Роль власного капіталу у забезпечені фінансової стійкості підприємст

   Мета  управління структурою капіталу —  мінімізувати витрати по залученню  довгострокових джерел фінансування і  тим самим забезпечити власникам капіталу максимальну ринкову оцінку вкладених ними грошових коштів.

   Процес  оптимізації структури капіталу здійснюється у наступній послідовності.

   1. Аналіз складу капіталу в динаміці за ряд періодів (кварталів, років) та тенденцій зміни його структури, а також вплив, що вони здійснюють на фінансову стійкість та ефективність використання капіталу. В процесі аналізу розглядаються такі показники, як коефіцієнти фінансової незалежності, заборгованості, співвідношення між довгостроковими та короткостроковими зобов’язаннями, коефіцієнт фінансового важеля. Далі вивчаються показники оберненості та рентабельності активів та власного капіталу (всі вище перелічені показники були розглянуті в третьому питанні курсової роботи).

   2. Оцінка основних факторів, що визначають структуру капіталу. До них відносяться:

• галузеві особливості операційної діяльності (характер цих особливостей визначає структуру активів підприємства, їх ліквідність);
• стадія життєвого циклу підприємства (молоді компанії з конкурентоспроможною продукцією можуть залучати для свого розвитку більше позикового капіталу, а зрілі — використовують переважно власні кошти);
• кон’юнктура товарного ринку (чим стабільніша кон’юнктура цього ринку, а відповідно, стабільніший попит на продукцію підприємства, тим вище та безпечніше стає використання позикового капіталу, та навпаки);
• кон’юнктура фінансового ринку (в залежності від стану цієї кон’юнктури зростає або знижується вартість позикового капіталу);
• рівень рентабельності операційної діяльності;
• податковий тиск на компанію (частка прямих та непрямих податків, що сплачуються у доході від продаж-брутто);
• ступінь концентрації акціонерного капіталу (прагнення капіталовласників зберегти контрольний пакет акцій).

   З урахуванням наведених та інших  факторів управління структурою капіталу передбачає вирішення двох ключових задач:

   а) встановлення прийнятних пропорцій використання власного та позикового капіталу;

   б) забезпечення у випадку необхідності залучення додаткового внутрішнього або зовнішнього капіталу.

   3. Оптимізація структури капіталу за критерієм максимізації рівня фінансової рентабельності. Для таких розрахунків був обраний критерій, який найбільш повно відображає вплив ефективності сформованих джерел фінансування на збільшення доходності вкладених власниками коштів, тобто максимізації фінансової рентабельності. Також для проведення таких оптимізаційних розрахунків використовується механізм фінансового важеля.

   Сутність  фінансового важеля полягає в  тому, щоб посилити вплив зміни  прибутку на динаміку фінансової рентабельності, тобто у підвищенні еластичності фінансової рентабельності відносно прибутку.

    , де

   ФР — фінансова рентабельність;

   ЕР — економічна рентабельність;

   СРСВ — середня розрахункова ставка відсотку;

   Вк — відсоток за кредит;

   ВК — власний капітал;

   ПК — позикового капіталу;

   n — ставка податку на прибуток.

   Після перетворень одержуємо:

    .

   Друга складова цієї суми — ефект фінансового важеля — відображає вплив структури капіталу на підвищення фінансової рентабельності. Вплив важеля обумовлений тим, що при позитивному значенні диференціалу для підприємства доцільне залучення позикових коштів, однак постійне нарощування плеча важеля може знизити загальний ефект, так як залучення великих розмірів кредитних ресурсів, як правило, супроводжується жорсткістю умов їх залучення. В такому випадку ефект важеля не буде давати максимальної віддачі, а при певних умовах (коли диференціал стане менше нуля) буде знижувати фінансову рентабельність.

   Таким чином, позитивний вплив ефекту фінансового важеля проявляється тоді, коли економія за рахунок зниження податкових платежів перевищує витрати підприємства за користування позиковими коштами. Значення ефекту фінансового важеля повинно бути таким, щоб компенсувати податкові вилучення з прибутку та забезпечити мінімізацію відхилення між економічною та фінансовою рентабельністю.

   4. Оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації його вартості. Процес оптимізації базується на попередній оцінці власного та позикового капіталу при різних умовах його залучення та здійсненні розрахунків середньозваженої вартості капіталів. Вирішення задачі побудовано на виявленні тенденції зміни ціни кожного джерела ресурсів при зміні фінансової структури підприємства. Згідно з дослідженнями провідних вчених, зростання частки позикових коштів у загальній сумі джерел супроводжується більш швидкими темпами зростання ціни власного капіталу, ніж ціни позикових коштів. Виходячи з того, що ціна позикових коштів дещо нижча, ніж власних, стверджують, що існує оптимальна структура капіталу, що мінімізує їхню середньозважену ціну, а відповідно, максимізує ціну підприємства.

   Ціна  підприємства має важливе значення для досягнення стратегічної мети підприємства, так як її зростання призводить до зростання цінності підприємства, його привабливості з точку зору власників майна.

   Але оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації середньозваженої ціни капіталу має недолік, так як не враховує впливу сформованої структури  на результативні показники діяльності підприємства.

   5. Оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації рівня фінансових ризиків. Цей метод пов’язаний з вибором більш дешевих джерел фінансування активів підприємства. З цією метою всі активи підприємства розподіляються на такі три групи:

   а) необоротні активи;

   б) постійна частина оборотних активів (незнижуваний мінімум оборотних активів, необхідний підприємству для здійснення поточної операційної діяльності);

   в) змінна частина оборотних активів.

   Існує три підходи до фінансування різних груп активів підприємства: консервативний, помірний та агресивний.

   При консервативному підході приблизно 50% змінної частини оборотних  активів формується за рахунок короткострокових зобов’язань, інші 50% змінної частини, постійна частина оборотних активів  та необоротні активи покриваються власним капіталом та довгостроковими зобов’язаннями.

   При помірному підході 100% змінної частини  оборотних активів формується за рахунок короткострокових зобов’язань, а 100% постійної частини — за рахунок власних коштів, що дозволяє встановити конкретні його значення на майбутній період. В процесі такого вибору враховуються індивідуальні особливості діяльності кожного підприємства. Заключне рішення по даному питанню дозволяє сформувати на прогнозований період найбільш прийнятну для підприємства структуру капіталу.

   При агресивному підході 100% змінної  частини та 50% постійної оборотних  активів формується за рахунок короткострокових зобов’язань, решта постійної частини  оборотних активів та необоротні активи фінансуються за рахунок власного капіталу та довгострокових зобов’язань.

   Виходячи  зі свого ставлення до фінансового  ризику керівництво підприємства обирає один з розглянутих варіантів  фінансування активів. Враховуючи, що на сучасному етапі довгострокові  позики підприємствам практично  не надаються, тоді обрана модель фінансування активів буде представляти співвідношення власного та позикового (короткострокового) капіталу, тобто оптимізувати його структуру з цих позицій.

   6. Формування показника цільової структури капіталу. Граничні межі максимально рентабельної та мінімально ризикової структури капіталу дозволяють визначити поле вибору його конкретних значень на плановий період. В процесі цього вибору враховуються раніше розглянуті фактори, що характеризують індивідуальні особливості діяльності даного підприємства.

   Остаточне рішення, що приймається по цьому  питанню, дозволяє сформувати на майбутній  період показник “цільової структури  капіталу”, у відповідності з  яким буде здійснюватися наступне його формування на підприємстві шляхом залучення  фінансових коштів з відповідних джерел.

   Таким чином, вирішення проблеми визначення розміру кредитних ресурсів, що залучаються, залежить від розрахунку оптимального співвідношення позикових та власних  коштів, яке б максимізувало фінансову  рентабельність підприємства і знижувало середньозважену ціну капіталу (що підвищить ціну підприємства), від обрання “найдешевшої” політики фінансування активів (мінімізації рівня фінансових ризиків) та від формування цільової структури капіталу.