Значення і напрямки іноземних інвестицій

 

     1.3Форми руху капіталу та інвестицій 

     Для того, щоб мати уявлення про інвестиції, спочатку звернемось до основних понять.

     Цінні папери, або фондові цінності –  це інструменти вкладання грошей, які представляють собою боргові  зобов’язання або забезпечують право  участі в компанії в якості власника, право покупки або продажу  долі в компанії.

     Майнові вкладення – це вкладення в  реальні активи компанії або реальне  власне майно.

     Реальні активи – це земля, будівлі та все  те, що “прив’язане” до землі.

     Реальне власне майно – це золото, антикваріат, мистецькі твори та інші колекційні предмети.

     Інвестиції  розрізняються за ступенями ризику. Так, ми знаємо високоризикові та малоризикові інвестиції.

     Інвестиції  з низьким рівнем ризику – це вкладення, які вважаються безпечним  засобом для отримання прибутку.

     Інвестиції  з високим рівнем ризику – це вкладення, які вважаються спекулятивними з точки зору гарантії отримання  прибутку.

     Спекуляція  – це операція придбання та продажу  фінансових інструментів, вартість та прибутковість яких, у майбутньому, будуть невизначеними величинами.

     Економісти  розділяють інвестиції з огляду на спрямованість дій, виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестицій, екстенсивні  інвестиції, реінвестиції, брутто-інвестиції.

     Нетто-інвестиції – це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).

     Екстенсивні інвестиції – це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.

     Реінвестиції  – повторні інвестиції за рахунок  використання прибутку, отриманого від  первинного вкладення капіталу.

     Брутто-інвестиції – це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.

     Також існує поділ інвестицій за об'єктами інвестиційної діяльності: інвестиції поділяються на два основних класи: реальні та фінансові. Останнім часом  виділяють також інвестиції у  людський капітал.

     Реальні інвестиції забезпечують приріст дійсного (фізичного) капіталу. Реальне інвестування означає організацію виробничого  процесу, тобто створення (придбання, будівництво і т. ін.) виробничих потужностей та найом робочої  сили.

     Фінансове інвестування, на відміну від реального, не передбачає обов'язкового створення  нових виробничих потужностей та контролю за їх експлуатацією. Як правило, фінансовий інвестор у сучасних умовах не бере участі в управлінні дійсними, реальними активами, покладаючись у  цьому на фахівцїв-менеджерів.

     Існує також поняття "споживчі інвестиції". У деяких зарубіжних економічних  джерелах цей термін застосовується для позначення вкладень споживачів у товари тривалого користування або в нерухомість. По суті, даний об'єкт вкладень споживачів не відповідає поняттю інвестицій, оскільки не передбачає одержання прибутку та зростання капіталу. Ці вкладення доцільно розцінювати як форму заощаджень. Разом з тим, вкладення в нерухомість можуть набуває й інвестиційних рис.

     Наприклад, при високих темпах інфляції зростають  заощадження, тобто зростає грошова  оцінка нерухомості та товарів тривалого  користування. Деякі такі вкладення  можуть приносити прибуток за умови  використання рухомого та нерухомого майна з комерційною метою (здача  квартири в оренду і т. ін.).

     Відмінності між двома основними видами інвестицій — реальними та фінансовими - розкриваються  тільки в процесі їх руху, в процесі  інвестиційної діяльності.

     У загальному випадку інвестиційна діяльність містить у собі такі етапи: формування нагромаджень -вкладення ресурсів (інвестування) -одержання прибутку.

     Отримання достатнього прибутку та приросту капіталу є цільовою установкою інвесторів. Згідно з метою інвестиційної  діяльності, фірма у ринкових умовах вирішує три типи інвестиційних  завдань:

• по-перше, вибір інвестиційних проектів та розміщення капіталів згідно з обраними проектами;
• по-друге, оптимізацію або безперервне коригування капітальної структури фірми шляхом залучення джерел зовнішнього фінансування (емісія цінних паперів, кредити банків) та,
• по-третє, формування нагромаджень та розподіл дивідендів, оптимізацію пропорцій між інвестиціями та дивідендами.

     Методи  вирішення вказаних завдань і  визначають усі показники процесу  інвестування (основного етапу інвестиційної  діяльності) кожної конкретної фірми.

     В основі інвестиційної діяльності лежать перетворення інвестицій, що постійно повторюються: приріст нагромаджень - витрати - приріст капітального майна - прибуток - інвестиції (нагромадження).

     Постійне  відтворення даного ланцюжка перетворень  являє собою кругообіг інвестицій. Проте в кругообігу виробничих (реальних) та фінансових інвестицій існують особливості.

     Кругообіг виробничих інвестицій, поділяючись  на окремі стадії, породжує кругообіг  фінансових інвестицій. Кругообіг фінансових інвестицій виявляє зворотний вплив  на кругообіг реальних інвестицій. У кінцевому підсумку це приводить  до злиття, неподільності потоків  виробничих та фінансових інвестицій за межами даного підприємства, на локальних  та національних ринках капіталів.

     Для більшої ясності кругообіг інвестицій показано у схематичному вигляді  на рис. 1.1.

     Як  видно з малюнка, виділяються  такі основні етапи руху інвестицій або інвестиційного процесу:

• по-перше, реалізація інвестиційного попиту (нагромадження), тобто процесу створення виробничих потужностей;
• по-друге, процес виробництва продукції (інвестиційних або споживчих товарів, робіт, послуг);
• по-третє, реалізація продукції, одержання прибутку;
• по-четверте, розподіл прибутку, формування інвестиційного попиту.

     Сукупність  вказаних стадій руху інвестицій представляє  собою їх кругообіг. Зі схеми також  видно, що інвестиційна діяльність відбувається як у сфері виробництва, так і  у сфері обігу (обміну).

     У сфері виробництва інвестиційна діяльність являє собою створення  нових інвестиційних товарів, що мають матеріально-речову форму. Зазначена  інвестиційна діяльність входить до складу кругообігу інвестицій конкретного  підприємства тільки за умови її здійснення для власних виробничих цілей. Якщо ж нові інвестиційні товари виробляються для інших економічних суб'єктів, то це різновид основної діяльності фірми.

     Отже, інвестиційний процес – це механізм, що об'єднує попит та пропозицію, тобто тих, хто пропонує гроші, і  тих, хто пред’являє попит на інвестицію. Звичайно, обидві сторони зустрічаються  в фінансових інститутах або на фінансовому  ринку. Іноді, при угоді з майновими  цінностями, продавці та покупці вступають  в угоду напряму. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІ ЗНАЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

      Інвестиційна  активність у країні – важлива  передумова розв'язання її соціально-економічних  проблем. Саме тому аналіз чинників, що стримують інвестиційну діяльність, а також її результатів є актуальним завданням економічної науки. Однією з умов здійснення інвестиції є так  звані зовнішні ефекти.

      За  визначенням, зовнішній ефект має  місце, коли виробництво чи споживання товару впливає на виробників або  споживачів, не залучених до процесу  купівлі-продажу даного товару, і  коли ці побічні ефекти не знаходять  повного відображення в ринкових цінах. Стосовно інвестиційної діяльності зовнішні ефекти – це різного роду впливи, що їх відчувають на собі суб'єкти, які безпосередньо не причетні до певної інвестиційної угоди. Виокремлюють широке розуміння зовнішніх ефектів і вузьке. Внаслідок величезного розмаїття взаємозалежностей інвестиції одних суб'єктів через природне, соціальне, економічне середовище позначаються на інших суб'єктах, не пов'язаних із першими якими-небудь угодами, що формує розуміння зовнішніх впливів у широкому змісті. Вузьке розуміння цих впливів подане у працях неокласиків, представників кембриджської школи – А. Маршалла, А. Пігу [1, c.120-121].

      Щоб проаналізувати участь певної країни в сучасних процесах міжнародного інвестування, використовують низку індикаторів. Найважливішим з них є індекс транснаціоналізації. В доповіді ЮНКТАД даний показник розраховується як середньоарифметичне  з таких індексів:

     1)  відношення притоку прямих іноземних інвестицій до валових капіталовкладень в основний капітал;

     2)  частка накопичених прямих іноземних інвестицій у ВВП;

     3)  частка доданої вартості, створеної іноземними дочірніми компаніями, у ВВП;

     4)  частка працівників дочірніх компаній ТНК у сукупній кількості зайнятих у народному господарстві країни.  

      До  основних мотиваційних стимулів, що спонукають інвесторів постійно нарощувати масштаби вивозу капіталу за кордон у формі інвестицій та переваг даної форми експорту капіталу належать:

      -  відмінності у витратах виробництва в різних країнах внаслідок різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати;

      - бажання обійти тарифні і нетарифні  обмеження;

      - зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення сировиною національних підприємств;

      - відмінності в екологічних нормативах  і стандартах різних країн,  що дає змогу переводити в  інші країни екологічно шкідливі  виробництва;

      - захист капіталу від інфляції;

      - можливість, на відміну від кредиту,  отримувати стійкі й довгострокові  прибутки за рахунок функціонування  за кордоном філій, дочірніх  компаній, спільних підприємств,  а також надходжень у вигляді  дивідендів на акції тощо [2, c.25-27].

      Іноземні  інвестиції відіграють важливу роль у становленні та розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Обсяг іноземних інвестицій є одним із показників інтегрованості країни у світове господарство. Чітка  організація обліку й аналізу  іноземних інвестицій є необхідною умовою ефективного управління підприємством. Для побудови ефективної системи  управління іноземними інвестиціями необхідно визначити їхню сутність як об'єкта обліку й аналізу, розробити науково обґрунтовану класифікацію іноземних інвестицій за певними ознаками.

      Що  стосується форм міжнародних інвестицій, то вони бувають прямими та портфельними. Прямі інвестиції здійснюються з  метою отримання підприємницького прибутку (доходу) та зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об’єктом інвестування. Згідно з міжнародними стандартами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає  змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25%, за американською статистикою  – 10%, а за австралійською та канадською – 50%. За українським законодавством підприємству надається статус підприємства з прямими іноземними інвестиціями, якщо частка іноземного капіталу становить не менше 10%, що співпадає з практикою США.

      Як  наслідок здійснення прямих іноземних  інвестицій за кордоном створюються  зарубіжні фірми у вигляді  дочірніх компаній, асоційованих компаній, відділень тощо. На сьогоднішній день у міжнародній практиці переважають змішані компанії за участю іноземного та національного капіталу. При цьому змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше половини акцій, називають компаніями переважного володіння, якщо акції розподіляються рівномірно між іноземним інвестором та національними фірмами – компаніями однакового володіння, а за умови, коли іноземний інвестор має менше 50% акцій – змішаною компанією за участю іноземного капіталу [3, c.108-119].