Фінансовий лізинг в Україні

В Азії спостерігалося зростання вартість укладених лізингових угод на 31,7%. Три азійських країни, які входять в першу 10-ку кращих в світі, з точки зору нових лізингових обсягів бізнесу – Китай займає друге місце, Японія –четверте місце та Росія – сьоме місце у рейтингу вартості укладених лізингових угод світу. Зростання в Китаї склало 50% з обсягом в 63,7 млрд. дол. Починаючи з 2008 року позиція Китаю в даному рейтингу постійно зростала, а саме: восьма позиція у 2008, четверта у 2009 і друга у 2010. Головний поштовх у розвитку ринку лізингових послуг у Китаї відбувся в 2007, коли комерційні банки країни отримали можливість вкласти капітал у допоміжні лізингові підприємства. Відбулася значна лібералізація китайського лізингового ринку. До кінця 2010 року в Китаї було 198 лізингових фірм, порівняно з 150 в 2009 році. Лізингова промисловість Японії була в стані занепаду з 2007 року і знову зазнала негативних тенденцій в 2010 році (-6.6%), в той час як Росія зробила чудове відновлення, збільшивши обсяги ринку на 131%. Російський лізинговий сектор був все ще в основному підтриманий державою більше ніж на 60%. Це відображено в частці лізингу залізничного транспорту, що зріс з 27% в 2009 році до 40% всіх орендованих активів в 2010 році. Корея, четвертий великий гравець на континенті. В країні спостерігалося зростання вартості укладених лізингових угод на 45,4%. Новий обсяг лізингових угод в Тайвані також збільшився на 65,2%⁶⁶.

Що стосується решти  країн, то п'ять з них (Бразилія, Колумбія, Чилі, Перу і Аргентина) у Латинській Америці, чотири країни в Африці (Південна Африка, Марокко, Єгипет і Нігерія), а також Австралія та Нова Зеландія входять в кращі 50 країн світу, щодо вартості укладених лізингових угод на 2010 рік. Протягом багатьох років AELA була стурбована, що австралійське Бюро Статистики применшувало істинний масштаб лізингового сектора. Це було виправлено в 2010 році, коли обсяг ринку становив 10,4 млрд. дол., представляючи незначне зниження (-1.0%). У Латинській Америці обсяги лізингового рику зменшилися на 1,3% в 2010 році до 25,4 млрд. дол. Її частка на світовому ринку впала до 4,1%. Позиція Бразилії впала з сьомої на дев'яту позицію з кращих 50, зі зниженням на 42,6%, а саме до 14,99 млрд. дол. Африканська лізингова промисловість знаходиться все ще на початкових стадіях розвитку. Дану область представляє приблизно 1% лізингового обсягу світу. Південна Африка, безумовно, домінуючий гравець в регіоні.

Отже, фактично, в 2010 році відбулося піднесення на світовому лізинговому ринку. Наведені нижче дані ілюструють широту відновлення:

• 33% країн перенесли негативне  зростання в 2010, в порівнянні з 84% в 2009 році;

• у 2% країн спостерігалося зниження більше ніж 50% в 2010 році, в порівнянні з 10% країн в 2009 році.

Отже, можна зробити  висновок, що Північна Америка повернула роль провідної області, втративши це положення в 2006. в свою чергу Європа опинилася на другій позиції, збільшивши у 2010 році обсяги лізингового ринку лише на 0,5%. Обсяги лізингового ринку Азії продовжували зростати, і станом на кінець 2010 року зросли на 31,7%, насамперед через розширення лізингу в Китаї, а саме: збільшення за 2009 рік на 50% та на 188,4% за 2008 рік, таким чином наздогнавши Німеччину та Японію і досягнув другого положенню в глобальній порівняльної таблиці після США.

Особливої уваги, на нашу думку, заслуговує розгляд та аналіз Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг, яка є правовою основою міжнародної лізингової діяльності. У 1974 р. в UNIDROIT створюється робоча група експертів, метою якої стає створення Угоди, або Конвенції щодо уніфікації законодавств різних країн в сфері міжнародної лізингової діяльності. Друга сесія групи відбулася тільки в лютому 1979 р. На третій сесії в жовтні 1980 р. обговорювалося питання про те, яку угоду лізингу слід вважати міжнародною, які чинники будуть визначальними в цьому питанні і які угоди будуть регулюватися майбутньою Конвенцією. За базові елементи були прийняті місцезнаходження лізингодавця і лізингоодержувача. Їх перебування в різних країнах повинне було бути підставою для визнання угоди міжнародною. Місцезнаходження постачальника в даному випадку вважається другорядним, оскільки основу лізингу все ж складає договір між лізингодавцем і користувачем⁶⁷.

Про рівень підготовки документа  говорить той факт, що крім експертів  з Італії, Франції, Сполученого Королівства, Швейцарії та інших країн у  роботі брали участь Європейська  федерація лізингових компаній (Leasеurope), Гаазька конференція з міжнародного приватного права, Організація з економічного співробітництва і розвитку та ін.. У травні 1981 р. в Нью-Йорку проект документа про міжнародний лізинг розглядався спільно з Американським інститутом права та Американською асоціацією адвокатів у контексті уніфікації права, що регулює міжнародний лізинг. У міру завершення робіт над проектом документа в березні 1984 р. на четвертій сесії робочої групи UNIDROIT було вирішено підвищити статус розробки та створити Комітет урядових експертів для завершення роботи. Протягом трьох сесій (у 1985, 1986 і 1987 рр.., Рим) остаточно був розроблений текст документа. 28 травня 1988, в Оттаві на дипломатичній конференції був представлений і прийнятий текст Конвенції про міжнародну фінансову оренду (лізинг). Так завершилася багаторічна робота над Конвенцією. Україна приєдналася до Конвенції 11 січня 2006 року ⁶⁸.

Автори Конвенції визначили, що успішне правове регулювання  міжнародного лізингу може здійснюватися  тільки у разі:

- визнання лізингу самостійним правовим інститутом, а не різновидом вже існуючого;

- розгляду двох контрактів – купівлі-продажу та безпосереднього лізингу – як єдиної тристоронньої угоди⁶⁹.

Бажання підігнати лізинг під один з відомих правових інститутів призводило до нерозв'язних суперечностей, а визнання його самостійною тристоронньою угодою дозволяє забезпечити реалізацію прав всіх учасників угоди і належне виконання ними своїх обов'язків.

Необхідно зазначити два принципові моменти, з яких виходили автори. Перший – визначальну роль користувача як ініціатора всієї угоди: він вибирає обладнання, постачальника і несе практично всі ризики власника, не будучи таким юридично. Активній ролі користувача відповідає пасивна роль лізингодавця, чия участь в угоді зведено до фінансування. Другий – термін договору лізингу повинен дозволити лізингодавцю повернути свої капіталовкладення в обладнання, тобто термін договору повинен приблизно дорівнювати терміну амортизації обладнання⁷⁰.

Для повного уявлення про те, яким чином відбувалася підготовка Конвенції, видається цікавим порівняти варіанти проекту та особливості розробки окремих її положень з остаточним текстом. У преамбулі Конвенції автори хотіли підкреслили те, що уніфікація всіх аспектів лізингу неможлива і що вони прагнуть до правового регулювання лише основних елементів лізингу. У третьому пункті преамбули говориться про необхідність адаптації норм, що регулюють традиційний договір оренди, до самостійних трибічних відносин.

Стаття 3 Конвенції визначає її дію в просторі. У лізингу беруть участь як мінімум три організації, і необхідно було вирішити, що ж взяти за точку відліку при визначенні міжнародного характеру лізингу, що, в свою чергу, призводить до застосування або незастосування Конвенції.

Стаття 4 зачіпає складну правову проблему, що виникає при приєднанні обладнання, взятого в лізинг, до нерухомості. Був знайдений компроміс, який виражений у статті 6 проекту: питання про те, чи стало обладнання приналежністю нерухомості чи ні, вирішується відповідно до права держави, де знаходиться нерухомість (земля), але виявився незачепленим питання про застосування до такої ситуації Конвенції. В остаточному тексті (ст. 4) автори обумовили, що Конвенція застосовується і в разі, якщо обладнання стає приналежністю, складовою частиною нерухомості⁷¹.

Другий розділ Конвенції «Права та обов'язки сторін» відкривається  статтею 7, в якій порушується декілька правових проблем: реєстрація лізингу, оповіщення третіх осіб про дійсний  власника обладнання, взаємовідносини лізингодавця з кредиторами користувача в разі банкрутства останнього. Вище вже було згадано про складність повідомлення третіх осіб (в першу чергу-кредиторів користувача) про дійсний власника обладнання. Це особливо важливо в двох ситуаціях:

- при продажу користувачем обладнання сумлінному покупцеві;

- при банкрутстві користувача.

У першому випадку в країнах  «загального права» і континентального права діють прямо протилежні принципи. В англо-американському праві  діє принцип, відповідно з яким користувач не може передати сумлінному покупцеві право власності, яким не володіє сам, і лізингодавець має право витребувати обладнання у такого покупця. У континентальному праві добросовісний покупець набуває правовий титул на майно, хоча з цього принципу відомо безліч винятків. Включення одного з цих принципів у міжнародну конвенцію може привести до того, що або велика група країн не зможе її застосовувати, або в них доведеться змінювати один з основних правових принципів. В кінці кінців, експерти дійшли висновку, що вони не зможуть знайти прийнятне для всіх рішення. До того ж, на їхню думку, випадки неправомірного відчуження користувачем обладнання третім особам будуть рідкісні і їх регулювання можна залишити за національним правом⁷².

Ситуація з банкрутством користувача більш реальна, вона повинна бути відображена в міжнародній Конвенції. Було прийнято, що для вирішення питань титулу на майно та його пріоритету перед правами третіх осіб більш логічною буде прив'язка до права країни місцезнаходження основного підприємства користувача. У пошуках найбільш вдалого варіанту вивчалися національні законодавства. Проаналізувавши окремі їх елементи, автори Конвенції ввели в її текст кілька прив'язок в залежності від обладнання. Щодо такого специфічного обладнання, як судна та літаки, які незалежно від лізингу підлягають реєстрації, уживане право визначається як право країни реєстрації; щодо обладнання, використовуваного більш ніж в одній державі (це формулювання замінила справедливо критикувався визначення «інше рухоме майно», оскільки у всіх випадках мова йде про рухоме майно), – право країни знаходження основного підприємства користувача; у всіх інших випадках – право країни знаходження обладнання.

У статті 8 йдеться про те, що лізингодавець, власник обладнання, не несе відповідальності за збитки, не відшкодовує збитки, завдані цим обладнанням, ні користувачеві, ні третім особам. Оскільки користувач абсолютно вільний у своєму виборі, всю відповідальність за подальші збитки (зокрема, за шкоду, заподіяну обладнанням) він бере на себе. Однак якщо він в якійсь мірі або ступеня діяв за порадою лізингодавця, то в цьому випадку до останнього переходить відповідальність за обладнання. Також лізингодавець відповідальний за порушення спокійного володіння у випадку, якщо особа, яка пред'являє будь-які вимоги щодо обладнання і доводить своє переважне право, уповноважена судом. Для забезпечення прав власника майна на лізингоодержувача накладається обов'язок використовувати об'єкт лізингу в строго визначених угодою цілях, підтримувати його в стані, в якому воно було надано з урахуванням нормального морального і фізичного старіння. Користувач зобов'язаний своєчасно і в повному обсязі за погодженим графіком виробляти лізингові платежі. При порушенні лізингоодержувачем своїх обов'язків власник майна має право вимагати отримання належних йому платежів та відшкодування завданих через недотримання договору збитку. В деяких визначених договором випадках він може анулювати угоду⁷³.

Як правило, питання, порушені у  статті 12, докладно регламентуються  умовами договору лізингу. Якщо в статтях 10-12 йдеться про відповідальність лізингодавця і постачальника за порушення своїх договірних зобов'язань, то в статті 13 викладаються наслідки порушення умов договору користувачем. Обмовляється відмінність між порушенням і істотним порушенням договору користувачем. У першому випадку лізингодавець має право вимагати виплати невиплачених періодичних платежів, у другому - припинення договору лізингу. Разом з тим Конвенція не дає визначення «істотного» і «несуттєвого» порушення договору, залишаючи це сторонам.

Стаття 14 регулює можливість передачі лізингодавцем або користувачем своїх прав за договором лізингу. Основною метою введення в Конвенцію  пункту 1 статті 14 було бажання охопити  такий вид лізингу, як ліведж-лізинг. Оскільки в цьому різновиді лізингової угоди бере участь багато організацій (у всякому разі, більше трьох), а пункт 1 статті 1 Конвенції говорить про тристоронню угоду, тож цей вид лізингу міг опинитися поза сферою Конвенції. Усуваючи таку можливість, автори Конвенції записали, що будь-яка передача лізингодавцем своїх прав за договором лізингу не змінює природи цього договору і не впливає на його регулювання.

Прикінцеві положення  Конвенції багато в чому збігаються з відповідними положеннями інших  міжнародних Конвенцій. Стаття 17, так само, як і стаття 90 Віденської конвенції про міжнародну купівлю-продаж 1980 р., встановлює, що Конвенція не зачіпає будь-які інші міжнародні угоди з аналогічних питань, учасниками яких є або можуть стати сторони Конвенції про фінансовий лізинг⁷⁴.

Отже, як бачимо розробники даного документу не намагалися створити документ прямої дії. Конвенція містить загальний контур, доповнюваний на розсуд учасників угоди і в залежності від конкретних умов. Уніфіковані норми Конвенції покликані не тільки регулювати угоди з міжнародного лізингу, а й служити основою національного лізингового законодавства в різних країнах.

Розглянувши сучасний стан міжнародного ринку лізингу, можна зробити висновок, що за належної державної підтримки, лізинг в Україні може стати дієвим інноваційним інструментом модернізації економіки та розвитку вітчизняного виробництва.

3.2. Проблеми  та перспективи розвитку фінансового лізингу в Україні

Незважаючи на активний розвиток фінансової системи, ринок  лізингових послуг в Україні перебуває на стадії становлення. Активізація лізингових операцій істотно впливає на розширення реального сектору економіки. На сьогодні лізинг як спосіб реалізації продукції та здійснення інвестицій набув значного поширення в усьому світі. Для всебічного розвитку економічних процесів у країні, активізації підприємницької діяльності, розвитку малого та середнього бізнесу треба впроваджувати нові для нашої економічної системи методи фінансування реального сектору економіки, оновлення матеріально-технічної бази. Можна вважати, що розширення лізингових операцій в Україні є одним із таких методів фінансування.