аби привезти його голодуючим сім’ям.

 

Незважаючи на перепони, доведені до відчаю селяни прагнули будь-що добратися до міст, де залишали дітей в установах, лікарнях, просто на вулицях. В містах можна було спостерігати моторошні сцени, коли на вулицях поміж людей, які поспішали у своїх справах, повзали діти і дорослі, знесилені голодом.

 

В Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших  містах Буденною справою місцевої влади  було прибирання трупів на вулицях. На тих, хто ще не помер, щодня влаштовували облави загони міліції та спеціально мобілізованих партійців. Робилося це жорстоко і безжалісно. Так, 27 травня 1933 р. у Харкові кілька тисяч селян, що намагалися прилаштуватися по всьому місту у черги хлібом, зігнали до купи і вивезли залізницею до станції Лісова, де залишили напризволяще43.

 

Висновки. Демографічні втрати України в 1928-1933 рр.

 

Актуальним є  питання про втрати населення  України внаслідок колективізації, “знищення як класу куркулів” та Голодомору 1932-1933 рр.

 

На першому  етапі колективізації (1928-1929 рр.) сильних  економічних і політичних переслідувань  зазнала порівняно невелика група  населення (3-4%), що не відігравало визначальної ролі в збільшенні втрат населення.

 

Важливішим було зниження рівня його життя. Ринкові ціни на хліб в 1928-1929 рр. Зросли втричі, що не могло не позначитися на рівні життя взагалі і народжуваності, зокрема.

 

Під час наступу  на куркулів в 1930-1931 рр. Кількість розкуркулених, за даними різних авторів, склала від 200 до 400 тисяч чоловік, яких було виселено в Комі, Карелію, на Північний Урал, Кольський півострів тощо44.Втрати населення збільшувались також за рахунок погіршення умов життя, тому що ринкові ціни в СРСР з 1928 до кінця першої п’ятирічки зросли в 30 разів.