Финансовы забеспечення громадських та консультацийних послуг органами мисцевого самоврядування

Не знайшов достатнього  розвитку напрям залучення небюджетних джерел фінансування за рахунок проведення досліджень на замовлення підприємницьких структур, наданням різного роду консультаційних послуг тощо. Часткового це пов’язано з недоліками в оподаткуванні таких операцій, що робить їх здійснення невигідним як для закладів освіти, так і для підприємницьких структур. У розвинених країнах за рахунок цього виду діяльності вищі заклади освіти отримують 30 – 40% коштів від загального обсягу фінансування.

Ще одним джерелом фінансового  забезпечення вищих закладів освіти є створення центрів інформаційних  технологій, які можуть функціонувати  як окремі підрозділи або спеціалізованих міжвузівських семінарів та консультаційних центрів, які займаються наданням допомоги у створенні програмних продуктів, електронних курсів та підручників не тільки для інших вищих закладів освіти, але і для загальноосвітніх закладів. При чому співпраця з останніми орієнтується на подальшу освіту їх випускників у відповідних вишах.

Незважаючи на багатоваріантність позабюджетних джерел фінансового  забезпечення вищих закладів, управляти  ними складно через варіативність і складність прогнозування їх обсягів, що зумовлено впливом великої кількості факторів, які не завжди пов’язані власне із системою освіти.

Наприклад, позабюджетна діяльність щодо здачі в оренду майна визначається наявністю у навчальних закладів значних матеріальних активів, що включають навчально_лабораторні будівлі, гуртожитки тощо. Орендарі, як правило, окрім орендної, здійснюють плату за комунальні послуги, розміри якої визначаються пропорційно займаній ними площі.

Це є одним із факторів доцільності здачі майна в оренду, головним чином площ лабораторій і гуртожитків (табл. 2.2.)

Таблиця 2.2.

Інформація про займані  та передані в орену площі вищими закладами освіти, %

Зменшення кількості зданих в оренду площ гуртожитків зумовлено тим, що наявність гуртожитку є вагомою перевагою закладу освіти при залученні абітурієнтів, тому заклади освіти віддають перевагу здачі в оренду лабораторних та інших будівель.

Одним із основних джерел позабюджетного фінансування є кошти, отримані за рахунок платних послуг. Цей вид діяльності є найпривабливішим для вищої школи, оскільки платні освітні послуги є високоприбутковими, адже надаються на тій же матеріально - технічній базі, що і безкоштовні послуги, і не вимагають спеціальної підготовки викладачів. За умови повного реінвестування отриманого прибутку в навчальний процес, у тому числі й на заробітну плату викладачам, ці доходи повністю звільняються від оподаткування. Здійснення платної освітньої діяльності є також додатковим стимулом для ефективнішого якіснішого проведення навчального процесу як для навчального закладу, так і для студента, оскільки виникає велика відповідальність закладів освіти за якісну підготовку фахівців.

Разом з тим збільшення обсягів платних послуг обмежується кадровим потенціалом та матеріально – технічним забезпеченням, а також попитом на такі послуги з боку споживачів.

При визначенні напрямів розбудови  джерел формування фінансового забезпечення закладів освіти важливим є аналіз мотиваційних аспектів та платоспроможності населення. Мотивація до здобуття вищої освіти визначається престижем, який формувався як частина національної культури протягом десятиліть. На початку незалежності наявність вищої освіти стала своєрідною перепусткою до отримання престижної роботи. Оцінюючи престижність вищої освіти, не все населення має можливість здобувати таку освіту платно (табл. 2.3).

Таблиця 2.3.

Розподіл населення за рівнем середньодушових доходів, %

Представлені в таблиці  дані свідчать, що значна частина населення має украй низькі доходи, що часто не забезпечують прожитковий мінімум (після оподаткування). В цілому більшість населення не може забезпечити оплату навчання. Слід також відзначити, що плата за освітні послуги не є пріоритетною у витратах сімей (табл. 2.4).

Таблиця 2.4.

Структура витрат на непродовольчі  товари і послуги, %

Як видно з таблиці, частка витрат на освіту ледь перевищує 1%, в той час як плата за навчання у вищих закладах освіти в США складала в кінці 90 – х років 25% середнього доходу сім’ї. Таким чином, при розгляді можливостей розвитку платної освіти за рахунок його фінансування з особистих доходів слід виходити, з одного боку, з високої престижності професійної освіти і бажання здійснювати часткову компенсацію витрат на її отримання населенням; з другого боку, із платоспроможного попиту. Варто зазначити, що крок, хоч і вимушений, у бік збільшення доступності освіти більшість вітчизняних вищих закладів освіти вже зробили – середня вартість навчання на економічних спеціальностях за рік становить 800 – 900 дол. США, що майже у півтора рази менше, порівняно з цінами на навчання 5 років тому.

Як зазначають вітчизняні вчені, прогресивним кроком у сфері  регулювання платної освіти є  надання можливості особам, які оплачують  освітні послуги, податкової знижки щодо податку з доходів фізичних осіб. Однак вагомий вплив на коливання платоспроможного попиту податкова знижка вчинити не може, оскільки повернення податку з доходів фізичних осіб здійснюється через рік, а розмір повернення обмежується сумою сплаченого податку з доходів фізичних осіб із заробітної плати.

Не зовсім вдалою виявилися  система кредитування освітніх послуг, знову_таки через недостатність коштів у бюджеті, а також через недовіру населення до банківських установ та невпевненість у завтрашньому дні. Одним з видів фінансування освітніх послуг є оплата за рахунок роботодавців. Розглядаючи її як додаткове джерело фінансового забезпечення закладів освіти, зазначимо, що для її розвитку в Україні є можливості.

Поширення оплати навчання роботодавцями зумовлено  кількома чинниками:

• потреба у фахівцях відповідного профілю і кваліфікації;
• підвищення кваліфікації наявних фахівців;
• надання такої послуги у складі соцпакету.

Однак з точки зору оподаткування  роботодавці (особливо малі і середні  підприємства) не зацікавлені у здійсненні плати за навчання. Як норми Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, так і норми Податкового кодексу відносять плату за навчання до витрат подвійного призначення, тим самим обмежуючи віднесення її до витрат господарської діяльності. У розвинених країнах Європи, наприклад у Великобританії, витрати на технічну і професійну підготовку у повному обсязі вираховуються із бази оподаткування податком на прибуток. Перспективність цього напряму очевидна, оскільки розвиток сучасного суспільства характеризується динамічними і кардинальними економічними і технологічними перетвореннями, що сприяє необхідності постійної зміни видів діяльності й освоєння нових сфер і способів виробництва.

2.2. Фінансове забезпечення розвитку страховика.

В українських та зарубіжних вчених поняття “стійкості” часто пов’язується з поняттям “стабільність”, “рівновага”, “надійність”.

Спробуємо виявити зміст  страхового фінансового забезпечення шляхом аналізу змісту цієї та суміжних категорій. Фінансову стійкість  пов’язують зі своєчасним виконанням страхових зобов’язань та ризик-менеджментом страховика. Так А. Ю. Юданов вважає, що ознакою стійкості є стабільність як здатність опинитися в привілейованому, відносно менш уразливому положенні під час криз та здатність їх переборювати [39 с. 109].

Завданнями системи фінансового  забезпечення, на нашу думку, є: визначення необхідного рівня фінансової стійкості, платоспроможності, забезпечення; визначення розміру інвестиційних ресурсів, оптимізація їх розміщення; визначення оптимального співвідношення активів  та зобов’язань; залучення додаткових фінансових ресурсів; визначення структури капіталу для здійснення подальшого розвитку.

Джерелами фінансового забезпечення страховика, окрім власного капіталу, коштів від продажу страхових  продуктів, як і в будь-якого суб’єкту господарювання, можуть бути банківський чи акціонерний капітал.

Фінансова стійкість  страховика, на думку І. С. Іванюк, Д. С. Маруженко – це економічна категорія, що характеризує такий стан його фінансових ресурсів, їхнього розподілу й  використання, за якого страхова компанія є платоспроможною і здатною  своєчасно й у повному обсязі виконати свої фінансові зобов’язання перед страхувальниками в умовах негативного впливу зовнішніх чинників, спричинених зміною параметрів середовища, в якому вона перебуває, і/або внутрішніх чинників, викликаних реалізацією одного або низки ризиків страховика. Основними складовими забезпечення фінансової стійкості страхової компанії є: власний капітал, страхові резерви, перестрахування, інвестиційна діяльність, тарифна політика [16 c. 78].

Деякі дослідники фінансового  сектору, але банківського, а не страхового, все ж таки торкаються зв’язку фінансової cтійкоcті та розвитку [3, с. 104]: фінансова стійкість розглядається як якісна динамічна інтегральна характеристика спроможності фінансового інституту, як економічної системи трансформації ресурсів та ризиків, виконувати свої функції та забезпечувати цілеспрямований розвиток, витримуючи вплив факторів зовнішнього та внутрішнього середовища. В. Шевчук вважає, що заходи, спрямовані на підтримання високого рівня фінансової стійкості страхової компанії, можна об’єднати в систему управління страховими ризиками, яка передбачає цілеспрямовані дії з максимального обмеження і попередження того чи іншого ризику. З позиції страховика і страхувальника цілі управління страховим ризиком ідентичні – обмежити або усунути можливість його настання, інакше реалізація страхового ризику завдасть шкоди страхувальнику.

Розглядають відокремлено і  фінансову стійкість страхових  операцій – як здатність страховика до зберігання балансу між доходами від страхової діяльності та витратами на виконання зобов’язань перед страхувальниками. При цьому доходи від інвестиційної діяльності враховуються тільки в тій частині, котра заздалегідь врахована при встановленні страхового тарифу. Ознакою фінансової стійкості страхової організації вважається бездефіцитний фінансовий результат від їх проведення. Рівність тих страхових внесків, що поступили (премій), та витрат на виконання страхових зобов’язань за певний період є відображенням принципу еквівалентності у відносинах страховика та страхувальника.