Антикризове управління підприємством при загрозі банкрутства

Другий рівень

Непряма дія:

• втрата ключових співробітників апарату управління; - вимушені зупинки, а також порушення виробниче;
• технологічного процесу;
• недостатня диверсифікація діяльності підприємства, тобто надмірна залежність фінансових результатів від якогось одного конкретного проекту, типу устаткування, виду активів і др.;
• зайва ставка на прогнозовану успішність і прибутковість нового проекту;
• участь підприємства в судових розглядах з не передбачуваним результатом;
• втрата ключових контрагентів;
• недооцінка технічного і технологічного оновлення підприємства;
• неефективні довгострокові угоди;
• політичний ризик, пов'язаний з підприємством в цілому або його ключовими підрозділами [5].

Однією із стадій банкрутства підприємства є фінансова нестійкість. На цій  стадії починаються труднощі з наявними засобами, виявляються деякі ранні  ознаки банкрутства, різкі зміни  в структурі балансу в будь-якому  напрямі. Проте особливу тривогу повинні викликати:

• різке зменшення грошових коштів на рахунках (до речі, збільшення грошових коштів може свідчити про відсутність подальших капіталовкладень);
• збільшення дебіторської заборгованості (різке зниження також говорить про утруднення із збутом, якщо супроводжується зростанням запасів готової продукції);
• старіння дебіторських рахунків;
• разбалансування дебіторської і кредиторської заборгованості;
• зниження об'ємів продажів (несприятливим може виявитися і різке збільшення об'ємів продажів, оскільки в цьому випадку банкрутство може настати в результаті подальшого разбалансування боргів, якщо буде непродумане збільшення закупівель, капітальних витрат; крім того, зростання об'ємів продажів може свідчити про скидання продукції перед ліквідацією підприємства).
• При аналізі роботи підприємства ззовні тривогу повинні викликати:
• затримки з наданням звітності (ці затримки, можливо, сигналізують про погану роботу фінансових служб);
• конфлікти на підприємстві, звільнення кого-небудь з керівництва і т.д.
• Приклад криза управління. Показник Аргенті (А - рахунок). Згідно даної методики, дослідження починається з припущень, що (а) йде процес, що веде до банкрутства, (б) процес цей для свого завершення вимагає декількох років і (в) процес може бути роздільний на три стадії:

1. Недоліки. Компанії, що йдуть до банкрутства, протягом років демонструють ряд недоліків, очевидних задовго до фактичного банкрутства.

2. Помилки. Унаслідок накопичення цих недоліків компанія може зробити помилку, що веде до банкрутства (компанії, що не мають недоліків, не скоюють помилок, що ведуть до банкрутства).
3. Симптоми. Вчинені компанією помилки починають виявляти всі відомі симптоми неплатоспроможності, що наближається: погіршення показників (приховане за допомогою "творчих" розрахунків), ознаки недоліку грошей. Ці симптоми виявляються в останні два або три роки процесу, що веде до банкрутства, який часто розтягується на термін від п'яти до десяти років.[5]
4. Вырезано.
5. Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Розділ 2. Банкрутство підприємств як інструмент природного відбору ринкової економіки.

2.1 Економічна сутність  санації підприємства.

Термін «санація» походить від латинського «sanare» — оздоровлення, видужання. Економічний словник тлумачить це поняття як систему заходів, здійснюваних для запобігання банкрутств промислових, торговельних, банківських монополій, визначаючи, що санація може відбуватися злиттям підприємства, яке перебуває на межі банкрутства, з потужнішою компанією; випуском нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшенням банківських кредитів і наданням урядових субсидій; перетворенням короткострокової заборгованості в довгострокову; повною або частковою купівлею державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства.

Вважаємо, що наведене в  словнику тлумачення цілей санації  та механізму її проведення, перелік  санаційних заходів не є достатньо чіткими. Адже попередження банкрутства ще не означає оздоровлення та повного виходу підприємства з фінансової кризи. Наведений перелік заходів є неповним і не розкриває принципових методологічних підходів до вибору тих чи інших форм санації.

Деякі з вітчизняних  авторів (наприклад, І. А. Бланк) із санацією ототожнюють лише заходи щодо фінансового оздоровлення підприємства, які реалізуються з допомогою сторонніх юридичних чи фізичних осіб і спрямованих па попередження оголошення підприємства-боржника банкрутом і його ліквідації. Із цим не можна погодитись, оскільки мобілізація внутрішніх фінансових резервів є невід'ємною складовою процесу оздоровлення будь-якого підприємства [68].

М. І. Титов у монографії, присвяченій матеріально-правовим та процесуальним аспектам банкрутства, пропонує дати таке законодавче визначення санації: санація - це оздоровлення неспроможного боржника, надання йому фінансової допомоги з боку власника майна, кредиторів та інших юридичних і фізичних осіб (у тому числі зарубіжних), спрямованих на підтримку діяльності боржника і запобігання його банкрутству [75].

Це визначення також  тяжіє до розуміння санації як інституту зовнішньої фінансової підтримки  боржника.

Згідно із Законом  України «Про банкрутство» від 1992 р., під санацією розуміється задоволення  вимог кредиторів і виконання  зобов'язань перед бюджетом та іншими державними цільовими фондами, у тому числі кредитором, що добровільно бере на себе задоволення зазначених вимог та виконання відповідних зобов'язань. Отже, згідно з таким підходом санація за своєю правовою основою є лише інститутом переведення боргу. Проте з цим аж ніяк не можна погодитися.

Новий Закон «Про відновлення  платоспроможності боржника або  визнання його банкрутом», прийнятий  у 1999 році, розрізняє поняття «санація» та «досудова санація». У цьому разі санація розглядається як система заходів, передбачених процедурою провадження справи про банкрутство з метою запобігання ліквідації боржника і спрямованих на оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації боргів та капіталу і (або) зміною організаційної та виробничої структури боржника. Досудова санація — система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, здійснюваних власником боржника, інвестор, з метою запобігати його ліквідації, вдавшись до реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів у межах чинного законодавства до початку порушення справи про банкрутство. Недоліки наведених визначень санації також цілком очевидні [31].

Своє тлумачення поняття  «санація» має і Національний банк України: режим фінансової санації - це система не примусових і примусових заходів, спрямованих на збільшення обсягів капіталу до необхідного  рівня протягом визначеного періоду з метою відновлення ліквідності та платоспроможності й усунення порушень, які призвели комерційний банк до збиткової діяльності або скрутного фінансового стану, а також наслідків цих порушень.

У Законі України «Про страхування» ми знаходимо також «оригінальне» тлумачення терміна «санація». Згідно із цим Законом примусова санація страхової компанії передбачає:

• проведення комплексної перевірки фінансово-господарської 
  діяльності страховика, у тому числі обов'язкової аудиторської перевірки;
• встановлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу Комітету 
  у справах нагляду за страховою діяльністю;
• встановлення обов'язкового для виконання  графіка здійснення розрахунків зі страхувальниками;
• прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію страховика.

Зазначений підхід до розуміння сутності санації є надто одностороннім і не витримує жодної критики [68].

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Можна стверджувати, що «санація»  є ширшим поняттям, ніж «реструктуризація». Реструктуризацію доцільно розпочинати  на ранніх стадіях кризи. Вона спрямована переважно на подолання причин стратегічної кризи та кризи прибутковості. А санація включає в себе як реструктуризацію (заходи щодо відновлення прибутковості та конкурентоспроможності), так і заходи фінансового характеру (спрямовані на відновлення ліквідності та платоспроможності).

В економічній літературі часто згадується концепція швидкого виявлення фінансової кризи та радикальних санаційних дій. Прихильники цього напрямку (здебільшого економісти-практики) не враховують, що в разі його вибору не залишається часу для досконалого дослідження причин кризи та розробки оптимальної санаційної стратегії. На противагу цим поглядам теоретики додержують думки, що цейтнот у підготовці санаційних заходів основний фактор майбутніх невдач, оскільки втрачається шанс для розробки імпровізованих та гнучких дій [77].

На методи та форми проведення санації вплинули розвиток економічної теорії; еволюція ролі держави як регулятора ринкової економіки; макроекономічні зміни в країнах колишнього соціалістичного блоку та зумовлений цими змінами трансформаційний спад; нові підходи до приватизації (реприватизації) підприємств. Вивчаючи теоретичну і практичну базу санації підприємств, ознайомлюємося з основними проблемами, що становлять предмет досліджень зарубіжних економістів у цій галузі. Предметом дискусій провідних учених Німеччини, США, Великобританії є питання, пов'язані з методами прогнозування банкрутства підприємств, класифікацією фінансових джерел санації та послідовністю їх мобілізації; змістом контролінгу санації, порядком проведення санаційного аудиту; формами та розмірами державної фінансової підтримки підприємств; санаційними пріоритетами; швидкістю фінансового оздоровлення; приватизаційними аспектами санації підприємств тощо [74].

2.2 Форми та джерела  фінансової санації підприємства

Класична модель фінансової санації

Економічно розвинені  країни по-різному вирішують проблеми санації та банкрутства підприємств. Відмінності пояснюються особливостями  економічного й соціального розвитку, принципами побудови національних фінансових систем та їх складових фінансів підприємств. Цілісний погляд на етапи проведення фінансового оздоровлення окремого підприємства являє собою так звана «класична модель санації», яка широко використовується як основа для розробки механізму фінансової санації суб'єктів господарювання у країнах з розвиненою ринковою економікою [68].

Згідно з класичною  моделлю санації, процес фінансового оздоровлення підприємства починається з виявлення (ідентифікації) фінансової кризи. Наступним етапом санації є проведення причинно-наслідкового аналізу фінансової кризи. На підставі поданої інформації (первинні бухгалтерські документи, рішення зборів акціонерів, фінансові плани тощо) визначаються зовнішні та внутрішні фактори кризи, вид кризи, її глибина та якість фінансового стану фірм

У рамках аналізу здійснюється експертна діагностика фінансово-господарського стану підприємства, аналізуються його сильні та слабкі сторони. На підставі результатів причинно-наслідкового аналізу, згідно з класичною моделлю санації, робиться висновок про санаційну спроможність підприємства, доцільність чи недоцільність санації відповідної господарської одиниці. Якщо виробничий потенціал підприємства зруйновано, ринки збуту продукції втрачено, структура балансу незадовільна, то приймається рішення про консервацію та ліквідацію суб'єкта господарювання [76].

У противному разі санація  означатиме лише відстрочку в часі ліквідації підприємства і нічого окрім  додаткових збитків для власників  та кредиторів не принесе. Ліквідація може здійснюватися на добровільній основі та у примусовому порядку.

Добровільна ліквідація підприємства-боржники - це процедура ліквідації неспроможного підприємства, яка здійснюється поза судовими органами на підставі рішення власників або угоди, укладеної між власниками даного підприємства та кредиторами і під контролем кредиторів.

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

До теперішнього часу цей механізм фінансової підтримки  в себе не повністю виправдав. Основні  проблеми обумовлені надмірно високими процентними ставками за користування майном на основі лізингу (деякі підприємства самі відмовилися від санаційних лізингових вкладень) і відсутністю у багатьох суб'єктів господарювання достатнього забезпечення, що послужило причиною відмови комерційних банків і лізингових компаній від надання