Позичковий капітал

       Така  ситуація пояснюється змінами пріоритетів  діяльності підприємств. Якщо в перші  роки перехідної економіки головною метою діяльності підприємств була максимізація прибутку, то зараз на перший план виступає насамперед стабілізація діяльності. Тому більш оптимальною  являється стратегія отримання  менших прибутків стабільно протягом тривалого періоду, ніж отримання  високих прибутків з високим  ризиком утратити можливість надалі отримувати прибуток, або ж навіть банкрутства підприємства.

       Саме  тому в процесі управління позиковими ресурсами підприємств надзвичайно  важливим є перша стадія: визначення обсягів позикових ресурсів, враховуючи вищезгадані моменти.

       Ще  один фактор пов’язаний з плануванням  обсягів позикових ресурсів полягає  у врахуванні умов, на яких отримуються  позикові ресурси у розпорядження  підприємства. Мало спланувати обсяг  позикових ресурсів виходячи з оптимального співвідношення прибуток – фінансова  стійкість. Необхідно врахувати  умови отримання позикових ресурсів (адже вони платні) і рентабельність. Якщо економічна рентабельність власного капіталу (очікувана при залученні  позикових коштів) вище кредитного проценту, то виникає ефект фінансового  важеля, який показує, на скільки процентів  збільшується рентабельність власного капіталу в результаті залучення  позичених коштів в оборот. Якщо прогнозована рентабельність власного капіталу менша за кредитний процент, то залучення додаткових позичених  коштів призведе до негативного моменту: зменшення власного капіталу підприємства, так як частину процентів за кредит доведеться погашати саме за рахунок  власного капіталу. В таких випадках необхідно або шукати дешевші  позикові ресурси, або змінювати  проект по використанню позичених ресурсів на такий, що забезпечить більшу рентабельність [14].

       Дослідження фахової літератури дозволяє говорити, що існують три підходи щодо визначення на практиці потреби в кредитних  ресурсах. Вихідним параметром у всіх випадках є обсяг реалізації продукції (послуг), який обґрунтовується маркетинговою  службою підприємства. Досить поширеним  є відсотковий метод (коли визначається питома вага статей активів від обсягу реалізації, і таким чином по заданому доходу від реалізації будується  актив прогнозного балансу, а  потім розглядається можливість покриття активів за рахунок можливих джерел фінансування, в тому числі  за рахунок кредитів). Це метод порівняно простий, але він не враховує тенденцій конкретного підприємства щодо структури активів, так як вважається, що структура активів буде незмінна і в майбутньому.

       Інший метод оснований на встановленні статистичних зв’язків між окремими статтями балансу та обсягом реалізації, на основі чого будується модель, яка  пов’язує заданий параметр (обсяг  доходу від реалізації) і величину основних статей балансу.

       Для цього необхідно провести кореляційно  регресійний аналіз для побудови моделі. При цьому для встановлення статистичного зв’язку між статтями балансу і обсягом реалізації використовується рівняння лінійної регресії: 

      У = А + В.Х,                                                 (3.1) 

       де У – величина певної статті балансу;

         А і В коефіцієнти, що характеризують  політику підприємства в тій  чи іншій сфері;

       Х – величина доходу від реалізації.

       Для перевірки, чи існує зв’язок застосовується коефіцієнт кореляції, який обчислюється за формулою: 

                                  (3.2)  

       Відповідні  коефіцієнти (3.1) розраховуватимуться за формулами: 

                                                  (3.3) 

                                                      (3.4) 

       де n − кількість фактичних значень;

       у− обсяг доходу від реалізації;

       х – відповідна стаття балансу.

       Третій  підхід полягає в тому, що для  ефективного управління позиковими ресурсами чи не найголовнішим є  прогнозування надходжень грошових коштів на розрахунковий рахунок  підприємства, які, як правило надходять  нерівномірно в зв’язку з слабкою  фінансовою дисципліною покупців. Через  це перші два способи прогнозування  кредитних ресурсів доповнюються моделюванням надходженням коштів на розрахунковий  рахунок підприємства.

       З огляду на наявність статистичних відомостей про надходження коштів на розрахунковий  рахунок підприємства у попередніх періодах можна, використовуючи трендові моделі прогнозування, побудувати модель, що встановлює залежність між фактором часу і сумою надходжень коштів на рахунок підприємства. Початковим етапом побудови прогнозної моделі є визначення наявності в даному часовому ряді тенденції, що дозволяє знайти зв'язок між фактором часу і сумою коштів, що надходять на розрахунковий рахунок підприємства.  

      у = а + в.t                                                  (3.5) 

       де  у − обсяг коштів на рахунку;

       t − час.

       Коефіцієнти a і в розраховуються за формулами, аналогічним (3.3-3.4), після чого робиться прогноз у наявності коштів на рахунку підприємства у певні періоди. Наступним кроком є порівняння плану фінансування діяльності підприємства і наявної суми коштів (по прогнозу) на рахунку. Від’ємне сальдо вказує на необхідність залучення кредитів. Оптимальним бачиться поєднання другого і третього способу, так як в сукупності вони здатні найбільш адекватно описати ситуацію з наявністю і потребою в коштах на підприємстві [15]. 
 

3.2. Обґрунтування потреби підприємства в позикових коштах. 

       Існують два головних об'єктивних чинника  існування позикових коштів в  капіталі суб'єкта господарювання:

       1. Розбіжність термінів виготовлення  продукції (робіт, послуг), передання її споживачеві і надходження оплати обумовлює тимчасове переривання грошового потоку підприємства, що означає розрив у наявності оборотних коштів. Переривання грошового потоку за своїм характером буває очікуваним (плановим) внаслідок особливостей технології виробництва (сезонності, тривалості виробничого циклу) або незапланованим внаслідок непередбачених факторів бізнесу. Тимчасова недостатність обігових коштів, як правило, покривається короткостроковими (до 1 року) позиками.

       2. Економічне зростання вимагає  розширення або модернізації  виробничої бази з відповідним  рівнем капіталомісткості інвестиційних  проектів, що, як правило, одним  самофінансуванням не можливо  повністю забезпечити. Саме тому  для реалізації інвестиційних  програм розвитку крім власних  фондів розвитку виробництва,  залучається довгостроковий позиковий капітал [16].

       Річ у тому, що за рахунок власних оборотних коштів підприємства створюють мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей. Але потреба в коштах для створення  запасів протягом року коливається. Особливо точно це можна спостерігати на прикладі підприємств із сезонним характером виробництва багатьох підприємств, які переробляють сільськогосподарську сировину, підприємств лісової, торфодобувної  промисловості, підприємств будівельних  матеріалів. Наприклад, підприємства, що переробляють сільгоспсировину в період збирання врожаю мають створити такі запаси сировини, яких би вистачило на весь термін переробки. В цей період у них виникає підвищена потреба в оборотних коштах для оплати й накопичення сировини, що надходить від її виробників − колективних сільськогосподарських підприємств після закінчення сезону переробки запаси цієї сировини зменшуються до мінімуму (або повністю зникають), а з ними зменшується потреба в оборотних коштах на формування запасів цієї сировини.

       У підприємств, що заготовляють ліс, виникає  підвищена потреба в оборотних коштах у зимовий період, коли вони накопичують значні запаси деревини; влітку, коли завершується сплав лісу, ця потреба скорочується до мінімуму. Аналогічні різкі коливання потреби в оборотних коштах відбуваються і в інших підприємств із сезонним характером виробництва.

       Для підприємств з несезонним характером виробництва такі різкі коливання потреби в оборотних коштах не характерні. Але й у них у силу ряду обставин спостерігаються певні коливання розмірів запасів товарно-матеріальних цінностей, отже, й коливання потреби в оборотних коштах.

      З міркувань ефективності використання фінансових ресурсів підприємству невигідно формувати власні оборотні кошти в розмірах, які перекривали б будь-яку потребує в оборотних коштах зокрема й ту, яка виникає тимчасово у збільшеному розмірі. В такому разі у підприємства в періоди зменшення потреби в оборотних коштах неминуче виникав би надлишок коштів, що призвело б до нераціонального їх використання. Тому підприємства мають вкладати в оборотні кошти мінімум власних фінансових ресурсів у розмірах, достатніх для створення лише мінімальних запасів товарно-матеріальних цінностей і витрат виробництва. Всю іншу потребу в оборотних коштах доцільно задовольняти за рахунок позикових ресурсів, головним чином – банківських кредитів на умовах строковості й поворотності. 
 
 
 
 

ВИСНОВОК 

       Діяльність  будь-якого підприємства потребує періодичного використання різноманітних форм позикових  коштів.

       Їх  використання прискорює рух грошових і матеріальних ресурсів, забезпечує вищий фінансовий потенціал розвитку підприємства і вищі можливості приросту рентабельності.

       Як  показує практика, ефективність використання позикового капіталу вища, ніж власного, але з його використанням пов’язаний більший фінансовий ризик і зменшення  фінансової стійкості підприємства.

       Підприємства  України використовують різні джерела  позикових ресурсів: короткострокові  кредити банків, короткостроковий комерційний  кредит, кредиторська заборгованість, податковий кредит і пільги. Менш поширеними є довгострокові кредити банків, кредити та позики небанківських  фінансових установ, облігаційні позики, фінансовий лізинг.

       Отже, з метою забезпечення ефективнішого  формування фінансового капіталу необхідно, щоб підприємства усіх форм власності  й організаційно-правового статусу  використовували не тільки власні фінансові  ресурси, a й кошти фінансового ринку. Проте для цього держава повинна створити сприятливі умови і нормативно-правову базу, щоб ресурси фінансового ринку були доступні підприємствам усіх форм власності і галузей народного господарства.