Система індикаторів попередження кризи: Міжнародний досвід та проблеми вибору для України

     Як  слушно зазначають автори "Доповіді про розвиток людини" (Оксфордський університет), глобалізація стала однією з найдраматичніших подій останніх років. Більше трильйона доларів бродить по світу кожної доби в невпинних пошуках максимального прибутку. Цей потік капіталу не тільки відкриває безпрецедентні можливості добування прибутку (або зазнання збитків). Він відкрив світ для операцій на глобальному фінансовому ринку, який залишає тільки обмежену автономію навіть наймогутнішим країнам щодо процентних ставок, обмінних валютних курсів або іншої фінансової політики.

     Настійна  необхідність більш чіткого регулювання  міжнародних фінансів із метою їх стабілізації особливо гостро постала після серії регіональних валютно-фінансових обвалів.

     По-перше, як показує світовий досвід, країни, котрі залучають значні обсяги приватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни рівня довіри інвесторів.

     По-друге,світова фінансова криза пов’язана з надвиробництвом. Диспропорція, що сформувалася упродовж двох останніх десятиліть між постійно зростаючими можливостями народжування виробництва і невідмінною йому базою споживання і обернулася неймовірним збільшенням обсягів «гарячих грошей». Саме завдяки цьому Нові індустріальні країни Південно-Східної  Азії, створивши найбільш динамічний виробничий потенціал, могли протягом тривалого часу абсорбувати у свої економіки стільки грошей, скільки було необхідно для потреб інвестиційного розвитку. Це дало можливість цим країнам завантажити світові ринки дешевою товарною масою, яка за обсягами значно перевищувала масштаби світового платоспроможного попиту.

     І, по-третє, на мою думку, найсуттєвіше полягає в тому, що світова фінансова криза з якихось причин вдарила насамперед по основних конкурентах США (мається на увазі Японія). Наслідком кризи стало те, що і необхідно було очікувати: світ повернувся обличчям до Америки, куди почали стікатися зростаючі потоки світових фінансів.

     Відомий економіст, директор Гарвардського інституту міжнародного розвитку Джеффрі Сакс писав на сторінках "Файненшл Тайме" 11 грудня 1997p.: "МВФ наділений занадто великою владою і жодна організація не повинна брати на себе відповідальність за економічну політику більшої половини країн світу".

     Критичне  ставлення до діяльності МВФ характерне сьогодні й для певної частини економічних та політичних кіл України. Критика кредитної політики МВФ ґрунтується переважно на тому, що за відсутності реальних позитивних зрушень в економічному становищі країни-позичальниці, остання фактично потрапляє в залежність від кредитора, який диктує не завжди виправдані умови. Багато держав, у тому числі й Україна, які гостро потребують фінансової підтримки, вимушені погоджуватися з волею кредитора. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.Міжнародний  фінансовий ринок  та його характеристика

     Головне призначення міжнародного фінансового ринку  полягає в забезпеченні перерозподілу між країнами акумульованих вільних фінансових ресурсів для сталого економічного розвитку світового господарства й одержання від цих операцій певного доходу.

     Головною  функцією міжнародного фінансового ринку  є забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість фінансових засобів у різних формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні. Залучення ресурсів на міжнародному фінансовому ринку значно розширює фінансові можливості кожної країни і сприяє вирівнюванню її економічного розвитку та створенню умов для підвищення суспільного добробуту.

     Міжнародний фінансовий ринок нині є глобальною системою акумулювання вільних фінансових ресурсів та надання їх позичальникам із різних країн на принципах ринкової конкуренції. Сьогодні цей ринок набув величезних масштабів і перетворився в одне із найважливіших джерел фінансових ресурсів, став визначальним фактором господарського життя всіх без винятку країн світу.

     Cучасний процес глобалізації національних фінансових ринків розвивається в умовах формування таких великих інституційних інвесторів, як пенсійні і страхові фонди, інвестиційні компанії, взаємні фонди та ін. Цей процес відбувається під впливом таких чинників:

• інтенсивного впровадження електронних технологій, комунікаційних засобів та інформатизації;

• розширення кількості іі обсягів пропонованих цінних паперів;
• посилення ролі фінансових ринків як основного механізму перерозподілу фінансових ресурсів як у національному, так і в глобальному масштабі;
• впливу приватизаційних процесів на потенційну пропозицію цінних паперів.

     Операції  на міжнародному фінансовому ринку  з деякою мірою умовності можна  розділити на дві великі групи — кредитні й інвестиційні. Відповідно можна виділити і два сектори цього ринку: сектор кредитів і сектор цінних паперів, за допомогою яких здійснюється процес інвестування. Основним критерієм цього поділу виступає той чи інший тип фінансових інструментів. Якщо їх вільні купівля-продаж не можливі, то ми маємо справу з кредитним ринком, якщо ж зобов'язання або інструменти продаються і купуються, то відповідно покупці і продавці виступають учасниками ринку цінних паперів. З іншого боку, залежно від термінів реалізації майнових прав — короткі (до одного року) і тривалі, розрізняють грошовий (валютний) і фондовий (капіталів) ринки.

     Щодо  об'єднання ринку кредитних ресурсів і ринку цінних паперів під одною назвою ринку капіталів у вітчизняній літературі немає одностайності. Досить, переконливою, на мій погляд, думка відомого українського фінансиста професора О.Д. Василика, який зазначає, що подібне трактування досить закономірне, оскільки фінансові ресурси, що функціонують на зазначених ринках, дають їхньому власникові певний дохід. Проте ці ринки різняться за своїми найхарактернішими ознаками. При одержанні коштів на кредитній основі, їхній власник не змінюється. При купівлі цінних паперів власник коштів змінюється. Є певні відмінності і в одержанні доходу на вкладені кошти.

     Валютний  ринок - це: І) підсистеми валютних відносин у ході операцій купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах; 2) інституціональний механізм (сукупність установ і організацій банки, валютні біржі, інші фінансові інститути), що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів.

     Валютний  ринок як економічна категорія — це система стійких економічних та організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют та платіжних документів в іноземних валютах. На валютному ринку здійснюється широке коло операцій щодо зовнішньоторговельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередниками, банківськими установами та фірмами.

   Є чотири групи суб'єктів валютного  ринку:

• державні установи, основне місце серед яких займають центральні банки та казначейства окремих країн;
• юридичні та фізичні особи, що зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності;
• комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв'язків, особливо брокерські контори;
• валютні біржі та валютні відділи товарних і фондових бірж.

     Основні суб'єкти валютного ринку — великі транснаціональні банки, що мають розгалужену мережу філіалів і широко використовують в операціях сучасні засоби зв'язку, комп'ютерну техніку.

     Територіально валютні ринки, як правило, прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів, оскільки в раді країн поряд із міжбанківською тортівлею валютою діють і спеціальні валютні біржі, а встановлений на них курс називається офіційним валютним курсом.

     Найбільшим у світі центром торгівлі валютою як щодо обсягу обороту, так і кількості валют є Нью-Йорк. Характерно, що США немає валютної біржі, де б щоденно встановлювалися офіційні котирування. Інші великі фінансові центри США знаходяться в Бостоні, Чикаго, Сан-Франциско та Новому Орлеані Нилютних бірж немає також у Великобританії та Швейцарії, але це майже не впливає на масштаби валютних операцій, які здійснюються в цих країнах, оскільки на практиці фактичні курси валют, як правило, коливаються навколо офіційних курсів. У Франції та Австрії функціонує по одній валютній біржі, Італія та Німеччина мають по декілька бірж.

     Традиційно  найвідомішим не тільки у Європі, а  й у всьому світі є Лондонський валютний ринок. В 1694 р. британський парламент прийняв акт, який закріпив створення Банку Англіії. Таким чином був заснований перший центральний банк у світі, який ліквідував свою монополію лише в 1832 р.

     На  сьогодні сформувалися такі найбільші  регіональні валютні ринки:

• Європейський (з центрами в Лондоні, Франкфурті-на-Майні, Парижі, Цюріху);
• Американський (з центрами в Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі, Монреалі);
• Азіатський (з центрами в Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні).

     Денний  оборот на трьох найбільших валютних ринках світу (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) становить на сьогодні понад 1500 млрд дол. США. Річний обсяг на світових валютних ринках сягає 250 трлн дол. США.

     Специфічним міжнародним ринком валют країн  Західної Європи є ринок євровалют, де операції здійснюються у валютах цих країн, а сам ринок євровалют є одним із секторів євроринку. Суб'єктами ринку євровалют є великі та середні банки країн Західної Європи і США та деякі транснаціональні корпорації цих регіонів.

     Розширенню  євровалютного ринку на початкових етапах його розвитку сприяли такі фактори:

• припинення обміну доларів на золото;
• колосальне зростання обсягів "нафтодоларів";
• введення плаваючих валютних курсів;
• поступова ліквідація валютних обмежень і відкриття нових національних фінансових ринків.

     Євровалютний  ринок — це автономний і незалежний оптовий ринок, де оперують, як правило, великими сумами. Він майже не піддається регулюванню, не підлягає національному законодавству, майже не оподатковується. Євровалюти є джерелом дешевого кредиту для позичальника і високого прибутку для позикодавця.

     Найсуттєвішою перевагою ринку євродоларів є більш висока його прибутковість порівняно з рядом національних валютних ринків. Це дає змогу з року в рік постійно розширювати масштаби ринку євродоларів.

3.Реформа  розміру квот країн  – членів Міжнародного валютного фонду

     Міжнародний валютний фонд — міжнародна фінансова організація, заснована в 1945 році, до складу якої входять 186 країн. Останньою країною, що приєдналася до нього в червні 2009 року, стало Косово. Згідно зі Статутом МВФ його кредити спрямовуються на підтримку курсу національної валюти, міжнародних резервів держави та активних позицій платіжного балансу. Отримувачами кредитів Фонду є центральні банки країн-членів, які зараховують їх у свої міжнародні резерви та використовують виключно для інтервенцій на валютному ринку для вказаних цілей. Сьогодні в системі МВФ працює близько 2600 співробітників зі 146-ти країн світу. З листопада 2007 року директором-розпоряд-ником МВФ є Домінік Строс-Кан.

     Для кожної держави — члена Фонду встановлюється квота, яка виражається у спеціальних правах запозичення (СПЗ). Розмір квоти країн-членів визначається Радою керуючих відповідно до ролі держави у світовій економіці. Внесок кожної держави-члена дорівнює її квоті та виплачується Фонду в повному розмірі через відповідну організацію — депозитарій.

     Україна стала членом МВФ згідно із Законом "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій", який було прийнято 3 червня 1992 року. На цей час квота України у МВФ становить 1372,0 млн СПЗ, або 0,63 % від загального портфеля Фонду.

     У МВФ здійснюється реформа розміру квот країн-членів та кількості їх голосів для перегляду рівня представництва таких країн у Фонді у зв'язку зі зміною позиції деяких із них у світовій економіці. Це питання є одним із найгостріших та потребує вирішення найближчим часом разом із тими, які пов'язані із запобіганням кризам та діяльністю МВФ у країнах, що розвиваються.

     Позиції держав у Фонді визначаються розміром встановлених для них квот, які обчислюються на основі спеціальної формули, що враховує економічний потенціал, розміри золотовалютних резервів країн та інші фактори. Зазначені критерії з часом змінюються, й розміри квот періодично переглядаються.