Освіта в німеччині

   Політика федерального уряду націлена на посилення співробітництва ВНЗ з промисловими фірмами. З 50-х років поширена форма "спільних досліджень", коли малі і середні фірми певної галузі укладають з ВНЗ (чи з науково-дослідним інститутом) угоду для роботи над проблемами, у вирішенні яких зацікавлені фірми - члени об'єднання.

   Важливо, що практикується не тільки стажування працівників фірм у ВНЗ, але й робота студентів і молодих вчених у фірмах. Особливо це характерно для спеціальних (професійних) ВНЗ, де, навіть, викладачі зобов'язані періодично самі проходити практику на фірмі.

   При ВНЗ створюються демонстраційні та консультаційні центри для ознайомлення представників фірм з досягненнями науки в ключових галузях. Значний інтерес до розробок у ВНЗ виявляють представники не тільки дрібного бізнесу, але й великих компаній.

   Розвивається співробітництво ВНЗ з некомерційними безприбутковими науковими організаціями, що здійснюються у формі обміну вченими, спільного використання матеріало-технічної бази тощо.

   Однією з перспективних особливостей системи освіти Німеччини, зокрема, вищої, є Закон про стимулювання освіти. Для студентів він передбачає щомісячні виплати в розмірі біля 600 марок, половина цих коштів передається, як безкоштовні дотації, а інша — як кредит (школярам кошти виплачуються винятково у вигляді дотацій, однак для одержання права на подібну стипендію вони повинні надати документи, які свідчать про те, що батьки не в змозі їх утримувати).

   Однією з найбільш важливих проблем німецьких ВНЗ вважається їхня перевантаженість: кількість студентів перевищує число профінансованих навчальних місць. Незважаючи на демографічний спад, з 1975 р. кількість студентів неухильно росте, що викликано бажанням все більшого числа молоді одержати якісну освіту.

   Значні зміни мають відбутися у вищій освіті в нових землях. Як і у всьому народному господарстві колишньої НДР, у ВНЗ існувало значне число планових показників, одним з яких було число студентів, що не мінялося з середини 70-х рр. (110 тис. чоловік). їхня частка у відповідній віковій групі населення складала в НДР 11-12 % (у ФРН — 26-27 %), тобто не всі бажаючі і здатні навчатися були в змозі здійснити свої наміри.

   У НДР не було засновано жодного університету, не відбувалося і їхнього розширення. Система вищої освіти загалом розвивалася за рахунок створення, так званих, спеціальних вищих шкіл, що мали право на присвоєння наукового ступеня (у ФРН цим правом були наділені тільки університети). У процесі реформи вищої освіти передбачається, що в нових землях Німеччини правом створення вчених рад і присвоєння наукових ступенів будуть користуватися винятково університети.

   Спеціальні вищі школи не є аналогами спеціальних (професійних) ВНЗ колишньої ФРН. їх планується інтегрувати і як відповідні факультети включити до складу університетів, а спеціальні професійні ВНЗ засновувати або з професійних училищ (найкращих з них), підвищуючи в такий спосіб їхній статус, або з вищих технічних шкіл, що існували в НДР.[9.c.40-44]

   Німеччина – країна студентів. На цей час тут у вищих навчальних закладах налічується близько 1,98 млн. студентів, з них 946600 – жінки (48%) (Дод.№3). Діють 383 ВНЗ (Дод.№5), зокрема 103 університети та 176 фахових вищих шкіл. Найулюбленіші фахи: економіка підприємства, машини та машинобудування, германістика, правознавство, інженерно-економічна наука (Дод.№4).

   Державні ВНЗ належать до відома земель – 96%.

   Приватні університети відіграють відносно незначну роль.

   Серед значний попит на певний фах по всій Німеччині було введено обмеження при вступі до вищої школи. З 2005р. по всій країні для вступу на спеціальності, прийом на які обмежений, застосовується квота, яка коротко називається «правило 20-20-60» : 20 % місць надається абітурієнтам з найвищим балом атестата, які можуть вибирати собі місце навчання, 20% надається відповідно до терміну очікування, а решту – 60% - ВНЗ можуть розподілити за власними критеріями.

   Більшість випускних іспитів завершуються одержанням ступеня магістра або диплома, але дедалі більшого значення набувають ступені бакалавра і магістра ( міжнародного зразка ) (Дод.№6).[7.119-123C.]

   Г)Підготовка вчителів. 

     У Німеччині підготовка майбутніх учителів у всіх землях проходить 2 фази: перша (6-8 семестрів) включає вивчення загальноосвітніх предметів, теоретичних курсів за фахом і педагогічних дисциплін; друга - стажування : для вчителів обов'язкової школи - від 18 місяців до 3 років, гімназії -2 роки і завершується іспитом, після якого студент призначається на посаду штатного викладача.

   Дисципліни поділяються на загальноосвітні і спеціальні. Студенти вивчають психологію і педагогіку. Навчальна практика будується з поступовим посиленням: від спостереження за учнями, складання характеристик, анкетування, відвідування родин, присутності на уроках учителів, закінчуючи тим, що студенти дають уроки, як звичайні вчителі. Специфіка виховної і навчальної роботи потребує від вчителя безупинного удосконалювання своєї кваліфікації, постійного поповнення знань, тому в Німеччині добре розвинена система підвищення кваліфікації і перепідготовки вчителів.[9.c.44] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  2.Освітня політика  ФРН на межі ХХ-ХХІ столітть.

  _Н

а шляху від розвинутої промислової країни до суспільства науки: мета політики — дати можливість кожній людині здобувати освіту не тільки в молодості, а й протягом усього життя. Згідно з Основним Законом кожен має право вибирати школу, заклад професійної освіти та фах за схильностями та здібностями. Освітня політика знаходиться в Німеччині в компетенції федеральних земель.[3.c.35]

  Освіті  належить пріоритетне місце як в  ієрархії соціальних цінностей, так  і в державній національній політиці Німеччини.

    Освітня стратегія ФРН як один  з найважливіших напрямів діяльності  федерального уряду формувалася  впродовж 55 років під впливом  наступних чинників:

  -розділення  Німеччини після поразки в  Другій світовій війні на окупаційні  зони;

  -ідеологічне  протистояння двох німецьких  держав на одній історичній  батьківщині;

  -політичні  розбіжності в питаннях стратегії  освіти між провідними політичними  партіями ФРН;

  -вступ до Європейського Співтовариства і членство в Європейському Союзі: проблеми інтеграції і європейській ідентичності;,

  -об'єднання  Німеччини: створення єдиної національної  держави і єдина освітня політика  як основа національної інтеграції.

  До  кінця 60-х років шкільна освіта переживала серйозну кризу, яка виявилася в наступному:

  -нерівність  прав і можливостей в освіті;

  -наявність   різнорівневих типів шкіл і  навчальних закладів;

  -низький  рівень загальноосвітньої підготовки  для більшості учнів за несприятливих умов навчання (переповнені класи, брак учителів, другорічництво, випуск з школи без свідоцтва про її закінчення);

  -найнижчий  в Європі рівень тих, що навчаються  в школах підвищеного типу  і вузах з числа осіб «непривілейованих» верств населення.

  Передумовою до активних дій з «перевлаштування» школи було значне відставання від європейської моделі навчання і виховання.

  Передреформна ситуація в освіті контрастувала  з німецьким «економічним дивом»,  що став можливим, завдяки вагомій  фінансовій допомозі : Америки, а також із збільшенням політичної ваги серед економічно розвинених країн Європи.

  Необхідність  реформи стала ще очевиднішою  з виходом в світ в 1964 році дослідження  західно-німецького вченого Г. Піхта  «Катастрофа німецької освіти», що оголила негативні сторони системи освіти. Активізований соціальний рух і цивільні ініціативи за демократичні перетворення («більше демократії») прискорили процес підготовки офіційних документів - «Звіту федерального міністерства з питань освіти і науки» в 1970 р. і «Загального плану освіти», затверджених федеральною комісією, за участі міністрів культури всіх земель в 1973 р. У цих документах, були викладені головні положення по розвитку системи освіти, грунтуючихся на «Основний закон» ФРН, в якому декларуються рівні права кожного на розвиток здібностей, схильностей і завдатків, рівність шансів на освіту. У «Загальному плані освіти» представлена нова модель «єдиної системи освіти» від дошкільного виховання до освіти дорослих.

  Реформа розтягнулася на десятиліття, а «Загальний план освіти» став довгостроковою програмою освітньої політики по демократизації німецької школи.

  Істотну роль у визначенні завдань і орієнтації освітньої політики відіграють політичні  партії ФРН.

  Передбачене в «Основному законі» право політичних партій на волевиявлення народу (ст. 21: «партії сприяють формуванню політичної волі народу») широко розповсюдилося на освітню політику. Мова йде перш за все про діяльність таких провідних партій і партійних коаліцій, як Християнсько-демократичний Союз (ХДС), Християнсько-соціальний Союз (ХСС), Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), Вільно-демократична партія (СДП) і «Зелені».

  Протягом  декількох десятиліть в ролі правлячої  партії або коаліцій вони проводили на урядовому рівні свою освітню програму, відстоюючи політичні погляди з таких провідних проблемах, як:

  -демократизація  шкільної системи;

  -розвиток  нового типу школи, тобто «загальної  школи»;

  -відношення  до найбільш престижної (елітарної)  середньої школи (гімназії);

  -рівність  прав, можливостей або шансів  в освіті;

  -соціальна  допомога молоді, що вчиться, і  ін.

  Партійні  розбіжності демонстрували різні, а то і протилежні уявлення про  розвиток німецької школи, підтверджуючи  тезу: питання освіти - це одночасно  питання влади, що вирішуються політичними  засобами.

  Основним опонентом соціал-демократів, провівших радикальну реформу по демократизації шкільної освіти, була партійна коаліція ХДС/ХСС. Прийшовші на 13 років, аж до 1998 р., християнські демократи «законсервували» цілий ряд початків своїх попередників, відстояли свої позиції і закріпили їх, зберігши: традиційну шкільну структуру з трьома типами загальноосвітніх шкіл; замінили девіз СДПН/СДС про можливість «сходження по службових сходах завдяки освіті» або «про освіту як громадянському праві» на девіз - «про рівність шансів в освіті», а потім на заклики «до справедливості шансів в освіті» з висновками про те, що спочатку здатні мають більше підстав отримувати найбільші переваги, а освітня політика повинна брати до уваги як «право на дурість», так і «право на розвиток здібностей еліти».

  Більшою мірою, ніж раніше, здібності і  висока успішність стали основними критеріями відбору у сфері освіти, що означало фактичну перемогу принципу «кожному-своє!».

  На  рубежі ХХ-ХХІ ст. гострота політичних розбіжностей в найбільш принципових питаннях освіти ослабла, думки консерваторів і лібералів в основних позиціях вирівнялись, оскільки частина із спірних запитань була вирішена в ході шкільних перетворень 70-80-90 рр., хоча відмінності в підходах до процесу модернізації школи залишаються.

  Важливу роль в досягненні погодження зіграли  політичні події початки 90-х рр., пов'язані з об’єднанням Німеччини.

  Не  дивлячись на те що багато що із запланованного в «Загальному плані освіта» залишилося декларацією, в 80-90-х рр. робилися заходи щодо вдосконалення різних компонентів шкільної системи: у структурі, змісті, організаційних формах. Активну роль в теоретичному і експериментальному забезпеченні проектів іграла педагогічна наука.

  Передвісниками  прийдешньої реформи стали вже  апробовані в кінці 80-х рр. концепції, програми, розробки по переходу шкільної системи з трьохступеневої на двоступеневу структуру, а також робота експертних комісій і рад за освітою, чия діяльність супроводжувалася широкими дискусіями за участю педагогічної еліти з таких глобальних темах, як, наприклад, зміст понять «Педагогічний прогрес», «загальне освіта» або «потреби суспільства в освіті XXI століття».

  До  освітньої політики все ширше  притягуються різні громадські організації  і союзи, які сприяють створенню  цивільного суспільства, де громадяни  відносно незалежно, від державної  влади об'єднуються відповідно до своїх поглядів, політичних, економічних, соціальними або професійних інтересів в неправлячі організації. Приймаючи на себе певну відповідальність, вони «розвантажують» державу, збагачують її своєю діяльністю, укріплюють демократію, стимулюють політичний і економічний успіх.