Фінансові методи державного регулювання економіки

Держава так повинна будувати свою систему оподаткування, щоб  охопити податками різні види доходів і ефективно впливати на їх формування. При цьому слід застосувати принцип: однакові доходи обкладаються однаковими податками. Це дає змогу реалізувати один із аспектів соціальної справедливості: хто більше одержує доходів, той  більше віддає на фінансування суспільних потреб.

Отже, держава, використовуючи бюджет, здійснює фінансування розвитку окремих галузей, регіонів і сфер діяльності. Крім прямого фінансування та прямих державних інвестицій, витрати  державного бюджету здійснюються у  таких формах, як дотації, субсидії, субвенції. [1, 2, 5, 12]

Тобто, бюджетна політика як фінансовий метод державного регулювання  економіки є важливим та ефективним засобом впливу на економіку країни.

 

2. Валютне регулювання як метод фінансової політики держави

 

Валютне регулювання на національному  рівні здійснюється на базі принципів  і методів, що визначаються МВФ та регіональними союзами, до яких входять  окремі країни. У своєму практичному  втіленні воно охоплює всі ланки  валютних відносин, що склалися в тій  чи іншій країні.

Зміст системи валютного регулювання  констатується чинним законодавством і правовими нормами окремих  держав. У такому законодавстві визначаються:

— суб'єкти валютних відносин, їхні права (в т.ч. права власності на валютні  цінності в іноземній валюті) та обов'язки;

— статус національної валюти;

— порядок здійснення валютних операцій, використання надходжень в іноземній  валюті, організації торгівлі валютними  цінностями, розрахунків в іноземній  валюті; — режим визначення й  регулювання валютного курсу; —  механізм утворення й використання офіційних валютних резервів;

— механізм здійснення валютного  контролю, повноваження органів державного управління і функції банківської  системи у цьому питанні і  т.ін.

В умовах функціонування ринкової економіки  головним об'єктом валютного регулювання  є валютний курс національної грошової одиниці, зміни якого спричиняють  відчутний вплив на розвиток як внутрігосподарських  процесів, так і зовнішньоекономічних позицій тієї чи іншої країни. Йдеться  про вплив валютного курсу  на зовнішню торгівлю, рух довго- й короткострокових капіталів, заборгованість, платіжний баланс країни тощо.

Чинним законодавством кожної країни визначаються функції та повноваження, якими наділяються державні владні структури задля здійснення ними валютного регулювання та управління валютними ресурсами.

В системі інституційного забезпечення валютного регулювання важлива  роль відводиться парламентам окремих  країн. До їхньої виняткової компетенції  належить прийняття законодавчих актів  з питань валютного регулювання  та контролю; визначення принципів і основних напрямків валютної політики на поточний період; встановлення лімітів державного боргу, державних кредитів та іншої економічної допомоги іноземним державам, що здійснюється на бюджетній основі; визначення повноважень органів державного управління та центральних банків у сфері валютних відносин тощо. [8, 11]

Виконавчими органами валютного регулювання  та контролю виступають центральні банки, міністерства фінансів, спеціальні державні установи.

Головним виконавчим органом управління (в широкому розумінні цього поняття) валютою є Центральний банк країни. У його компетенції — виконання  таких функцій:

— нагромадження та управління валютними  резервами країни, здійснення операцій з їх розміщення, в т.ч. і в іноземних  банках;

— визначення сфери й порядку  обігу на території країни іноземної  валюти:

— визначення курсу національної грошової одиниці відносно валют  інших країн;

— встановлення правил і  видача ліцензій комерційним банкам на здійснення ними банківських операцій з валютними цінностями;

— встановлення механізму  обліку та статистичного обслуговування валютних операцій;

— у багатьох країнах  на центральні банки покладаються функції  головного валютного контролера.

Окрім названих функцій, центральні банки представляють інтереси своєї держави у відносинах з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях.

Основним об'єктом валютного  регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. При регулюванні валютного курсу залежно від цілей зовнішньоекономічної політики та конкурентної ситуації на світовому ринку в період функціонування Бреттон-Вудської валютної системи широко використовувалися методи девальвації та ревальвації національної грошової одиниці.

Проведення девальвацій  чи ревальвацій далеко не завжди є результативним. Непоодинокі випадки, коли після їх здійснення настає лише короткочасне покращання зовнішньоекономічної ситуації країни, що вдається до застосування цих інструментів валютної політики.

Девальвація являє собою  цілеспрямовані дії відповідних інституційних структур, що мають на меті зниження обмінних курсів валюти власної країни. Таке зниження спрямовується, з одного боку, на стимулювання експорту та споживчого попиту на внутрішньому ринку, та з другого — на підвищення конкурентоздатності та поліпшення торговельних позицій країни на світовому ринку.

Ревальвація має протилежний  зміст. Вона пов'язана з відповідними діями, спрямованими на підвищення курсу  національної валюти. У даному разі мається на меті утримати на внутрішньому ринку споживчий попит та стимулювати товарний імпорт. Ревальвацією стимулюється і приплив іноземних інвестицій.

 Механізм валютної  інтервенції, що є санкціонованою  МВФ нормою міждержавних валютних  відносин, яка широко використовується у світовій практиці, пов'язаний з операціями щодо купівлі та продажу власної валюти або конкурентної валюти іншої держави. Такі операції і впливають на зміну на валютному ринку попиту і пропозиції певної грошової одиниці та приводять до відповідної кореляції її обмінного курсу.

Валютна інтервенція може здійснюватися:

• за рахунок використання власних резервів інвалюти;

— на зазначені цілі використовуються «своп-угоди» — договір із певною країною з приводу одержання кредиту у валюті цієї ж країни, необхідного для здійснення валютної інтервенції:

— за рахунок продажу  цінних паперів, вміщених в  іноземній валюті;

— статутом МВФ передбачається можливість продажу в зазначених цілях кредитних позицій у  СДР. [11]

Найбільш ефективним для  досягнення цілей інтервенції є  її поєднання зі здійсненням відповідних  за змістом заходів на внутрішньому ринку. Метод такого поєднання, що широко використовується у практиці валютного регулювання, дістав назву методу стерилізації. Прикладом може бути деномінація в іноземній валюті активів тієї чи іншої країни на зовнішньому валютному ринку і здійснення рівнозначних за величиною закупівель цінних паперів на внутрішньому ринку.

Поряд із валютною інтервенцією досить поширеним засобом впливу на курсові співвідношення є відповідне коригування облікових ставок Центрального банку, підвищення яких веде до зростання завдяки збільшенню попиту курсу валюти, а скорочення — до зниження цього курсу.

Розглянуті інструменти валютної політики є засобом економічного впливу держави на динаміку курсових співвідношень власної валюти. Поряд із цим у практиці валютних відносин широко застосовуються методи прямого втручання держави у механізм формування обмінних курсів. Йдеться про використання валютних обмежень, що являють систему нормативних правил, які регламентують права громадян та юридичних суб'єктів ринку стосовно обміну валюти своєї країни на іноземну, а також здійснюють інші валютні операції. Валютні обмеження можуть застосовуватися при здійсненні контролю за рухом капіталу, блокуванні валютної виручки, регламентації вивозу валюти громадянами, що здійснюють туристські подорожі, і та ін. [11, 12, 19]

Також держава впливає  на валютні курси через механізм регулювання платіжного балансу країни та застосування експортних субсидій, митних тарифів, податкових пільг, страхування від втрат, викликаних коливаннями валютних співвідношень, тощо.

 

2.3 Фінансовий менеджмент як метод фінансової політики держави

 

Фінансовий  менеджмент – це система принципів, засобів та форма організації грошових відносин держави, спрямована на управління її фінансово-господарською діяльністю, в яку входять:

- розроблення і реалізація фінансової політики держави;

- інформаційне забезпечення (складання і аналіз фінансової  звітності держави);

- оцінка інвестиційних  проектів і формування “портфеля” інвестицій;

- поточне фінансове планування  та контроль.

Фінанси складаються з 3-х взаємозв’язаних галузей:

- ринок грошей та капіталу

- ринок інвестицій

- фінансовий менеджмент

Фінансовий менеджмент - форма управління процесами фінансування діяльності підприємства за допомогою  методів та важелів фінансового  механізму або мистецтво управління фінансовою діяльністю.

Умови, необхідні для ефективного  функціонування фінансового менеджменту:  
- приватна власність на засоби виробництва

самофінансування підприємницької діяльності

- ринкове ціноутворення

- ринок праці, товарів  та капіталу

- чітке регламентування  державного втручання в роботу  підприємства

Матеріальна основа фінансового  менеджменту - реальний грошовий обіг, тобто економічний процес, який викликає рух вартості, що супроводжується певним потоком грошових платежів та розрахунків. [20]

Принципи управління фінансовим менеджментом:

1. Принцип фінансової стратегії, що визначає можливість збалансування матеріальних та грошових ресурсів.

2. Принцип стратегії управління - це виявлення можливостей розширення  виробництва, прогнозування інноваційних  варіантів розвитку, пошук альтернативних  шляхів прийняття рішень, вибір  нових шляхів фінансування.

3. Контроль за виконанням  прийнятих рішень.

4. Врахування попереднього  досвіду та його екстраполяція  на майбутнє.

5. Орієнтація на екстрений  характер прийнятих рішень.

6. Визначення непередбачених  наслідків впливу зовнішніх факторів.

Об’єктом управління фінансового  менеджменту є організація грошового  обігу, постачання фінансовими коштами  та інвестиційними цінностями, основними  та оборотними засобами, організація  фінансової роботи.  
Суб’єктом управління фінансового менеджменту є загальний вид діяльності, який відображає відношення людей в фінансовій роботі.

Принципи організації  фінансового менеджменту - це планування, прогнозування, регулювання, координація, стимулювання, контроль та аналіз.  
З метою управління фінансами підприємств застосовується фінансовий механізм.  
Фінансовий механізм підприємств – це система управління фінансами підприємств, яка призначається для організації взаємодії фінансових відносин і фондів грошових коштів з метою ефективного їх впливу на кінцеві результати роботи. [20]

Основними методами фінансового менеджменту, реалізованими в ході проведення фінансової політики, є: прогнозування, планування, оподаткування, страхування, кредитування, самофінансування, система  розрахунків, система фінансових санкцій, система виробництва амортизаційних відрахувань, система стимулювання, принципи ціноутворення, трастові операції, трансфертні операції, заставні операції, оренда, лізинг, факторинг.

Для здійснення цих методів використовуються прийоми фінансового управління: кредити, позики, процентні ставки, дивіденди, котирування валютних курсів, дисконтування та інше.

Основою інформаційного забезпечення системи фінансового менеджменту  служить будь-яка інформація фінансового  характеру:

- Бухгалтерська звітність;

- Повідомлення установ банківської  системи;

- Інформація товарних, фондових  і валютних бірж;

- Інша інформація.

Функціонування будь-якої системи  фінансового управління здійснюється в рамках чинного правового і  нормативного забезпечення: закони, укази  Президента, постанови Уряду, накази і розпорядження міністерств  і відомств, ліцензії, статутні документи, норми, інструкції, методичні вказівки та інше. [20]

 

3. НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ФІНАНСОВИХ МЕТОДІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ

 

1. Нормативно-правове забезпечення для функціонування фінансового механізму, до складу якого входять фінансові методи

 

Для нормального функціонування фінансового механізму, а в його складі фінансових методів і важелів, необхідне відповідне їх нормативно-правове  забезпечення. Насамперед це Конституція  України, велика кількість законів, а також підзаконних нормативно-правових актів.