Голодомор в Украине

«ГОЛОДОМОР 1932-1933 РР. УКРАЇНА ПАМ’ЯТАЄ», Ю.В.Гриньов

Всеукраїнський  конкурс науково-пошукових робіт

 

Робота надана викладачем

 суспільних  дисциплін 

Рубіжанського індустріально-

педагогічного технікуму

Ю.В.Гриньовим

 

 

Вступ

 

В історії українського народу є події, які не втрачають своєї актуальності протягом часу. Голодомор 1932-1933 рр. є саме такою подією. Після того, як в роки «перебудови» трагічна правда дійшла до нас скрізь десятиріччя напівправди і брехні, ця тема продовжує активно обговорюватись в суспільстві, викликаючи живий інтерес і у пересічних українців, і у істориків-спеціалістів, і у професійних політиків.

 

26 листопада  2006 року Верховна Рада України  прийняла Закон України « Про  Голодомор 1932-1933 років в Україні», в якому визнала Голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду українського народу, а його публічне заперечення – знущанням над пам`яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу і протиправним діянням.

 

В українському суспільстві напередодні 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 рр. активно обговорюються різні аспекти цієї трагічної теми, публікуються нові матеріали. Президент України В.А.Ющенко виступив з пропозицією встановлення в Києві пам`ятника жертвам Голодомору 1932-1933 рр. і з законодавчою ініціативою запровадження адміністративної відповідальності за публічне невизнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. З 1988 року щорічно кожної четвертої суботи листопада в Україні відзначається День пам`яті жертв голодоморів і політичних репресій.

 

Матеріал цієї теми гостро ставить питання про  відповідальність політичних режимів  і окремих політиків за їхні дії, про критерії оцінки цих дій, змушує вкотре замислитись над тим, що найвищою соціальною цінністю цивілізованого суспільства  має бути людина, її життя і здоров`я, права , честь і гідність.

 

Метою цієї роботи є дослідження Голодомору 1932-1933 рр. в Україні як однієї з трагедій радянського періоду історії  українського народу, яке дозволяє висвітлити антигуманну сутність більшовицького тоталітарного режиму. Для досягнення цієї мети автор намагався вирішити наступні задачі:

- на підставі  опублікованих матеріалів (офіційних  документів, свідчень учасників  подій, оцінок дослідників проблеми) з`ясувати причини Голодомору 1932-1933 рр.;

- встановити масштаби Голодомору 1932-1933 рр. в Україні;

- визначити наслідки  цієї трагедії для українського  народу.

 

Для розкриття  теми автор використав такі матеріали:

- документи ( постанови і резолюції партії  більшовиків та радянського уряду), які дозволяють встановити авторів рішень, що приймалися;

- монографію  Р.Конквеста «Жнива скорботи»,  на підставі якої написано  основну частину роботи і виявлено  обставини, які викликали Голодомор  та його страшні прояви в  Україні, а також роль ВКП(б)  і КП(б)У та їхніх окремих представників в організації Голодомору;

- публікації  «Українського історичного журналу»  останніх років, які дозволили  глибше дослідити окремі спекти  теми (політичні причини Голодомору, демографічні наслідки тощо)

 

 

1.Суцільна колективізація  та її законодавче забезпеченя

 

1.1.Колективізація: теорія і практика

 

Шлях суспільства  до соціалізму більшовицька партія, як відомо, пов’язувала з колективізацією  сільського господарства. Ідея колективізації пройшла досить довгу еволюцію. Перші  колгоспи виникли ще в 1917-1920 рр. як наслідок добровільного об’єднання селянських господарств за активної підтримки радянської владою. Вони виникли в різних формах, як-от: товариства спільної обробки землі, в яких усуспільнювалась лише орна земля; артілі, в яких усуспільнювались і земля, і майно, але у особистій власності селян залишались присадибні ділянки, інвентар тощо; нарешті, комуни, які повністю вели колективне господарство. Але широкого розповсюдження колективізація в ці роки не набула, бо селяни дуже неохоче йшли до колективних господарств.

Нового імпульсу ідея соціалістичного перетворення сільського господарства набула в статті В.Леніна “Про кооперацію” (1923 р.). Це був  час НЕПу, і уяви більшовиків про  соціалізм як безтоварне господарство, засноване на прямому продуктообміні між виробниками, на деякий час змінились. В своїй роботі Ленін вбачає в кооперації, яка гармонійно поєднувала індивідуальні і колективні інтереси через ринкові і товарно-грошові відносини, найбільш легкий, простий і доступний для селян шлях до соціалізму.

 

Але Й.Сталін, висунувши  лозунг суцільної колективізації, зовсім перекрутив ідеї Леніна про кооперацію, оголосивши колгоспи найбільш досконалим видом кооперації. Таке протиприродне  поєднання кооперування і радянської колективізації поступово увійшло в суспільну свідомість і втілилось в стереотип “колгоспно-кооперативної форми власності”.1 При цьому поєднання відбулось тільки на словах. На практиці ж одразу після здійснення колективізації всі форми селянської кооперації, крім споживчої, було ліквідовано, а споживчу – одержавлено.

 

Колгоспи були тою формою, за допомогою якої можливо  було шляхом надзвичайних заходів інакше, ніж через ринковий механізм, тобто  значно вигідніше для держави, розподілити  вироблену сільськогосподарську продукцію. Саме ця форма дозволяла вилучити у селян засоби виробництва і перетворити їх у найману дешеву робочу силу, яка працює за командою і не розпоряджається виробленим продуктом.

Але реакція  селян на появу колгоспів і  радгоспів не була обнадійливою для  більшовиків: в середині 20-х років до цих господарств увійшли тільки 3% всіх сільськогосподарських працівників СРСР .2 Тому, розробляючи проект першої п’ятирічки, партійні керівники передбачали,, що в кращому разі їм вдасться колективізувати 18-20% селянських господарств, а в Україні – 30%.3

 

1.2.Криза хлібозаготівель

 

Але уже в 1928 році під час т.зв “кризи хлібозаготівель” стало очевидним, що індустріалізація в тому вигляді, як її уявляли собі більшовики, потребує суцільної колективізації. Для прискореного розвитку промисловості потрібно було купувати зерно у селян за низькими цінами, щоб, з одного боку, постачати хліб в зростаючі міста, а ,з іншого, - вигідно торгувати зерном за кордоном за валюту, яка була потрібна для фінансування індустріалізації. Однак ціни, пропоновані державою ( нерідко на рівні 1/8 від ринкових), вважались селянами дуже низькими, і через це вони відмовлялись продавати зерно.

 

З точки зору економічної теорії, це було не чим  іншим, як тимчасовою втратою рівноваги  на хлібному ринку. Справі могло б зарадити правильне використання ринкових і фінансових заходів, але недовір’я до ринкової системи, притаманне радянському керівництву, а також некомпетентна політика цін на сільськогосподарську і промислову продукцію призвели до справжньої паніки в керівництві країною, що стало передумовою прийняття рішень про надзвичайні заходи.

 

Більше того, Сталін при обговоренні хлібної  проблеми оперував невірогідними цифрами, які надавали йому помічники, котрі  самі спирались на суперечливі і  недостовірні матеріали Центрального статистичного управління, державної планової комісії тощо. Ці цифри були значно занижені щодо справжньої кількості зерна, яке було виставлено на продаж у 1926-1927 рр. ( Сталін говорив про 10,3 млн. т, а в дійсності було 16,2 млн. т). Він помилково стверджував, що в 1928 році обсяг товарного зерна в СРСР складає лише 50% до рівня 1913року, хоча валове виробництво досягло рівня 1913 року.4 В такому становищі генсек звинуватив “куркуля”; отже вихід мав полягати в переході від одноосібного селянського господарства до колективного і в боротьбі проти “капіталістичних елементів селянства, проти куркульства”.

 

6 січня і 13 лютого 1928 року ЦК ВКП (б) звернувся  до місцевих партійних і радянських  органів зі спеціальними листами,  в яких пропонувалось вжити рішучих заходів, аж до надзвичайних, проти “куркульського саботажу”, вимагати від “куркулів” негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, ввести підвищене оподаткування “куркулів”. В разі відмови “куркулів” підкоритися вимогам радянських органів пропонувалось притягати їх до відповідальності за статтею 107 Карного кодексу РРФСР, яка передбачала конфіскацію хлібних надлишків на користь держави.5

 

Ці надзвичайні  заходи фактично були поверненням до методів “ воєнного комунізму”. На хлібозаготівельну кампанію було мобілізовано 30 тисяч партійних працівників. У селах організовувалися надзвичайні “трійки”, які мали повноваження контролювати місцеву владу. Було проведено чистку партійних, радянських органів від “підкуркульників”, які не бажали боротися проти куркулів. Хлібні ринки було закрито. Кількість зерна, яке селянам дозволялось змолоти на млинах, було зведено до прожиткового мінімуму. 10 січня 1928 р. було прийнято закон, який змінював порядок прийняття рішень на сільських сходах: відтепер рішення приймалось третиною голосів; “куркулі” і “підкуркульники” позбавлялись права голосу, а наймити, які не мали власного господарства, це право отримали; нарешті, сільради одержали право скасовувати ухвали сходів, якщо вони суперечили радянській політиці.

 

На практиці застосування цього закону призвело до т.зв. “самооподаткування” селян, коли громада вирішувала, яку кількість  хліба мали здати ті чи інші двори. При цьому “куркулі” згідно з  офіційними настановами обкладались  підвищеними стягненнями ( “твердими завданнями”, за термінологією тих часів). Зрозуміло, що ці суворі адміністративні нововведення відвертали від партійної політики всі прошарки сільського населення.

 

В міру послаблення  кризи хлібозаготівель партійне керівництво стало визнавати  факти обшуків, конфіскацій, зловживань, які мали місце під час здійснення надзвичайних заходів. Липневий (1928 р.) пленум ЦК ВКП(б) підтвердив курс партії на збереження принципів НЕПу, скасував надзвичайні заходи на селі.

 

Заслуговують  на увагу теоретичні міркування Сталіна щодо одержання від селян коштів на індустріалізацію. “ З селянством у нас стоїть справа в даному разі так: воно сплачує державі не тільки звичайні податки, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості… і недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти…Це є щось подібне до “данини”, щось подібне до надподатку, який ми змушені брати тимчасово для того, щоб зберегти і розвинути далі нинішній темп розвитку індустрії…Чи може селянство витримати цю тяжкість? Безумовно, може: по-перше, тому, що тяжкість ця буде послаблюватися рік у рік, по-друге, тому, що стягнення цього податку відбуватиметься не в умовах капіталістичного розвитку…,а в умовах радянських порядків, де експлуатація селянства виключена… і де сплачування цього додаткового податку відбувається в умовах безперервного поліпшення матеріального становища селянства”.6

 

Після пленуму  застосування надзвичайних заходів  було припинено, було підвищено державні закупівельні ціни на хліб, покращилось  забезпечення села промисловими товарами. Але на примусові конфіскації селяни відреагували цілком природно і продемонстрували відсутність будь-якого бажання збільшувати виробництво. Наприкінці 1928 року показники сільського господарства знизились, а душове виробництво хліба зменшилось.

 

1.3.”Урало сибірський  метод” хлібозаготівель в 1928 році і реакція селян на  нього

 

В цих умовах Політбюро ЦК ВКП(б) приблизно з  лютого 1929 року взяло на озброєння  т.зв.” урало-сибірський метод”, запропонований партійними організаціями цих регіонів. “Метод” передбачав демонстрацію цілковитої “злагоди” в діях влади і мас, навіть не згадуючи про будь-яку надзвичайну ситуацію і відкидаючи будь-які натяки на ототожнення дій хлібозаготівельних органів з конфіскаціями. Прибуваючи до сіл, партійні уповноважені не віддавали наказів про реквізиції, спершу вони збирали селянські сходи і закликали селян збільшити кількість хліба і грошей, призначених для здачі державі, за принципом “самооподаткування”, а також вирішити, проти яких саме місцевих “куркулів” слід застосувати “громадський вплив” і “масовий примус”. Тих, хто голосував проти таких пропозицій, оголошували “куркулями” і “підкуркульниками”, заарештовували, робили обшуки в їхніх домівках, накладали штрафи, конфісковували майно, а то й навіть розстрілювали. Збори тривали, аж поки ті, хто залишався, не голосували “за”.