Сучасні тенденції соціально – економічного розвитку Ірану

     Останнім часом позиція ЄС щодо іранського питання стала менш жорсткішою і передбачає розв’язання ситуації навколо ядерної програми Ірану з подальшим зняттям санкцій.

     ЄС  передбачає створення зон вільної  торгівлі з окремими країнами та подальше економічне співробітництво, в перше чергу в енергетичній сфері з країнами Перської затоки. ЄС розглядає доступ до енергоресурсів як пріоритетний, та реалізує Транскаспійський газопровід (США підтримує цей проект), який має стати частиною газопроводу „Набукко” з подальшим підключенням Ірану та Іраку, а також допоміжних сполучень, через які газ подаватиметься з турецько-іранського кордонів до основної гілки газопроводу. Експерти зазначають можливість розширення основної гілки газопроводу допоміжних сполучень Іраку та Сирії.

     ЄС вживає заходи з метою мінімізації статусу Росії як монопольного постачальника енергоресурсів до Європи. Активізація співробітництва ЄС з країнами Каспійського басейну, передусім з Іраном – це забезпечення прямого доступу до енергоресурсів, минаючи російський вплив. Це передбачає реалізацію наступних проектів:

     ·  спорудження нафтопроводу „Баку-Тбілісі-Джейхан” (БТД), який призначено для експорту каспійської нафти на європейські  ринки по так званому „південному  маршруту”, по території Азербайджану, Грузії і Туреччини, в обхід Росії. Ключовим питанням щодо можливості функціонування БТД на повну потужність є приєднання до проекту Казахстану та Ірану;

     ·  розбудова комплексної системи  трубопроводів Близького Сходу  і Північної Африки. (БСПА). Початок  труби передбачається розташувати на промислах Ірану й Катару (де зосереджені одні із найбільших світових запасів газу – 72 трлн куб.м) з подальшим підключенням родовищ Іраку, Кувейту й ОАЕ. Далі магістраль проекту пройде через Саудівську Аравію (або через Ірак і Йорданію) з виходом до Червоного моря, уздовж середземноморського узбережжя через Лівію й Туніс до Алжиру (або Марокко), де й завершиться його маршрут довжиною майже 6 тисяч кілометрів;

     ·  завершення газопроводу „Набукко”, траса якого проходитиме з  Ірану через Туреччину, Болгарію, Румунію та Угорщину до Австрії. Потенційними постачальниками природного газу з використанням потужностей газопроводу „Набукко” стануть – Іран, Ірак, Сирія, Єгипет, Азербайджан, Казахстан й Туркменістан.

     Експерти  ЄС визнають, що найбільший проект постачання газу до Європи неможливий без іранського газу. Наразі реалізація проекту „Набукко” стримується відсутністю достатньої кількості постачальників газу. Іранський газ поки що заблокований запровадженими США санкціями. Панарабський газопровід (країни Перської затоки – ЄС) все ще будується, а Туркменістан віддає перевагу прикаспійському маршруту транспортування додаткових обсягів газу – через Казахстан, Узбекистан та Росію. Певні політичні неузгодженості виникли також у зв’язку з подвійною позицією одного з ключових учасників проекту – Угорщини, яка розвиває співробітництво з „Газпромом” з використанням підземних сховищ газу на своїй території, які розглядались як важливий елемент проекту „Набукко”. Укладання угоди між Росією і Болгарією у 2007 р. щодо будівництва газопроводу „Південний потік” через Чорне море має потенціал уповільнити реалізацію проекту „Набукко”.

     Інтереси  Росії. Економічні інтереси Росії збігаються з інтересами країн ОПЕК, передусім в позиції підтримання високих світових цін на нафту, завдяки чому економіка Росії зростала протягом 1998-2008 рр. Російські поклади нафти менші, ніж поклади країн ОПЕК. Однак Росія має потенціал зайняти сектори світового енергоринку як додатковий постачальник нафти. У газовій сфері Росії належить перше місце. В інтересах Росії є налагодження співробітництва з Іраном у нафтогазовій сфері.

     Позиція Росії в іранському питанні спрямована на те, щоб не дозволити США переформатувати  геостратегічний простір Близького  і Середнього Сходу у відповідності  із своїми стратегічними завданнями і, фактично, спрямована на підтримку Ірану як реальної противаги США в регіоні.

     Росія та Іран пов’язані спільними проектами  у енергетичній, транспортній, військово-технчній сферах. Росія залишилась єдиним масштабним експортером, який відкрито продовжує поставки ядерного палива для іранської АЕС у м. Бушері.

     Росія прагне утворити з Іраном „газовий ОПЕК”. Обидві країни залучають країн-учасниць міжнародного Форуму країн-експортерів  газу (ФКЕГ) до переговорного процесу, який проводиться з 2001 р*. Протягом 2007-2008 рр. Росія, Іран, Катар, Венесуела, Нігерія, Єгипет й Алжир, вже провели шість неформальних зустрічей у рамках міжнародного ФКЕГ (Туркменістан, Болівія, Індонезія, Лівія, Оман брали участь у різних нарадах на рівні міністрів). 21 жовтня 2008 р. у м. Доха (Катар) Росія, Іран й Катар остаточно узгодили умови створення „газового ОПЕК”. Про перспективи співробітництва заявили також Венесуела та країни Перської затоки. 23 грудня 2008 р. у м. Москва відбулася Сьома зустріч на міністерському рівні представників країн експортерів газу на ФКЕГ, де було ухвалено статут організації та визначено штаб-квартиру ФКЕГ, яка розміститься в столиці Катара (м. Доха).

     Проти створення такої організації  висловлювалися США та ЄС, адже на їхню думку подібний картель ставить під загрозу енергетичну безпеку всього світу, але вони не в змозі стати на заваді такої ідеї. Країни старого світу майже 50 % природного газу отримують з Росії. ЄС побоюється, що посилення позицій експортера призведе до підвищення ціни на газ.

     В Концепції енергетичній стратегії  Росії до 2030 року визначені пріоритетні  нафтогазові проекти серед яких:

     -  нафтопровід „Східний Сибір –  Тихий океан”;

     -  нафтопровід „Бургас – Александруполіс”;

     -  Північноєвропейський газопровід;

     -  нафтопродуктопровідна система „Північ”.

     Шлях, яким Росія рухається до мети енергетичного  контролю – реалізація нових інфраструктурних проектів та отримання у власність  активи нафтогазових проектів на території  країн ЄС та СНД. Енергетична стратегія  РФ має на меті створити і розвинути нові енергокомунікації з власним виключним контролем та, де це можливо, встановити контроль над існуючими.

     Це  може створити додаткові проблеми реалізації Україною самостійно чи у співпраці  з іншими країнами диверсифікаційних  проектів. Одностороння орієнтація українського ПЕК на російські джерела містить ризики для розвитку економіки України та стану її енергетичної безпеки.

     Інтереси  Китаю. На світовому ринку нафти з’явився потужний гравець – Китай. Завдяки агресивної енергетичної стратегії Китай закріплюється на тих ринках, де ще залишаються вільні ресурси, що не контролюються провідними західними компаніями (Іран, Судан, країни Африки). При цьому слід враховувати, що Китай застосовує у країнах Африки, Близького та Середнього Сходу тактику, яка передбачає інвестиції не тільки в енергетичну галузь, а й у будівництво доріг, інфраструктуру, військово-технічне співробітництво.

     Нині  зростає співробітництво Китаю  з Іраном в енергетичній сфері. Китай  на відміну від країн Заходу, не має політичних проблем у співробітництві з Іраном (у 2007 р. 15 % іранської нафти експортувалось до Китаю). Протягом 2007-2008 рр. Китай досяг нових успіхів у зміцненні своїх позицій на іранському енергетичному ринку через укладання китайськими компаніями багато міліардних контрактів на розробку іранських нафтових родовищ (Північний Парс – вартістю 16 млрд дол. США та Ядаваран, вартістю 2 млрд дол. США).

     Сьогодні  Китай споживає майже 6 млн барелів  нафти на день. Прогнозується, що до 2025 р. Китай споживатиме майже 15 млн барелів нафти, що дорівнює обсягам споживання нафти у США. За висновками західних експертів Китай є другим імпортером іранської нафти, обсяг якої досягає майже 350 тис. барелів щодня. Звідси й пояснюється позиція Китаю щодо Ірану, яка спрямована на створення сприятливих політичних умов забезпечення такої необхідної для Китаю співпраці з Іраном в енергетичній сфері.

     На  першому місці Китай розглядає  співробітництво з країнами Каспійського регіону, в першу чергу з Іраном у нафтогазовій сфері. На другому місці стоїть розвиток співробітництва з державами Південно-Східної Азії, насамперед – з Індонезією й Малайзією. На третьому місці – кооперація з країнами Африки, яка у найближчі роки здатна швидко наростити видобуток нафти.

     Інтереси  Японії. Японія займає четверте місце у світі після США, ЄС, Росії і Китаю за обсягами споживання енергетичних ресурсів. Рівень забезпеченості енергоресурсів за рахунок внутрішніх джерел в Японії дуже низький. Майже 85 % енергетичних ресурсів, що споживаються в країні, імпортується, в тому числі нафта (99,7 %). Більше двох третин усього обсягу нафти поставляється з Близького Сходу. За прогнозами експертів, до 2010 року споживання енергоресурсів в Японії збільшиться на 95-120 млн т. Тож питання забезпечення надійного постачання займають пріоритетне місце в енергетичній політиці країни.

     Однією  з основних задач енергетичної стратегії  країни є сприяння розширенню доступу  національних компаній до великих родовищ  інших країн, в першу чергу  Ірану. Майже всі ці компанії одержують  фінансову підтримку з боку державної – Японської національної нафтової корпорації. Уряд проводить політику, спрямовану на постачання в країну в основному сирої нафти, а не нафтопродуктів. У зв'язку з цим у Японії великий розвиток одержали нафтохімічна й нафтопереробна промисловість.

     Нині  в Японії спостерігається зростання  споживання газу, що пов'язано з його екологічними перевагами в порівнянні з іншими енергоресурсами і збільшенням  його використання в електроенергетиці. Японія імпортує зріджений природний  газ і є найбільшим у світі споживачем цього виду енергетичної сировини. Більше половини споживаного в країні природного газу надходить з Індонезії, а інший – з Малайзії, Австралії, Брунею, ОАЕ (Абу-Дабі) та США (Аляска). Японські компанії прагнуть підсилити свою роль у забезпеченні країни газом шляхом одержання права на участь у видобутку, переробці і транспортуванні його за рахунок інвестування відповідних проектів. Передусім розглядається співробітництво з Іраном, як головного постачальника природного газу. При цьому велике значення мають технологічні розробки Японії в цій галузі, що дає перевагу таким компаніям, як „Імпекс”, „Міцубісі”, „Токіо інженірінг корпорейшн” та корпорації „Чійода”.

     Іран  зберігає провідне місце у п’ятірці найбільших країн‑постачальників сирої нафти до Японії.

     Одним з основних інтересів Японії у  відносинах з Росією і країнами Каспійського регіону є розширення доступу  японських компаній до родовищ нафти  і газу в районі Каспійського басейну, які поки ще до кінця не розділені  між великими міжнародними компаніями. Основна увага приділяється одержанню доступу японських компаній до розробок нафтогазових родовищ на Сахаліні, у Східному і Західному Сибіру, а також у Волго-Уральському та Тимано-Печорському районах. Значний інтерес виявляється до родовищ у Каспійському басейні, в першу чергу в Ірані, Туркменістані, Казахстані та інших країнах Каспійського регіону.

     Інтереси  Індії. Останніми роками утворюється новий центр сили – Індія. Політика Індії щодо співробітництва у нафтогазовій сфері з країнами Близького та Середнього Сходу полягає не лише в експорті іранського газу по нафтопроводу „Іран-Пакистан-Індія” (ІПІ), але й в прямій участі у нафтогазових розробках. Індійські нафтові компанії вже ведуть переговори про партнерство з компанією „Нафтіран Інтертрейд Компані” (НІКО, Швейцарія), яка представляє інтереси Національної Іранської Нафтової Компанії (НІНК).

     Індійські компанії мають намір оволодіти 50 % акцій найбільших родовищ нафти  і газу Південного Парса та Азадегана.

     У 2005 р. індійські нафтогазові компанії уклали договір з Іраном на експорт 5 млн т іранського рідкого природного газу на рік. Зазначимо, що в індійській позиції є певні коливання, без сумніву пов'язані з американо-іранськими стосунками. Якщо в ірано-пакистанських та ірано-індійських стосунках все-таки є зовнішньополітичний чинник, то в ірано-китайських стосунках його вплив відчутно менший.

     Китай, Японія та Індія майже наздогнали Північну Америку за рівнем споживання енергоресурсів та потребують відповідного енергетичного забезпечення. Темпи зростання споживання енергетичних ресурсів у найближчі 5 років в цьому регіоні випередять ЄС в 3,3 разу. До 2015 р. попит на нафту складе 800 млн т проти 240 млн т у ЄС і буде мати стійку тенденцію до зростання. Саме Азія буде визначати інвестиційну політику, а також вибирати найбільш зручні маршрути транспортування нафти, відтягуючи на себе ресурси, на які потенційно може претендувати й Україна.

     Україна в енергетичному  співробітництві  з Іраном. Україна має об’єктивні сприятливі умови в енергетичному співробітництві з Іраном, але для України найтіснішим стратегічним партнером є США*. Сьогодні Україна має забезпечити свою активну роль у пошуку системного порозуміння між США, ЄС та Іраном щодо зняття тих політичних перешкод, які заважають подальшому економічному розвитку з Іраном.

     Особливе  значення Ірану для України в  енергетичній сфері полягає у  тому, що:

     По-перше, за висновками західних експертів, в  Ірані зосереджено 20 % світових покладів енергоносіїв – це 150 млрд барелів  нафти та 130 трлн куб. газу (Див. Таблиця 2). Проведений аналіз засвідчує, що Іран здатен відіграти все більш зростаючу роль у забезпеченні енергетичних потреб ЄС. Західні експерти стверджують, що у 2030 р. постачання енергоресурсів з країн Близько та Середнього Сходу, передусім Саудівської Аравії, Ірану, Іраку забезпечуватимуть майже 80 % потреб ЄС у нафті порівняно з нинішніми 50 %.