Трансформації при перекладі метафоричних одиниць

    У наступних рядках з поеми Шеллі  «The Cloud» теж дана розгорнута метафора:

    In a cavern under is fettered the thunder, It struggles, and howls at fits. . .

    Тут образи, створювані словами fettered, in a cavern, howls відтворюють центральний образ («звіра»). Такі розгорнуті метафори досить часто зустрічаються у символістів, де розпливчастість і туманність створюваного образу є однією з характерних  рис цього напрямку. Розгорнута метафора найчастіше використовується в цілях  пожвавлення вже витертої образності. Для прикладу візьмемо наступну розгорнуту метафору Діккенса: . . . The indignant fire which flashed from his eyes, did not melt he glasses of his spectacles.

    Інший приклад розгорнутої метафори:  I love not less, though less the show appear: That love is merchandised whose rich esteeming The owner's tongue doth publish everywhere (W. Shakespeare. Sonnet СП).

    Образність  в цьому прикладі має різко  негативну конотацію оціночну і  передає презирство до тих, хто всюди  говорить про свою любов.

    Підіб'ємо  деякі підсумки. Якщо залишити осторонь поетичну спрямованість метафори в  художній творчості і звернутися до мовних функцій метафори, то відповідно до охарактеризованих вище процесами  метафоризації можуть бути виділені наступні типи мовної метафори: 1) номінативна  метафора (власне перенесення назви), що з'являється в результаті заміни одного дескриптивного значення іншим  і служить джерелом омонімії; 2) образна  метафора, що народжується внаслідок  переходу ідентифікуючого (дескриптивного) значення в предикатний і служить  розвитку синонімічних засобів мови; 3) когнітивна метафора, що виникає в  результаті зсуву в сполучуваності ознакових слів (перенесення значення ) і створює полісемію; 4) генералізуюча  метафора (як кінцевий результат когнітивної  метафори), стирає в лексичному значенні слова кордону між логічними порядками і стимулює виникнення логічної полісемії.

    Щодо  структури метафори, то більшість дослідників схиляються до поділу метафори на просту (базується на актуалізації одної або кількох ознак, які є спільними для компонента, який метафоризує і для того, над яким відбувається метафоризація) і розгорнуту (складається з декількох метафорично вжитих слів, що створюють єдиний образ, тобто з ряду взаємопов'язаних і доповнюючих один одного простих метафор, що підсилюють вмотивованість образу шляхом повторного з'єднання все тих же двох планів і паралельного їх функціонування). 

           Особливості художнього перекладу

     Художній  переклад є особливим способом міжкультурної  комунікації, в основі якого лежить певна система вербальних форм, що несуть в собі смисл та значення, виражені засобами однієї мови (мови оригіналу) та перекодовані у іншу (мову перекладу) шляхом різноманітних трансформацій, які торкаються всіх рівнів контактуючих мовних систем.

     Завдяки художньому перекладу ми маємо можливість читати твори світової класичної  літератури рідною українською мовою. Кожний художній твір, кожний художній напрям, література кожної історичної доби породжує специфічні проблеми для перекладача. Вирішувати ці проблеми можливо лише за умови засвоєння перекладачем здобутків теорії та практики перекладу.

     Художній  переклад – особливий вид перекладу, це переклад – відображення думок  і почуттів автора прозового або  поетичного першотвору за допомогою  іншої мови, перевтілення його образів  у матеріал іншої мови.

     Художній  переклад має справу не лише з комунікативною функцією мови, але й з її естетичною функцією, оскільки слово виступає як «першоелемент» літератури. Це вимагає від перекладача особливої ретельності та ерудованості. У художньому творі відображаються не лише певні події, а й естетичні, філософські погляди його автора, які або становлять струнку систему, або – суміш уламків різних теорій. Тому перекладач повинен мати якщо не ґрунтовні, то принаймні достатні для перекладу знання в області філософії, естетики, етнографії (оскільки в деяких творах змальовуються деталі побуту героїв), географії, ботаніки, мореплавства, астрономії, історії мистецтв та ін. Ідейно-образна структура оригіналу може стати в перекладі мертвою схемою, якщо перекладач не уявляє собі того суспільного середовища, в якому виник твір, тих причин, які покликали його до життя, і тих обставин, завдяки яким він продовжує жити в інших середовищах і в інші часи”.

     Інша  проблема художнього перекладу –  співвідношення контексту автора і  контексту перекладача. У художньому перекладі контекст останнього дуже наближається до контексту першого. Критерієм співпадіння, або, навпаки, розходження обох контекстів є міра співвідношення даних дійсності  і даних, взятих з літератури. Письменник іде від дійсності і свого  її сприйняття до закріпленого словами  образу. Іншими словами, якщо переважають дані дійсності, то йдеться про авторську діяльність. Перекладач іде від існуючого тексту і відтворюваної в уяві дійсності через її “вторинне”, “наведене” сприйняття до нового образного втілення, закріпленого в тексті перекладу. Тобто, якщо переважають дані літературного походження, то йдеться про контекст перекладача. Таким чином, художній переклад обумовлений не лише об’єктивними факторами (конкретно-історичним літературним каноном, нормативним існуванням), але й суб’єктивними (поетикою перекладача). Жоден переклад не може бути абсолютно точним, оскільки сама мовна система приймаючої літератури за своїми об’єктивними даними не може досконало передати зміст оригіналу, що неминуче призводить до втрати певного об’єму інформації. Тут також відіграє певну роль особистість перекладача, який при перекодуванні тексту обов’язково випустить щось із змісту, а також – його схильність продемонструвати чи не продемонструвати усі особливості оригіналу [11, 53]. У художньому перекладі важлива особистість перекладача, який, як уже зазначалося, у цій ситуації є більшою чи меншою мірою й автором. Твір не можна вирвати із стихії рідної мови і “пересадити” на новий ґрунт, він повинен народитися наново у новій мовній ситуації завдяки здібностям і талантові перекладача. Кожний мовний елемент, послуговуючись найтоншими асоціативними зв’язками, впливає на образне мислення носія цієї мови і створює конкретно-чуттєвий образ. Закономірно, що при перекладі твору на іншу мову, в силу мовних розбіжностей, ці асоціативні зв’язки значною мірою руйнуються. Щоб твір продовжував жити як мистецький витвір в новому мовному середовищі, перекладач повинен перейняти на себе функції автора і певною мірою повторити творчий процес його створення і наповнити твір новими асоціативними зв’язками, які викликали б нові образи, властиві даній мові.

     Наступна, співвідносна з попередньою, проблема художнього перекладу – проблема точності і вірності. Що з цих  двох критеріїв важливіше і чи можливо їх поєднати в одному перекладі? Ще Максим Рильський з приводу  поетичного перекладу писав: “Вважаю  неможливим, як дехто цього вимагає, щоб автор поетичного перекладу, отже й сам поет, цілком забув  про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета. Це навіть, здається мені, небажано: таким способом можна стерти пилок з крилець того метелика, що зветься поезією. Художній твір повинен  перекладатися «не від звуку до звуку, не від слова до слова, не від фрази до фрази, а від ланки ідейно-образної структури оригіналу до відповідної ланки перекладу». У поетичному перекладі чіткіше відображається ця перекладацька концепція. Поетичний твір – єдність ідей, образів, слів, звукопису, ритму, інтонації, композиції. Не можна змінити один компонент, щоб це не вплинуло на загальну структуру твору. Зміна одного компоненту обов’язково спричинює зміну усієї системи. Спроба відтворити у поетичному творі усі конструктивні елементи неодмінно призведе до втрати гармонії твору, отже необхідно визначити які елементи в даному творі є головними і відтворити їх з усією можливою точністю, не звертаючи, або звертаючи неістотно, увагу на інші. Свого часу була запропонована “теорія істотного елемента”. Ця теорія якраз і зводилася до виокремлення найважливішого елемента (чи елементів) в поетичному творі і свідоме занедбання інших її елементів. Жертва у будь-якому випадку неминуча, а якщо вона буде осмисленою, тоді вона буде меншою. «Прекрасне рідко переходить з однієї мови в іншу, зовсім не втрачаючи своєї довершеності: що ж має робити перекладач? Знаходити у себе в уяві такі красоти, які могли б служити заміною, отже виробляти власне і, можливо, й краще.» (В.Жуковський)

     Мистецтво художнього перекладу знаходиться у владі двох суперечливих тенденцій: з одного боку, перекладні вірші повинні справляти на читача безпосереднє емоційне враження, а з іншого вони повинні вносити в літературу щось нове, збагачувати читачів невідомими до того часу образами, ритмами, строфами. У першому випадку вони покликані пристосувати чуже мистецтво до сприйняття вітчизняного читача, у другому – розкрити перед читачем різноманітність мистецтва, показати йому красу відмінних національних форм, історичних нашарувань, індивідуальних творчих систем. Як зазначає В.Левик, переклад повинен звучати як оригінальні вірші і це один з елементів точності чи вірності. Але через призму приймаючої мови повинні чітко відчуватись національний дух та національна форма оригіналу, а також індивідуальний стиль поета. Він порівнює перекладача з талановитим актором. Яку б роль не грав актор, його завжди впізнають, і в той же час публіка захоплюватиметься тим, як вдало йому вдалося перевтілитися в образ. Залишаючись самим собою, він повинен з кожною новою роллю пропонувати своїм глядачам щось нове, а подекуди й чуже для себе особисто. Так само й у творчості перекладача: він повинен пропонувати своїм читачам з кожним новим перекладом нові образи, нові форми, нові стилі, але водночас в кожному перекладі повинен вгадуватися його особистий стиль. За Коптіловим, перекладач має йти “вшир і вглиб” – залучати нові широкі верстви читачів до шедеврів світової літератури й заглиблюватись в поетичні простори світів їх авторів.

     Художній  переклад має двоїсту природу: з  одного боку він є продуктом міжлітературної  комунікації, але в той же час  він багато в чому обумовлює і  визначає її. Переклад виконує дві  основні функції: інформативну (посередницьку) і творчу.  

     При перекладі творів з англійської  мови українською мовою виникають проблеми, пов’язані із відмінностями у граматичній структурі мов. Як відомо, англійська і українська мови належать не тільки до різних гілок індоєвропейської родини мов (перша – до германської, друга - до слов'янської), а й до різних структурних типів мов: перша – переважно аналітична мова, де граматичні відношення у реченні передаються вільними граматичними морфемами, а друга – флективна мова, де граматичні значення й відношення передаються за допомогою зв'язаних граматичних морфем – флексій. Саме розбіжності в будові мов, у наборі їхніх граматичних категорій, форм та конструкцій і становлять труднощі при перекладі.

     Практична діяльність перекладача пов’язана  з проблемами, які можна назвати  власне стилістичними. Йдеться про  ті випадки, коли свідомо використовуються виражальні засоби, щоб зробити текст  образним і яскравим, домогтися значного емоційного впливу на читача. Цієї мети можна досягти, вживаючи лексичні образні  засоби і стилістичні прийоми, а  також шляхом особливого поєднання  фраз чи речень.

     З лінгвістичної точки зору, мовленнєві жанри мають багато спільних ознак у різних мовах, бо в основі їх виділення лежать однакові критерії. А перекладач повинен добре знати особливості жанрів мовлення в англійській і українській мовах і бути ознайомленим із принципами передачі цих особливостей під час перекладу.

     В наш час лінгвісти приділяють велику увагу ролі емоційно-оцінювальної лексики в структурі художнього твору. Художній текст є поліфункціональним. У ньому естетична функція  нашаровується на цілий ряд інших - комунікативну, експресивну, прагматичну, емотивну, але не замінює їх, а  навпаки, посилює. Мова художнього тексту живе за своїми власними законами, відмінними від загальної мови, «вона має особливі механізми породження художніх змістів». Про специфіку слова у художньому тексті писали А.А. Потебня, В.В. Виноградов, Г.О. Винокур та інші дослідники. Вони підкреслювали, що слово у художньому тексті, завдяки особливим умовам функціонування, семантично перетворюється, отже містить в собі додатковий смисл. Гра прямого та переносного значення породжує естетичний та експресивний ефекти художнього тексту, робить його образним та виразним. Взагалі вчені визнають, що неекспресивних текстів не існує, будь-який текст потенційно здатний здійснювати певний вплив на свідомість та поведінку читача, тому що саме експресивність сприяє меті мовного повідомлення, забезпечуючи вплив тексту на реципієнта. Отже, кількість експресивних мовних засобів в тексті ще не визначає експресивний ефект його сприйняття, а лише підвищує ймовірність його виникнення. Більш того, окрім спеціальних мовних засобів, а саме емотивних, образних, стилістично маркованих, експресивною може виявитися будь-яка нейтральна мовна одиниця в залежності від авторської мети та контекстуальної ситуації.

     Емоційністю, експресивністю, естетичною вмотивованістю мовних засобів, образністю характеризуються всі жанрові різновиди художньої  літератури – епос, лірика, драма. Специфіка  художнього мовлення полягає в тому, що в мові художньої літератури використовуються елементи всіх стилів. Усі засоби взаємодіють  для вираження естетичного змісту твору через систему художніх образів.

     Для багатьох контекстів існує достатня кількість нейтральних та емоційних  слів, що дає можливість автору точно  висловити всі відтінки і розставити акценти. Одна людина може бути описана  як «друг» (friend) або як «товариш» (comrade), «колега» (colleague), «приятель» (chum). Людина залишається тією ж самою, а враження читачів змінюється залежно від слова, яким скористався автор. Цей приклад підтверджує те, що головна мета використання письменником емоційних слів полягає в тому, щоб дати вже готову інтерпретацію і, таким чином позбавити читачів можливості робити самостійні висновки. Деякі читачі навіть не зрозуміють, що мала місце маніпуляція; інші розгадають намір автора і почнуть внутрішньо опиратися не тільки особливостям емоційного стилю, а й всім твердженням; треті ж побачать в цьому тільки веселу інтелектуальну гру. Таке твердження як „Вона все ще закохана” є не емоційним, а нейтральним, фактичним, денотативним. А коли кохання висловлюють таким чином: She is in love, the naive, besotted fool. (Вона закохана, наївна, одурманена дурепа.), тоді можна впевнено казати, що слова «naive», «besotted fool» – вживались для того, щоб пробудити емоції.

     На  лексичному рівні стиль художньої  літератури широко послуговується словами  з переносним значенням, що стають основою  тропів, емоційно забарвленими словами, фразеологічними одиницями, фольклорними джерелами, прислів'ями і приказками.

     Естетичні функції здатні виконувати в художньому тексті фонетичні, словотвірні, морфологічні й синтаксичні засоби мови. Звукописні новотвори і суфікси емоційної оцінки, проекція граматичних категорій на семантику тексту, введення звертань, обірваних речень, слів-речень – усе це створює не лише естетичний смисл, але й чималі труднощі під час перекладу.

     Хороший перекладач користується різними способами  передачі деяких стилістичних прийомів, використаних в оригіналі для  того, щоб надати тексту більшу яскравість і виразність. У перекладача є  наступний вибір: або спробувати скопіювати прийом оригіналу, або, якщо це неможливо, створити в перекладі  власний стилістичний засіб, що має  аналогічний емоційний ефект. Це – принцип стилістичної компенсації, про який К. І.Чуковський говорив, що не метафору треба передавати метафорою, порівняння порівнянням, а усмішку – усмішкою, сльозу – сльозою і так далі. Для перекладача важлива не стільки форма, скільки функція стилістичного прийому в тексті. Це означає певну свободу дій: граматичні засоби виразності можливо передавати лексичними і навпаки; опустивши непередаване українською мовою стилістичні явище, перекладач поверне «борг» тексту, створивши у іншому місці тексту – там, де це найзручніше - інший образ, але схожої стилістичної спрямованості.