Прагматичний аспект перекладу

      наприклад, якщо перекладається твір літературної класики (Данте, Шекспір, Гете) з розрахунком  не тільки на звичайного читача, а й на фахівця-філолога. Завдання такого філологічного перекладу є створення тексту, читач якого (тексту) якнайповніше ототожнював би себе з носієм мови оригіналу, а також здобув би вичерпні відомості про звичаї та традиціїтого часу, способи вислову, та ін. Без такого перекладу неможливо уявити вивчення культурної спадщини минулого, тому з часом зростає значення формальної еквівалентності перекладу. Чим більшу художньо-естетичну та культурно-історичну цінність має текст оригіналу, тим з більшою бережливістю та відповідальністю перекладач повинен ставитися і до його змістової і до формальної сторони.

      Не  меншого поширення набув тип  перекладу, який прагне до динамічної еквівалентності. У цьому випадку  перекладач ставить за мету створити між перекладеним текстом і його читачем такого зв’язку, який існував між оригінальним текстом і його читачем – носієм мови. Професор Двухтилов О. зазначає, що "надаючи другорядного значення структурно-формальному аспекту відтворення оригіналу, такий тип перекладу особливо цінує природність засобів вираження, які часом відбираються так, щоб читач, сприймаючи текст, не виходив за межу власного культурного контексту..." [5,C.86].

      Ю.Найда  наводить приклад, коли переклад речення  з Священного Писання – "вони вітали один одного святим цілуванням" – було перекладене англійською мовою "Вони сердечно потиснули один одному руки". З погляду динамічної еквівалентності такий переклад визнано задовільним, бо була врахована культурна традиція англійців – тиснути руку, а не цілувати для привітання.

      Практика  показує, що обидва типи перекладу слід розглядати як "полюси", між якими  мали б існувати різні проміжні типи, цілком припустимі та ефективні. У 80-х  роках намітився ухил до динамічної еквівалентності перекладу, а тепер  іноді ставиться вимога передати саме "дух" оригіналу, вважаючи відтворення його формально-структурних особливостей неважливим або не зовсім суттєвим. Прикладом такого крайнього трактування був переклад Е.Л.Доктороу "Регтайм", Виконаний В.Аксьоновим. Натомість М.Т.Рильський, М.П.Бажан, М.Л.Лозинський та С.Я.Маршак приділяли однакове значення максимальної ефективності.

      В.Комісаров  визначає еквівалентність як максимальну  ідентичність усіх рівнів змісту оригінального  та перекладного текстів" [11,C.75]. Виходячи з цього перекладач повинен ставити своєю кінцевою метою досягти максимального ступеня еквівалентності на п’яти рівнях: мовних знаків, висловлення, повідомлення, опису ситуації, мети комунікації. Слід зазначити, що ступінь еквівалентності по кожному з вказаних рівнів обмежується необхідністю забезпечення еквівалентності на вищих рівнях. Тому для всіх видів перекладу визнається лише максимальна еквівалентність мети комунікації. Але забезпечити цей рівень можливо лише при умові врахування правильної відповідності всіх інших рівнів аж до рівня мовного знаку.

      До  того ж, якщо говориться про переклад художнього тексту, який має естетичну  цінність, важливо точно передати не лише  зміст, але й форму  і стильові особливості оригіналу. Відносно рівня мовного знаку  та висловлювання, то тут часто зустрічаються розбіжності з текстом оригіналу. На думку Ю.Жлуктенка, "... це викликане не лише об’єктивним фактом, що позначаючи ті самі денотати, різні мови часто виходить з їх неоднакових властивостей... Справу ускладнює і те, що неоднакові властивості денотатів можуть співіснувати з їх ідентичними сторонами, які не відображаються мовними засобами" [5,C.87]. До цього можна додати, що в одній з цих мов (перекладу чи оригіналу) слово може мати особливості, відсутні в будь-якій іншій мові.

      Оцінюючи  ступінь динамічної еквівалентності  на рівні мовного знаку та висловлювання, важливо мати на увазі три прийоми, які перекладач застосовує, щоб передати особливості оригіналу: підміна  мовного знаку, пропуск його в  тексті або вживання додаткового мовного знаку, який відсутній в оригінальному тексті. На думку Ю.Жлукатенка, вдалою можна вважати субституцію мовного знаку в (тексті) реченні: "He is short and I am tall. We were Mutt and Jeff in the war", з роману Курта Воннегута " Війни номер п’ять або хрестовий похід дітей", зробленого Соколовським П., який не порушуючи алегорії образів, добре знайомих англомовному читачеві, але незрозумілих для україномовного, підміняє одні реалії іншими: "Він коротун, а я високий. На війні нас називали Пат і Паташон." [5,C.88].

        Хоча часом трапляються випадки  невиправданої підміни одних  знаків іншими, що може порушити  ступінь еквівалентності на рівні  мовних знаків. На думку професора  Двухтилова О. є невідповідність  між оригіналом і перекладом  в романі Івліна Во "Жменя праху". В оригіналі – last April, а в перекладі – "Торік у травні"; в оригіналі: near Princes of Kingsborough – в перекладі "поблизу Грейт Місендена", а назва закладу "Old Hundredth" ("Сотня") перекладена як "Десятка".

      Ще  більш небезпечною є підміна  знаку, якщо цей знак несе побічну функцію. Зокрема це стосується перекладу реалій. Їх переклад часто викликає труднощі, які перекладачеві важко подолати: перекладаючи роман Івліна Во, перекладач українізує текст, перекладаючи Hour dumplings як "галушки", хоча дія відбувається в північноамериканському лісі, де головні герої – індіанці. У деяких випадках перекладачі вводять слова або ж цілі речення, щоб точніше передати ситуацію. Проте тут слід бути обережним, щоб не порушити еквівалентність на рівні ситуації. Це відбулося в перекладі речення Дж.Голсуорсі "Сага про Форсайтів": Their Jeet kicked up a yellow dust" коли перекладач подає "Вони з кожним кроком здіймали жовту куряву" – це експресивне забарвлення не виправдане ні ситуацією, ні метою комунікації, хоча на рівні комунікації ці підміни не викликають заперечення.

      Важливою  є також Стилістична функція мовного знаку. Як зазначає Ю.Жлукатенко, "...особливість стилістичного компонента змісту слова полягає в тому, що він не стільки пов’язаний з іншим змістом, скільки вказує на положення слова в лексичному складі мови" [5, C.89]. Тому відтворення цього компонента характеризує не тільки саме слово, але й висловлювання як спілкування. Перекладачі переважно досягають збереження стилістичних особливостей, відтворюючи стиль автора і мову персонажів. Як приклад, Ю.Жлукатенко аналізує переклад речення з "Сніданку у Тіффані", виконаний В.Митрофановим: her brother would fix my wagon перекладене "Її брат дасть тобі часу"; gonna crack in two? gonna Jall and bust our heads подане в перекладі: "Як хрисне воно все, як беркизьнемо ми додому, то і в’язи поскручуєм". [5,C,90]. Тут видно, що автор вдало передав просторічні вирази, сленг, відхилення від норм.

      В.Митрофанов зберігає також авторську образність та емоційність, підшукуючи вдалі еквіваленти: sharp jazzy suits – "папужисті яскраві костюми"; languid, bananaboned – "млява, наче без кісток".

      Трапляється, що вибране слово не відповідає стильовим  особливостям оригіналу. Окремі випадки  порушення стилістичної тотальності  оригіналу трапляються у перекладі "Саги про Форсайтів" хоча переклад вважається вдалим. Так, наприклад, нейтральне речення оригіналу: There he is, he's bigger, then ever; he's enormous передане: "Подивіться він став огряднішим. Обувсь як барило!" – як вираз грубий.

      Також слід звернути увагу і на таку проблему як транслітерація антропонімів і топонімів. На думку О.Двухжилова, у цій ділянці слід багато попрацювати для вироблення єдиної системи відтворення українською мовою. Відсутність цієї системи призводить до того, що те саме ім’я Holly одному перекладу звучить як "Голі", в іншому як "Холлі"; лондонський район Хайгейт передається незвичним Гайгейт.

      Наведені  недоліки не суперечать високій оцінці перекладів останнього десятиріччя, питома вага огріхів загалом незначна. Хоча є над чим попрацювати і перекладачам, лінгвістам і літературознавцям; і як показує практика, дослідження і обговорення "технологій" художнього перекладу приносить велику користь у розробці важливих аспектів теорії перекладу, які б впливали на підвищення його якості.

2. Художній переклад і культура мови

      Дотримання  вимог культури мови має величезне  значення у всіх випадках використання. Разом з тим поняття "культури мови" не є цілком однозначним, коли ми звертаємося до різних жанрів літературних текстів, до різних функціональних стилів літературної мови. Певну специфіку має і культура мови художнього перекладу. Професор Коптілов В.В. визначає поняття культури мови художнього перекладу як "...дотримання в тексті перекладу норм літературної мови, відповідність цього тексту критеріям правильності, чіткості та виразності мови" [10,C.91].  Це визначення слушне, але абстрактне, тому що всі без винятку тексти – перекладні та оригінальні, художні, наукові, ділові, інформаційні – мають реалізувати норми сучасної літературної мови. Тому на такому широкому визначенні зупинятися не можна – це може викликати погрішності при перекладі.

      У чому ж треба шукати специфіку  культури мови перекладу саме як перекладу, а не просто українського тексту? На думку В.Коптілова, "...треба виходити із специфіки самого явища художнього перекладу, як відображення іншого художнього твору – оригіналу". [10,C.92]. Тому можна визначити поняття культури перекладу як відповідність мовних засобів стилю і змісту відтворюваного оригіналу. Само собою зрозуміло, що мовні засоби черпаються із скарбниці української літературної мови.

      У цьому випадку слід запобігати апріорності  в оцінці мови перекладу, коли вона розглядається безвідносно до стилю  і мови оригіналу. Міркування про  доцільність чи недоцільність вживання тих чи інших слів поза контекстом, мають невеликий ступінь доказовості, бо в мові немає слів однаково поганих чи прекрасних на всі випадки життя. За винятком діалектизмів, вживання яких обмежене функціями місцевого колориту, найрізноманітніші мовні засоби можуть виявитися необхідними перекладачеві залежно від того, над яким твором він працює: дивно ю виглядали архаїзми у перекладах Діккенса чи Голсуорсі; без алогізмів неможливо перекласти Люїса Керолла, - все в мові потребує співвіднесеності з оригіналом і відповідності до норм власної мови.

      Хотілося  б згадати про ще одне міркування у зв’язку з поняттям "культура мови перекладу". Тривалий час було поширене поняття, що найперспективнішим методом боротьби за поліпшення культури мови перекладу є демонстрація негативних прикладів, тобто того, як не треба перекладати. У 80-х рубрика "гримаси перекладу" стала постійною рубрикою, де друкували перекладацькі похибки. А інший вислів "перекладацька мова" став лаконічним виразом вбогості мови деяких перекладів. Цей вислів перекладав   відповідальність за похибки конкретних перекладачів на "специфіку жанру". Згаданий потяг критиків до оперування негативними прикладами з текстів недосконалих перекладів, сприяв виробленню в громадськості не зовсім правильного уявлення про другорядність праці перекладачів.

      Коли  ми звернемося до двох перекладів 66-го сонету Шекспіра, здійснених Д.Паламарчуком і Д.Павличком. Цей сонет набув  поширення у перекладі Д.Паламарчука  у всеозброєнні шекспірознавчої  науки: 

      Стомившись, вже смерті я благаю,

      Бо  скрізь нікчемність в розкоші  сама,

      І в злиднях честь доходить до одчаю,

      І чистій вірності шляхів нема... [10,C.95]. 

      Так починається в перекладі Д.Паламарчука  сонет Шекспіра, близький своєю проблематикою  до вершини драматургії великого британця – трагедії "Гамлет". Цей переклад, не втрачаючи жодного образу Шекспіра, жодної його думки, точно відбиває першотвір.

      І все ж таки Д.Павличко дає нову інтерпретацію знаменитого сонету. Це він робить не для того, щоб  уточнити щось у тексті попереднього перекладу чи додати якусь втрачену деталь. Цей переклад надає думкам та образам іншої емоційної образності, переводить образи в інший емоційний ключ: 

      Я кличу смерть – дивитися набридло,

      На  жебри та приниження чеснот,

      На  безтурботне і вельможне бидло,

      На  правоту, що їй затисли рот... [10,C.95] 

      Інтонація Д.Паламарчука гірка, але все ж  таки врівноважена, тоді як в другому  перекладі – трагізм усвідомлення жахливої суті цілої епохи. Порівнюючи продуманість синтаксичних конструкцій  першого перекладу (дієприслівниковий зворот, підрядне речення причини) з елементарною простотою другого, ми відчуємо, що перший переклад – це підсумок невеселих роздумів, а другий – спонтанна сповідь.

      Щодо  оригіналу, текст Шекспіра дає досить підстав для обох інтерпретацій, вони такі ж правомірні, як і Б.Пастернака і С.Маршака. Всі переклади доповнюють один одного, допомагають краще зрозуміти оригінал: 

      Tir'd with all these, for restful death I cry:

      As, to behold desert a begger born,

      and needy nothing trimm in jollity,

      And purest faith unhappily forsworn... [10,C.95]. 

      Цей оригінал справді невичерпний, даючи  безмежні можливості перекладачам.

      Володіючи високою культурою сучасної української  літературної мови, відомі перекладачі  дають численні приклади яскраві  приклади художніх інтерпретацій оригіналу. При цьому найкращі зразки прикладів недостатньо популяризуються. Це помітно, коли, розглядаючи лексикографію, помітно, що добираючи ілюстративні тексти до словникових статей, лексикографи орієнтуються не на особу перекладача, а на автора оригіналу, хоча не всі переклади однаково відповідають всім вимогам і передають думки авторів.

      Тепер у списку літературних джерел 11-томного "Словника української мови" є  розділ "Перекладна література", який нараховує лише 22 позиції. Але  тут не враховані сонети Шекспіра, перекладені Д.Паламарчуком; поетичні переклади Д.Павличка; нічого немає з перекладів Є.А.Дроб’язка; більш менш повно подано праці М.О.Лукаша (переклади Р.Бернса).