Методи забезпечення повернення кредитів в умовах сучасної економіки, шляхи її вдосконалення

По-перше, якщо банк займається кредитуванням  фізичних та юридичних осіб під заставу майна, необхідно створити спеціальний відділ або притягувати, експертів дня його оцінки, що вимагає додаткових, витрат коштів та часу.

По-друге, ст. 18 Закону України "Про заставу" дозволяє наступну заставу вже заставленого майна, що знов-таки зачіпляє інтереси кредитора. Хоча зазначена стаття передбачає обов'язок боржника попередити кожного з заставодержателів про всі попередні застави і у випадку необхідності відшкодувати збитки, на справі ж отримати компенсацію втрат досить проблематично.

По-третє, відповідне оформлення і реалізація заставленого майна оподатковуються численними податками і зборами. Так, необхідно сплатити збір при нотаріальному оформленні відчуження майна, державне мито при паданні майнового позову, ПДВ і податок на прибуток після реалізації предмету застави. Цим, а також можливістю зниження ринкової вартості заставленого майна пояснюється вимога банків, щоб вартість предмету застави перевищувала розмір кредиту в 1,5 – 1,8 разів.

Треба сказати, на сьогодні кількість організацій, які надають кредити фізичним особам, невелика. Ті ж банки, які надають кредити громадянам, віддають перевагу в якості застави нерухомість, транспортні засоби, рідше – цінні папери. Для приватних підприємств характерним є стандартний набір: застава квартири, машини, аудіо- та відеотехніки.

Як бачимо, застава зовсім не є безумовно  вигідним способом забезпечення ні для  боржника, ні для кредитора. Але за даних умов він найбільш підходить  через відсутність більш надійного  способу забезпечення кредиту.

В методичних рекомендаціях НБУ щодо застосування банками Закону України „Про заставу” № 23015/11 від 08.10.1993 р. оцінку майна, яке  приймається банком у заставу, рекомендується здійснювати згідно з „Методикою оцінки вартості майна під час  приватизації”, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 15.08.1996 р. № 9611. Але, це правило має чисто рекомендаційний характер. Звичайно сторони договору застави, особливо коли йдеться про недержавну форму власності, домовляються про ціну предмету застави на свій розсуд.

Звичайно, при вступі позичальника (заставодавця) з кредитором в заставні правовідносини виникає протиріччя: перший прагне віддати майно в заставу по більш високій ціні, а другий прагне прийняти це майно у заставу по якомога нижчій. Але ці протиріччя усуваються договором застави, який у більшості випадків засвідчується нотаріально, і в якому вказується заставна вартість майна.

Філія Укрексімбанку в м. Кіровограді  визначає „для себе” ринкову вартість прийнятого у заставу майна. Але що у даному випадку розуміється під „ринковою вартістю”? Економічна теорія визначає ринкову ціну як ціну за умов рівності попиту та пропозиції. Оскільки теж саме майно з різних причин може коштувати в різних регіонах по-різному, банк використав одну із частковостей поняття „ринкової вартості” – ціну аналогових продажів у даному регіоні, які діяли під час укладання договору

В цій ситуації є моменти, які заслуговують особливої уваги. Це визначення вартості майна, за якою кредитор (банк) приймає його в заставу. Легко помітити, що ця вартість в грошовому виразі приблизно дорівнює сумі кредиту, яка запрошується, та відсотків по ньому. Отже, мова піде про так звану "заставну вартість".

Порядок визначення заставної вартості, виходячи з ринкової, здійснюється надто просто, як частина від неї, і отримана таким чином маржа має досить-таки "загальне" обґрунтування, хоча, слід визнати, наукового обґрунтування її, з урахуванням всіх чинників, поки що не існує. Звідси, банк може її значно завищити, що позичальнику попередньо вилучати занадто багато майна для надання його під заставу стане просто невигідно, особливо, якщо це майно використовується для отримання доходу. Крім того, поняття «заставна вартість» не має і нормативного тлумачення, що дозволяє комерційним банкам вдаватися до "власної творчості" при її визначенні.

Вказуючи  на відсутність однозначного тлумачення поняття "заставна вартість" та пов'язані  з цим можливі конфлікти між  учасниками заставних відносин, спеціалісти-оцінювачі  із Українського товариства оцінювачів (УТО) радять припинити користуватися поняттям "заставна вартість" та разом з поняттям "ринкова вартість" ввести поняття "ліквідаційна вартість", яка, крім того, що вона завжди нижча за ринкову, цілком відповідає меті визначення вартості об'єктів застави.

Логіка  їх пропозицій наступна. При зверненні  стягнення на об'єкт застави банк зіштовхується з процесом його реалізації. А для цього треба визначити  таку вартість, за якою цей предмет  застави можна реалізувати з  дотриманням інтересів як своїх, так і заставника. Оскільки предмет застави є об'єктом ринкових відносин, то, здавалося б, його логічно було б оцінювати, а потім і реалізовувати саме за ринковою вартістю.

Загальновідомо, що банк відшкодовує збитки від невиконання  боржником своїх зобов'язань, забезпечених заставою, за рахунок вартості цієї застави. Крім того, він прагне мінімізувати строки реалізації майна, щоб уникнути зайвих втрат, оскільки ще нереалізоване майно – це відвернені кошти із обігу.

Виходячи  із інтересів заставодержателів, тобто  банків, спеціалісти-оцінювачі вважають доцільним оцінювати об'єкти застави за вартістю за умов вимушеного продажу, а саме, за ліквідаційною. В "Нормах професійної діяльності оцінювача" УТО дається наступне тлумачення цього поняття: "Ліквідаційна вартість – це вартість, за якою об'єкт оцінки міг би бути проданий на відкритому конкурентному ринку, якби термін його реалізації був би коротшим від "розумно довгого" дня даного виду об'єктів на даному ринку".

Із наведених  понять ринкової та ліквідаційної вартості випливає, що остання завжди нижча, а різниця їх рівнів обумовлена передусім фактором часу.

Більш доцільним пропонується прийняття  за базу для розрахунку банківськими працівниками обсягів кредитів, що надаються, саме ліквідаційну вартість об'єктів застави, визначення якої повинно здійснюватися незалежними експертами, а не ринкова, виходячи з якої потім визначається заставна вартість. Це сприятиме забезпеченню більш обґрунтованого рівня ліквідності об'єкта застави.

Послідовність визначення обсягу кредиту, що надається позичальнику, залежно від вартості об'єкту застави, повинна бути наступною:

1) визначення  ринкової вартості об'єкту застави; 

2) визначення  його ліквідаційної вартості;

3) визначення  остаточного обсягу кредиту, що  надається. 

Висновки  щодо оцінки застави мають забезпечити вичерпну інформацію стосовно прийнятності, характерних ознак, ринкової та заставної вартості предмету застави.

У висновках  висвітлюється інформація щодо фінансового  стану позичальника в контексті  порівняння потенційного та фактичного розміру застави за видами (основні засоби, товарно-матеріалі запаси тощо). При цьому узагальнюються дані щодо майна та майнових прав позичальника, оформлених в заставу за діючими кредитами, та обґрунтовується можливість оформлення в заставу іншого майна.

Опис  предмету застави має бути здійснений згідно Стандартів. Стандарт визначає мінімально необхідну інформацію щодо застави. При обґрунтовані заставної  вартості предмету застави, яка суттєво  відрізняється від ринкової вартості аналогічних об’єктів, слід надавати додаткову інформацію, що підтверджує ці висновки.

Прийнятність  предметів застави визначається по рівню їх пріоритетності. Приоритетними  видами застави є: грошові кошти, гарантії першокласних інвестиційних  банків, державні цінні папери, іпотека, основні засоби. Товари в обігу, майнові права, як правило, приймаються в заставу як додаткове забезпечення, при цьому загальна заставна вартість забезпечення класів “А” і “В” має перевищувати суму кредиту та відсотків за користування кредитними коштами, нарахованих за один рік В якості виключення можливо розглядати заставу товарів в обороті при кредитуванні торгових компаній з урахуванням вимог застави товарів в обороті, визначених у методичних рекомендаціях.

Основною  умовою прийняття в заставу майна  позичальника є ліквідність майна та достатність компенсації витрат банку, пов`язаних з невиконанням умов кредитного договору.

3.2. Пропозиції щодо  оптимального застосування  інших форм забезпечення  погашення кредиту

Поручительство

З якими  ж труднощами може зустрітися банк при прийнятті поручительства по зобов'язаннях своїх позичальників?

Перш  за все, слід уважно віднестись до того, що поручитель маг право висовувати кроти вимоги кредитора заплатити  за невиконання боржником зобов'язання заперечення, які міг би представити боржник, якщо інше не передбачено в договорі поручительства. Тобто, якщо договір прямо не закриває таку можливість, поручитель не втрачає права на ці заперечення навіть в тому випадку, якщо сам боржник від них відмовився або визнав борг. Інакше кажучи, якщо це не передбачено договором поручительства, поручитель діє на свій розсуд і може скористатись всіма доводами проти вимог кредитора незалежно від волі основного боржника. Зокрема, така ситуація можлива, коли боржника визнано банкрутом, і він все одне не має коштів для розрахунків з кредиторами.

Тепер розглянемо, які права набуває  банк після того, як виконав зобов'язання згідно доктору поручительства (коли сам банк виступав поручителем).

Як вже  було сказано, якщо поручитель добровільно  або вимушено виконав свої зобов'язання перед кредитором, він займає місце кредитора в основному зобов'язанні. Звідси випливає, що поручитель набуває право вимагати від боржника виконання зобов'язання лише в тому об'ємі, в якому він сам виконав вимоги кредитора. Крім того, припускається можливість відшкодування втраченої вигоди, яка виникла у поручителя через відволікання грошових коштів для виконання зобов'язання по основному договору. (Це є специфікою поручительства, чого немає при видачі банківської гарантії). Право поручителя вимагати від боржника компенсації втраченої вигоди відкриває для першого можливості зловживання: вимагати штучно накрученої втраченої вигоди шляхом змови з своїм контрагентом на предмет завищення штрафних санкцій за невиконання якогось договору.

Існує можливість встановити інший порядок  взаємовідносин між поручителем  і основним боржником на підставі договору, тобто договором може бути знято відповідальність основного  боржника за додаткові втрати поручителя.

Щоб поручитель міг реалізувати вимогу компенсації своїх втрат від боржника, що закладені в основному зобов'язанні, йому необхідно отримати від кредитора всі документи і права. При цьому необхідно відрізнити права, які первісно належать поручителю (згідно договору з боржником), і права, які перейшли до нього від кредитора. Якщо перші є самостійними, то по відношенню до других поручитель стає правонаступником із збереженням строку позовної давнини.

Банківська  гарантія

На що треба звернути увагу при видачі гарантії?

Гарантію  в тому вигляді, як вона визначена в місцевих законах, важко застосувати в міжнародних торгових обмінах. Це пов'язано в першу чергу, з тим, що отримувачі вимагають, щоб текст гарантії був сформульовано ясно і відповідав правилам, які визнані в міжнародній практиці. Це означає, що більшість гарантій передбачає оплату за пред'явленням без вказання умов оплати і без права заперечення. В цивілізованих країнах випадки зловживання досить рідкі. Однак бажано, щоб можна було змусити держателя гарантії надати доказ, що контракт не було виконано задовільним чином. Причому, таким доказом може бути документ, який складено нейтральною третьою особою.

Існує два способи видачі банківських  гарантій:

- прямий  – гарантія банку на користь  іноземного покупця; 

- непрямий  – банк доручає іноземному банку видати гарантію на користь покупця.

Обрання того чи іншого варіанту залежить від  приписань країни покупця.

Основні розбіжності між цими двома варіантами полягають в формулюваннях. Пряма  гарантія формулюється індивідуально  в залежності від особливостей кожного конкретного випадку. Непряма гарантія, що надається банком країни покупця, використовує стандартні формулювання, які прийняті в даній країні, і покривається безумовною контр-гарантією банку, що доручив її видати, яка належить оплаті за першою вимогою. Правом, що застосується при цьому, є право країни знаходження банку, який видає гарантію.

Виключно  важливу роль відіграє строк дії  банківської гарантії. Момент, коли припиняється дія гарантії, повинно  бути зафіксованим в ясній формі, що не припускає неоднозначного тлумачення, дня того, щоб банк міг автоматично анулювати гарантію при закінченні строку її дії. При цьому не обов'язково, щоб держатель повернув оригінал документу.