Трансформації при перекладі метафоричних одиниць

1. Поняття метафори

      Метафори  становлять чимало слів і виразів  у нашій мові. Ми користуємося ними, створюємо їх непомітно для себе. Метафори відіграють важливу роль у  мові і мовленні; вони є засобом  забарвлення та прикрашання, інструментом образності.

      Отже, зупинимося на визначенні метафори. У  тлумачному словнику Ожегова і Шведової знаходимо таке визначення: «Вид тропа, приховане образне порівняння, уподібнення  одного предмета, явища іншому (чаша буття), а також загальне образне порівняння в різних видах мистецтв. У лінгвістиці: вживання слова у переносному значенні» (Ожегов, Шведова).

      От  як визначається термін «метафора» в  енциклопедії «Кругосвіт»: «метафора (від грец. «перенесення») – троп або фігура мови, яка виражається  у вживанні слова, яке означає  деякий клас об’єктів (предметів, осіб, явищ, дій або ознак) для позначення іншого, схожого з даним, класу  об’єктів або одиничного об’єкту; наприклад: вовк, дуб, змія, лев, свиня відносно до людини; палкий, холодний – про темперамент людини і т. п.» (Енциклопедія Кругосвіт).

      Народження  і перше визначення терміну «метафора» дав Арістотель: «Метафора – перенесення  слова зі зміною значення із роду у  вид, з виду у рід, із виду у вид  або аналогічно» (Арістотель).

      Деякі сучасні визначення також інтерпретують  метафору як перенесення: «Метафора (від  грец. μεταφορά (metaphorá)) – троп, перенесення властивостей одного предмета або явища на інший на підставі ознаки, загальної або схожої для обох її членів, які зіставляються (говір хвиль, бронза м’язів)» (Універсальна енциклопедія).

      Таким чином, метафора – це нове використання в мові слова або словосполучення, яке вже існувало раніше, для позначення якого-небудь поняття з метою  надання йому частини попереднього змісту.

      У побудові метафори беруть участь чотири компоненти: дві групи об’єктів і властивості кожної із них. Метафора додає ознаки однієї групи об’єктів до іншої групи – діючого суб’єкта метафори. Коли людину називають лисицею, їй приписують ознаку хитрості, характерну для цього класу тварин. Таким чином пізнається суть людини, створюється її образ і породжується новий сенс: слово лисиця набуває фігуративного значення «хитрий, лукавий, брехун».

      Характеристика  групи об’єктів, позначених метафорою, є специфічною для різних мов. Вона може належати до безлічі загальних  уявлень про світ носіїв мови, міфологію  або культурні традиції. Так, наприклад, в українській мові осел у метафоричному сенсі означає «упертий, дурень», а в іспанській словом el burro (букв. осел) називають працелюбну людину (Енциклопедія Кругосвіт).

      Як  вже було сказано вище, дослідження  з теорії метафори були розпочаті  Арістотелем і, таким чином, налічують  більше двох тисяч років. Маючи справу з проблемами поетики і риторики, Арістотель розглядав метафору як фігуру мови, але ніколи не вважав її індивідуальним мовним явищем: «Всіляке ім’я буває  або загальновживане, або глоса, або метафора, або прикраса, або  знову складене, або розтягнуте, або скорочене, або змінене» (Арістотель).

      Сам Арістотель, наполягаючи на тому, що при міркуванні слід уникати застосування метафор, високо цінував їх як засіб  опису не того, «що було», а того, що «могло бути, існуючи, можливо, в  силу вірогідності або необхідності» (Арістотель).  

1. Метафора  в стилістичному  аспекті

    Метафора  − один з основних прийомів пізнання об'єктів дійсності, їх найменування, створення художніх образів та породження нових значень. Вона виконує когнітивну, номінативну, художню та змістоутворюючу  функції.

    У створенні метафори беруть участь чотири компоненти: дві категорії об'єктів  і властивості кожної з них. Метафора відбирає ознаки одного класу об'єктів  і застосовує їх до іншого класу  або індивіду − актуального суб'єкту метафори.

    Термін  «метафора» і його перше визначення належить Арістотелю: «Переносне слово (metaphora) − це невластиве ім'я, перенесене з роду на вид, або з виду на рід, або з виду на вид, або за аналогією» [1, 669]. Трохи вище Аристотель вказує місце переносних імен в наступному ряді імен (слів) взагалі: «Всяке ім'я є або загальновживане, або рідкісне, або переносне, або є прикрасою, або подовжене, або вкорочене, або змінене» [1, 669]. Дана класифікація фактично ділить імена (слова) на загальновживані і «всі інші», серед яких далі виділяються підкласи рідкісних, переносних та інших імен. Трохи нижче ми знаходимо підтвердження цьому припущенню: Аристотель називає «всі інші» імена «незвичайними» і прямо протиставляє їх «загальновживаним»: «... а незвичайними [словами] я називаю рідкісні, переносні, подовжені всі інші, крім загальновживаних» [1, 670]. Таким чином, метафора потрапляє в клас «незвичайних» слів, який знаходиться відносно контрарної протилежності з класом «загальновживаних» слів - тобто всі не-«загальновживані» слова автоматично потрапляють в клас «незвичайних». Загальновживаним же словом Аристотель називає «таке, яким користуються всі»

    Таке  визначення звучить вражаюче − адже в клас «загальновживаних» потрапляють  всі слова мови, і на частку «незвичайних»  нічого не залишається! Виходить, що ми можемо скомпонувати «загальновживані»  слова так, що вони перестануть бути такими і перетворяться в «незвичайні». Аристотель фактично підтверджує це положення  своїм розбором окремих  метафор:

      «... Тисячі славних справ звершено  Одісеєм», «тисячі» є «багато», і  тому вжито тут замість «багато» [1, 669]. Проте Аристотель не фіксує  зазначене нами протиріччя −  можна сказати, що розгляд метафори  зводиться у нього до опису  пов'язаних з нею явищ (феноменів). Вище в якості центрального  феномена ми зафіксували наше  сприйняття певних випадків вживання  звичайних слів як метафор  − цей феномен ми і будемо  далі намагатися пояснити, залучаючи  для цього подання про ті  чи інші сутності. (Зазначимо,  що питання про сутності, які  визначають існування такого  феномену, як метафора, було поставлене  тільки через дві з половиною  тисячі років після Аристотеля.) Нижче ми коротко розглянемо, які ж суті висувалися для  пояснення феномену метафори.

    Найчастіше  в якості такої суті виступає «значення»: так, М. Блек зазначає: «Віднести речення  до розряду метафоричних − означає  сказати щось про його значення, а не про орфографію, фонетику, інтонацію  або граматику» [5, 156]. Вважається, що метафора має два значення − буквальне (як правило, помилкове) і метафоричне. Ця точка зору широко поширена: її «можна зустріти в роботах літературно-критичного спрямування, у таких авторів, як, наприклад, Річардс, Емпсон і Уінтерс, в роботах філософів від Аристотеля до Макса Блека, психологів - від Фрейда і його попередників до Скіннера і його послідовників і, нарешті, у лінгвістів, починаючи від Платона і аж до Уріель Вейнріха і Джорджа Лакоффа [8, 174]. Наведемо характерний приклад аналізу метафори, в якому для її пояснення залучається така сутність, як «значення» (в даному випадку аналізується метафора «Озеро − це сапфір»):

    Слово сапфір в прямому значенні використовується для виділення класу предметів, що включає певні дорогоцінні камені, але не озера; в метафоричному значенні це слово виділяє клас предметів, що включає озеро, але не дорогоцінні камені. Тому речення Озеро – сапфір хибне, якщо воно розуміється буквально, і правдиве, якщо розуміється метафорично [8, 194].

    Неважко бачити, що подібне пояснення є  «поясненням» в лапках: ми, по суті справи, повертаємося до свого власного опису  феноменів метафори, надавши тепер  цим феноменам статус сутності. На подібне положення справ звернув  увагу Д. Девідсон: Ці ідеї не пояснюють  метафори − метафора сама пояснює  їх. Коли ми розуміємо метафору, ми можемо назвати те, що ми зрозуміли, «метафоричною  істиною» і в якійсь мірі пояснити, в чому полягає її «метафоричне значення». Але просто приписати це значення метафорі було б все одно що, заснувши від таблетки снодійного, пояснювати потім свій сон її снодійним ефектом [8, 175].

    Багато  авторів намагаються виявити  метафоричні елементи метафоричного  висловлювання в реченні. Вони вважають, що значення речення буває двох типів  − буквальне і метафоричне. Проте  речення і слова мають тільки ті значення, які вони мають. Власне, кажучи про метафоричне значення слова, виразу або речення, ми говоримо про речення, яке вжите для  вираження значення, яке розходиться  з тим, що дане слово, вираз чи речення  значать насправді. Тим самим  ми говоримо про можливі наміри мовця. Навіть коли ми з'ясовуємо, наскільки  безглуздим є  вираз  «Зелені ідеї люто сплять» Хомського, який міг  би отримати метафоричну інтерпретацію, ми насправді міркуємо про те, за яких умов мовець міг би промовити  це речення в будь-якому метафоричному сенсі, хоча буквально воно є безглуздим. Щоб мати можливість без зайвих слів відрізняти те, що має на увазі мовець, промовляючи слова, вирази і речення, від того, що ці слова, вирази і речення означають самі по собі, перше називатимемо значенням висловлювання мовця, а друге значенням слова або речення. Метафоричне значення − це завжди значення висловлювання мовця [14, 308]. Справедливо (і переконливо) критикуючи таку пояснювальну сутність, як «метафоричне значення», Дж. Серль пропонує на її місце «намір мовця» − ця сутність «живе» вже не в світі мови, а в світі ментальних станів. Але на цьому їх відмінність закінчується − оскільки відносно «намірів мовця» проходять ті ж самі аргументи, що й до «метафоричного значення»: обидві ці суті є результатом онтологізаціі тих чи інших феноменів, пов'язаних із ситуацією породження та сприйняття метафори. Згідно Дж. Серль, послідовність його дій як дослідника виглядає наступним чином: 1) опис феноменів розуміння метафори (розумна реконструкція); 2) постулювання особливих сутностей, що визначають появу цих феноменів (схеми виводу, загальний набір певних принципів); 3) приписування реконструйованих дослідником сутностей слухачеві; 4) приписування цих же сутностей мовцеві. У результаті ж виходить, що в якості сутностей виступає породжений дослідником опис феноменів − ми знову спостерігаємо ситуацію множення сутностей без необхідності. З усього вищевикладеного випливає простий висновок: нам необхідні онтологічні уявлення про досліджувану реальність, причому такі, які б не могли бути зведені до простого опису явищ.

    Класифікація  метафори

    В історії лінгвістики існувало кілька трактувань питання класифікації метафор. Різні дослідники виділяли їх у певні  типи, розробляли різні підходи та критерії, відповідно до яких розподіляли  потім метафори по різних класах. Розглянемо види метафори відповідно до її структури та семантичного значення.

    2.2.1. Семантична класифікація  метафори

    Номінативна метафора

    Метафора  практично не виходить за рамки ідентифікуючої (конкретної) лексики, коли до неї вдаються у пошуках назви для деякого  класу предметів. Вірніше було б  сказати, що стадія предиката, через  яку проходить слово при зміні  свого значення, виявляється транзиторною і звичайно не залишає сліду в  семантичному полі ознакових слів. Метафора в цьому випадку є  не більш ніж технічним прийомом вилучення нового імені зі старого  лексичного запасу, наприклад очне яблуко, собачка (зубчастого колеса), вушна раковина і т. п. [3, 333].

    Номінативна метафора виникає на основі семантично автономної лексики, організованої  таксономічним принципом, і вона, як правило, одночленна, позбавлена деметафоризуючого  мікроконтексту. Однак в рамках конкретної лексики існує вид відносин, послаблюючих взаємну незалежність назв. Це відносини  частини і цілого. Частини предметів  регулярно отримують метафоричні  найменування, наприклад носик, ручка, головка, ніжка, стовбур, плече, шийка, вушко, лапка, і т. д. Позначаючи частину предмета, метафорична назва відразу включається в словосполучення, що проясняє його предметне відношення, наприклад спинка крісла, вушко голки, ніжка келиха і пр. Це, мабуть, і сприяє продуктивності метафори в даному семантичному полі.

    «Ідентифікуюча» метафора становить ресурс номінації, а не спосіб нюансування сенсу. Образ, який вона дає мові, ідентифікуючій лексиці, по суті, не потрібен. Слово  прагне від нього звільнитися. Семантичний  процес зводиться до заміни одного дескриптивного значення іншим, наприклад  журавель (птах) і журавель (колодязя), лист (рослини) і лист (паперу), голка (швейна) та голка («одиниця» хвої). Метафора, що використовується в номінативних цілях, породжує омонімію. Класична семантика говорить у цьому випадку про перенесення назви . Такого роду перенесення зазвичай спирається на подібність предметів за якою-небудь зовнішньою, очевидною ознакою. Метафора цього типу наочна. Вона апелює не до інтуїції, а до зору. Відповідаючи акту уподібнення, вона не виробляє спалаху, що представляє предмет у новому, перетворюючому його світлі. Вона не підказує, а вказує. Виконавши номінативних функцію, метафора зникає. При цьому згасання образу не спонукає мовця вдатися до нової, більш живої і свіжої метафори. Точно так само як людина за звичайних обставин не потребує кількох імен, класу предметів досить однієї назви. Номінативне дублювання відбувається лише в умовах розпаду мовної норми (пор. виникнення жаргонів, систем термінології та ін.) [3, 334].