Позичковий капітал

       Усі витрати (проценти, комісійні тощо) підприємств, пов'язані із залученням та обслуговуванням позичкового  капіталу, відображаються за статтею «Фінансові витрати» звіту про фінансові результати [4].

       Основою формування позичкового капіталу є  закономірності кругообігу капіталу в  процесі відтворення, які призводять до того, що в окремих учасників  економічних відносин з’являються  тимчасово вільні капітали, а в  інших виникає потреба в позичкових коштах. За допомогою кредиту тимчасово  вільні капітали (а також заощадження  населення) перетворюються в позичковий капітал, котрий втягується в новий  кругообіг, забезпечує процес відтворення  і прибуток його власникам.

       Джерелом  з якого всі підприємці черпають гроші для авансування своєї  діяльності, є грошовий ринок. Оскільки в ринковому господарстві ніхто  вільних грошей не тримає на руках  «мертвими», а розміщує їх у кредитних установах, тобто на грошовому ринку, а самі гроші якими тут торгують називається позичковим капіталом.

       Ринок позичкових капіталів − це сегмент фінансового (грошового) ринку, на якому формується попит і пропозиція на позичковий капітал.

       За  своєю інфраструктурою ринок  позичкових капіталів представляє, головним чином, банківські установи, а тому його ще називають ринком банківських кредитів. Крім того, на ньому діють й інші кредитно-фінансові  установи (парабанки), що входять до складу кредитні системи. З функціональної точки зору він представляє систему економічних відносин, яка забезпечує нагромадження і перерозподіл грошових капіталів з метою забезпечення ресурсами ринкове господарство.

       В Україні зараз відбувається процес формування ринку капіталів. В умовах переходу до ринкової економіки обмежуються  можливості державного втручання в  розподіл фінансових ресурсів, бо більшість  суб’єктів господарської діяльності переходять від державної на акціонерну чи приватну форму власності. Вони самостійно вишукують матеріальні і грошові  ресурси на ринках, самі розпоряджаються  своїми доходами. Саме ринок позичкових капіталів повинен забезпечити  суб’єктам економіки доступ до необхідних для них грошових ресурсів [5]. 
 
 
 
 

    1.1. Позичковий процент. 

       Позичковий  процент або процент за кредит (від латинського pro centrum − на сотню) − це плата, яку отримує кредитор від позичальника за надані в позику гроші чи матеріальні цінності.

       Економічна  природа позичкового процента обумовлена існуванням товарного виробництва  та пов’язаних з ним кредитних  відносин. За призначенням позичковий процент, з одного боку, відображає ефективність використання позичкового  капіталу; з іншого боку, він повинен  забезпечувати доходи банку, компенсувати його витрати. В умовах ринкової економіки  суть його розглядається більшістю  економістів як ціна капіталу, взятого  у кредит. Логіка такого визначення проста: оскільки позичальник-підприємець  виступає покупцем капіталу-товару, то й процент, виплачуваний ним кредиторові, представляє ціну цього капіталу. Безперечно, тут не слід розуміти ціну капіталу як вираз вартості. Позичковий процент є не що інше, як частина  середнього прибутку, котру підприємець  платить власнику капіталу за користування споживною вартістю позиченого капіталу. У даному випадку сплата процента характеризує передачу певної частини  вартості без одержання еквівалента. Вартість процента повністю переходить від позичальника до кредитора [6].

       В економічній теорії мають місце  й інші підходи до визначення природи позичкового процента. Наприклад, Дж. Кейнс розглядав суть процента як «плату за розставання з ліквідністю». В теорії Дж. Кейнса формування процента регулюється дією провідного психологічного закону, за яким люди віддають перевагу грошам як найбільш ліквідній формі багатства. Величина позичкового процента, за Кейнсом, залежить від двох чинників, вона:

       1) прямо пропорційна «перевагам ліквідності»;

       2) обернено пропорційна кількості грошей, що знаходяться в обігу [7].

       Джерелом  сплати позичкового процента є прибуток, що його одержує підприємець у  процесі продуктивного використання позичкового капіталу. Прибуток розподіляється між суб’єктами кредитних відносин:

• кредитор отримує прибуток у вигляді процента за кредит;
• позичальник отримує підприємницький доход у вигляді прибутку  на позичковий капітал, який використовується в підприємницькій діяльності.

       Величина  позичкового процента характеризується його нормою у вигляді процентної ставки. Норма процента визначається за формулою: 

                         річний доход на позичковий капітал

       % = ¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾   x 100        (1.1)

                                    сума наданого кредиту 

       Норма процента знаходиться у певній залежності від норми прибутку. Вважається, що норма процента може коливатись від нуля (мінімальна межа) до середньої  норми прибутку (максимальна межа). Мінімальну межу норми процента точно  визначити не можливо, але вона не повинна дорівнювати нулю бо інакше надання кредиту втрачає всякий сенс для кредитора.

       Слід  розрізняти ринкову норму процента, котра безпосередньо формується на монетарному ринку, і середню  норму, тобто норму процента за певний період. Ринкова норма процента, перш за все, залежить від кон’юнктури  ринку тобто співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу. Свого максимального рівня вона досягає в період найбільшого  загострення економічної кризи, саме тоді, коли норма прибутку падає  до мінімуму. Адже в даній ситуації вкладники, щоб уберегти свої заощадження чи грошові капітали від знецінення, намагаються їх отоварити. Це веде до відносного зменшення депозитів. Разом з тим, під час кризи виникає масова гонитва за грішми як засобами платежу і значно зростає попит на позичковий капітал, для погашення боргових зобов’язань [8].

       У період депресії, коли відбувається масове вивільнення з виробничої сфери  грошового капіталу та його нагромадження  у формі позичкового капіталу, знижується середня норма прибутку і норма процента теж знижується. Для періодів пожвавлення та промислового піднесення характерним є те, що різко зростає попит на кредит при недостатніх обсягах позичкового  капіталу, а тому підвищується норма  процента. Така динаміка дає підставу для висновку стосовно того, що взаємозалежність змін норми процента та норми прибутку має розглядатися в межах відповідних  фаз промислового циклу.

       Крім  норми прибутку на рівень позичкового  процента впливають інфляційні процеси, прискорення яких викликає підвищення процентних ставок, що слугує захистом від знецінення позичкового капіталу. Особливо актуальним збереження позичкового  капіталу стає в період гіперінфляції, коли на момент повернення кредиту  реальна вартість позичкового капіталу значно нижча від тієї, що була на момент надання. А тому розрізняють  номінальну і реальну (тобто з  урахуванням індексу інфляції) процентні  ставки. Темпи зростання процентів  повинні випереджати темпи інфляції. В інший спосіб інфляція породжує процентний ризик − небезпеку втрат: у кредиторів − внаслідок зниження реальних ставок за кредити відносно темпів інфляції, у боржників − при їх підвищенні.

       Процентні ставки бувають:

• постійні (фіксовані) − не змінюються протягом всього періоду кредитування;
• перемінні (плаваючі) − можуть змінюватися в процесі кредитування. Щоб запобігти втратам або хоч зменшити ризик банки, особливо в період інфляції, застосовують плаваючі процентні ставки за кредит, котрі періодично переглядаються [9].

       Чинники, що впливають на розмір процентної ставки за кредити, логічно розділити  на макроекономічні та мікроекономічні.

       Розмір  процентної ставки на макрорівні залежить від:

       а) попиту та пропозиції, які склалися на кредитному ринку. Загалом підвищений попит на кредити викликає підвищення процентної ставки. Проте в умовах конкурентної боротьби між кредитними установами за розширення ринків банківських послуг це правило не завжди спрацьовує. Банки не можуть безмежно підвищувати розмір процентної ставки при зростанні попиту на кредит, керуючись тим, що нижчі процентні ставки дають можливість розраховувати на залучення більшої кількості клієнтів та завоювання конкурентних можливостей. У результаті міжбанківської конкуренції процентні ставки нівеліруються;

       б) стабільності грошового ринку в країні. Чим вищий темп інфляції, тим дорожчою повинна бути плата за кредит, оскільки у банка підвищується ризик втрат. Дешеві гроші (у порівнянні з іншими видами ресурсів) стимулюють ажіотажний попит на кредити, створюють умови для зловживань у банківському середовищі та розбалансування економіки;

       в) рівня облікової ставки центрального банку. Комерційні банки самі встановлюють розміри процентних ставок і визначають їх у кредитному договорі, укладеному з позичальником. При визначенні розміру процентної ставки вони за основу беруть облікову ставку центрального банку з прибавкою «маржі».

       Маржа (від фран. marge − край) − різниця між процентною ставкою, за якою банк нараховує проценти за наданий кредит, і ставкою, за якою банк сплачує проценти за залучені (куплені) ресурси. За умов комерційної діяльності розмір маржі для банків, як правило, не регламентується. Проте, інколи центральний банк може обмежувати розмір маржі. Для комерційних банків, наприклад, на кредити, що надаються за рахунок ресурсів центрального банку. Окрім того, нині комерційні банки України зобов’язані в обов’язковому порядку коригувати розмір процентних ставок за наданими кредитами при кожній зміні облікової ставки НБУ на кратність її зміни. Основним фактором, який впливає на розмір облікової ставки, є рівень інфляції.

       Серед мікроекономічних чинників впливу на розмір процентної ставки виділяються  такі:

• мета кредиту. Процентні ставки за кредити, які надаються на поточне фінансування виробничих потреб, як правило, найнижчі, що зумовлене короткостроковим характером їх використання. Кредити, які надаються торгово-посередницьким фірмам, що будують свій бізнес за принципом  «купівлі-продажу», повинні бути найдорожчими, оскільки прибуток від цього виду діяльності носить спекулятивний характер, а для самих операцій притаманний підвищений рівень ризику;
• розмір кредиту. Як правило, розмір процентної ставки за великі кредити повинен бути нижчим, ніж за користування дрібними кредитами, оскільки витрати, пов’язані з кредитною послугою, безпосередньо не залежать від розміру кредиту, а тому при наданні великих кредитів банки несуть відносно менші витрати. Крім того, великі кредити надаються надійним позичальникам, імовірність банкрутства яких, як правило, нижча. Проте з цього правила можуть бути винятки. Банк може не знижувати процентну ставку з великі кредити, якщо, на його думку, це призводить до підвищення ризику у зв’язку з погіршенням структури кредитного портфеля за порушення правила диверсифікації активів.
• термін користування кредитом;

       Чим довший термін, тим вища процентна  ставка за кредит. По-перше, при триваліших термінах вищий ризик втрати від  неповернення кредиту та від знецінення позичених коштів внаслідок інфляції, притаманної ринковій економіці. По-друге, вкладення коштів довгострокового  характеру, як правило, мають відносно вищу віддачу.

• рівень ризику;

       При наданні позик комерційні банки  мають справу з двома основними  видами ризику − кредитним і процентним. Кредитний ризик пов’язаний із втратами від неповернення основної суми боргу у зв’язку із збанкрутінням позичальника, а процентний − із втратами від несплати відсотків за користування позикою. Рівень цих ризиків залежить від видів наданих позик та від порядку стягнення відсотків. Позики з вищим рівнем ризику повинні надаватися під вищий процент, щоб компенсувати кредитору видатки від ризикованого розміщення коштів.

       Отже, динаміка норми позичкового процента визначається стихійним ринковим механізмом і певною мірою залежить від державного грошово-кредитного регулювання економіки [10].