Загальна характеристика орендних відносин

Свідченням цього була передача земельних ділянок в  колгоспах і радгоспах південних  областей України корейським бригадам, які вирощували згідно з договором з сільськогосподарськими підприємствами овочеву продукцію. Традиційно висока для останніх культура вирощування забезпечувала одержання врожаїв в декілька разів більших, ніж отримували самі господарства, а умови договору забезпечували взаємну вигоду: колгоспам та радгоспам — виконання та перевиконання планів за рахунок зданої ними продукції, а останнім — прибуток. Таким чином, життя та розвиток економічних відносин в аграрній сфері спонукали до трансформування відносин між сільгоспвиробниками та державою. Свідчення тому — рух за відновлення орендних відносин полягав у започаткуванні внутрігосподарської оренди, яка набула поширення в колгоспах і радгоспах. Вона наблизила селянина до землі, створила певні умови для високоефективної його праці. Приблизно третина агроресурсів сільгосппідприємств була передана підрядним колективам. Та незважаючи на переваги орендного підряду, як внутрігосподарської оренди, помітного приросту сільськогосподарської продукції не відбулося. Нерідко можна було почути, що оренда у сільському господарстві себе вичерпала. Проте справа не в цьому.

Вивчення розвитку орендних відносин виявило ряд негативних явищ. Головне з них — примусове  нав'язування трудовим колективам орендних відносин без урахування конкретних на це умов. Повсюдний орендний рух вилився в чергову кампанію, у тотальне залучення селян до малозрозумілих для них відносин. Серйозним недоліком було й те, шо під внутрішньогосподарську оренду не було підведено надійної договірної, а також законодавчої основи. У більшості господарств замість договору про оренду користувалися звичайним внутрішньогосподарським положенням про колективний підряд, складений в інтересах адміністрації. Керівники та спеціалісти старанно розписували в такому документі обов'язки виробників та систему санкцій за певні прогалини в роботі та порушення трудової дисципліни. А про власні обов'язки йшлося загалом. Внаслідок цього адміністрація не забезпечувала орендарів необхідними матеріалами і ресурсами, виділяла їм гірші землі, старі й покинуті будівлі з примітивним обладнанням або зовсім без нього.

Сталося так, що в умовах внутрішньогосподарської оренди селянин  так і не відчув себе господарем землі. Такий вид оренди був позбавлений  головної функції — формування власника, а, отже, не розвивав відносин власності. Орендар повністю залежав від підприємства, в якому працював, він не мав права розпоряджатися виробленою і, навіть, понадплановою продукцією, якщо це не обумовлювалось договором. Орендодавець усе забирав за розрахунковими цінами. Орендарі у даному разі не могли виходити на ринок із своєю продукцією. Вони не одержали прав юридичної особи, а тому залишались не захищеними як перед адміністрацією, так і перед державою. Єдине, що залишилося орендарям, — дещо модернізована оплата за продукцію.

На жаль, зростаюча  інфляція, нестача ресурсів, криза  фінансово-розрахункової системи, порушення  паритету цін на продукцію сільського господарства та інших галузей народного  господарства зробили неможливим подальше використання такого механізму розподільчих відносин хоча б в найближчій перспективі.

Таким чином, необхідність приватної власності на землю  та її оренда зумовлені об'єктивною закономірністю існування невідповідності  між землеволодінням і землекористуванням. Прийняття Закону України «Про оренду» та включення до Земельного кодексу України положення про приватну власність і оренду землі стало одним з важелів приведення виробничих відносин на селі у відповідність з рівнем розвитку продуктивних сил та виробничих відносин.

Нині у нашій державі склалися сприятливі умови для розвитку орендних земельних відносин: визначилися земельні власники, розширюється правове поле для організації різних форм господарювання, набувають розвитку ринкові відносини. Тому прийняття Закону України «Про оренду землі» є закономірністю послідовного законотворчого процесу щодо правового забезпечення аграрної реформи, оскільки цей Закон забезпечує не лише правові відносини між власником землі та орендарем, а й формує певні умови функціонування ринку землі.

На перших етапах виправданим є запровадження внутрішньогосподарського обороту земельних паїв шляхом передачі їх в оренду будь-якому члену колективу або самому підприємству, створення нових господарських формувань на базі приватної власності на земельні і майнові паї, передачі у спадщину, нарешті, продажу права на земельний пай члену підприємства або підприємству відповідно до чинного законодавства.

Таким чином, прийняття  Закону «Про оренду землі» — напрям до ринку землі. Але психологічний  бар'єр на його шляху — помилкове переконання у паразитичній природі земельної оренди, нерозуміння економічної корисності й необхідності існування землевласни-ків-орендодавачів. Для інвестора, який авансує сільськогосподарське виробництво, можливість оренди землі замість її купівлі забезпечує істотну економію стартових інвестицій. Крім того, названа оренда дає змогу орендарю швидше адаптуватися до ринкової кон'юнктури, змінюючи розміри земельних площ, що ним використовуються. Нарешті, оренда порівняно з купівлею значно підвищує ліквідність землі у разі, коли господарство треба ліквідувати, а гроші вилучити. Отже, поділ функцій між орендодавачем та орендарем — це поділ коштів і ділових ризиків, де кожна із сторін вносить свою частку відповідальності за діловий ризик. Такий поділ — об'єктивно необхідна умова раціонального землекористування. Сьогодні вже є досить даних для того, щоб твердити, що майбутнє сільського господарства України великою мірою залежатиме від розвитку в ньому земельно-орендних відносин завдяки:

• зміні законодавчих норм таким чином, щоб суб'єктом власності був не колектив, а селянин;
• прийняттю законодавчих актів і механізмів їх реалізації, які сприяли б розвиткові земельно-орендних відносин;
• поширенню норм Цивільного кодексу про загальну пайову власність на земельні відносини, що, умовно кажучи, «розкріпачило» б власників сертифікатів на земельні паї щодо дії з ними;
• зниженню розміру митного збору за передавання земельної ділянки у спадщину і дарування, через концентрацію продуктивних угідь у руках найбільш активної частини сільського населення.

Отже, в найближчі роки єдиним ре&іьним шляхом створення  оптимальних сільськогосподарських  землекористувань ринкового типу є  оренда землі.

 

2.  Шляхи розвитку орендних відносин в Україні

 

Головною умовою розвитку й ефективного функціонування оренди є перетворення відносин власності і системи соціально-економічних відносин у цілому, ліквідація адміністративно-командної системи управління. Оренда може стати тією перехідною формою, яка допоможе перейти від державно-монополістичної власності до різноманітних форм власності, вільного підприємництва.

Розвиток орендних відносин у сучасних умовах зустрічає численні перепони, які ставляться фактично ще існуючою адміністративно-командною  системою. Адже сам процес упровадження оренди відбувається під керівництвом і контролем цієї системи і передусім в її інтересах, а не в інтересах орендарів. Тому в багатьох випадках оренда неефективна.

Орендні відносини для  ефективного розвитку повинні мати як економічні, так і політико-правові  засади. Що стосується останніх, то їх має забезпечити закон про оренду. Крім того, щоб діяв цей закон, потрібний ще і механізм його реалізації.

Для розвитку орендних відносин передусім необхідно провести роздержавлення об'єктів власності, реалізувати  економічну самостійність кожної форми власності як форми господарювання. Об'єктивно оренда реалізується через систему певних організаційно-економічних відносин, через певну форму господарювання.

       Головним  завданням у розвитку орендних  земельних відносин в Україні  є:

• формування відповідного конкурентного орендного середовища; дотримання сторонами умов договірних зобов’язань;
• удосконалення відносин між власниками і орендарями у питаннях розмірів, форм та повноти виплати орендної плати;
• підтримання родючості та раціонального використання орендованих земель тощо.

При цьому держава  повинна посилити контроль за раціональністю використання орендованих земель, запровадити  належне стимулювання власників  і користувачів за покращення якісних  характеристик ґрунтів, провести паспортизацію й інвентаризацію земель, створити банк даних щодо руху прав власності на землю.

Наведене дає підстави стверджувати, що у сфері земельних  відносин наявна ще значна кількість  нерозв’язаних проблем, за яких не можуть ефективно розвиватись орендні  земельні відносини. Тому існує нагальна потреба запровадження нових підходів до формування та реалізації державної земельної політики, започаткування нового, завершального етапу земельної реформи і забезпечення ефективного землекористування.

4. Розвиток транспортного  лізингового портфелю в Україні

За оцінками операторів ринку, об'єм портфеля транспортного  лізингу в Україні за 2008 рік  виріс на 36%.

Мал.1

 

 

 

 

 

 

 

      Сьогодні українські компанії демонструють непогані темпи зростання в непростих умовах. Найбільший транспортний лізинговий портфель - портфель компанії Євро Лізинг - за 9 місяців 2008 року виріс на 43,3%. Колосальні темпи зростання портфеля компанії в попередніх роках змінилися цього року на помірні. При цьому темпи зростання Євро Лізинг, як і раніше, перевищують темпи зростання ринку транспортного лізингу.

Мал.2

  

 

 

 

 

 

 
Сьогодні Євро Лізинг є лідером  ринку лізингу транспорту за об'ємом лізингового портфеля, зберігаючи при  цьому його оптимальну структуру. Лізинговий парк авто Євро Лізинг розподілений таким чином: 60% припадає на легкові автомобілі, 35% - вантажні авто і 5% - техніка спеціального призначення. Серед легкових автомобілів найпопулярніші марки – Skoda і Volkswagen. Найбільша питома вага в портфелі вантажних авто належить КАМАЗам і МАЗам.

 

Мал.3

 

 

1. 20% автотранспорт вантажів;
2. 18% офісні обладнання;
3. 18% обладнання харчове;
4. 13% хімічне обладнання;
5. 9% складське;
6. 7% тенхнічне;
7. 4% легковий автотранспорт;
8. 3% технологічне обладнання;
9. 1% телекомунікаційне;

10)1% поліграфічне;

11) 2% енергетичне;

12) 4% інше.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

Правова база оренди дуже складна і включає в себе більш  як 50 законодавчих актів, нормативно-методичних та інструктивних документів. У них  з достатньо повнотою відображено  умови й процедури прийняття і погодження рішення про оренду державного й комунального майна, вимоги до змісту договорів оренди, методику визначення орендної плати, методику оцінки орендованого майна перед укладенням договору оренди і під час приватизації. Водночас абсолютно недостатньо було забезпечено правове регулювання проблем, що виникають у разі повернення орендованого майна орендодавцю. Як зазначалось, в попередні роки, оренда цілісних майнових комплексів державних і комунальних підприємств сприймалася майже виключно як один із способів їх приватизації. Проте значна частина державного і комунального майна, що перебуває в оренді, не підлягає приватизації, або рішення про його приватизацію ще не прийнято і воно після закінчення строку дії договору оренди повертається орендодавцю. У зв‘язку з тим, що почастішали випадки повернення орендованого майна,  у Фонді державного майна України (ФДМУ) було зроблено спроби вирішити окремі проблеми, що виникають.

На сучасному етапі  реформування зазначених відносин, на мою думку, враховуючи оброблені матеріали, слід приділити значну увагу лізинговим операціям. Роль лізингоодержувача більш активна, ніж роль орендаря. При першій передачі майна в лізинг лізингоодержувач, як правило, сам знаходить виробника (власника) лізингового майна і вибирає конкретний вид цього майна. На відміну від орендаря лізингоодержувач, наділяється правами й обов‘язками, які притаманні покупцеві. Хоча формально покупцем є лізингодавець, майно передається продавцем безпосередньо лізингоодержувачу. При цьому останній здійснює всі процедури, пов‘язані з прийомом громадян.

Оренда – двостороння  угода між орендодавцем і орендарем, а лізинг – щонайменше тристороння, де крім лізингодавця і лізингоодержувача, фігурує продавець лізингового  майна. При деяких видах лізингу одна юридична  особа може виступати в ролі двох суб‘єктів. Так, при зворотному лізингу продавець є одночасно і лізингоодержувачем. Сутність діяльності лізингодавця полягає у фінансуванні тимчасового користування лізингоодержувачем майном шляхом надання йому майнового кредиту. Тобто, цей вид договору оренди є найбільш ефективно апробований і має застосуватись досить широко у нашій країні, так, як знайшов своє відображення і у зарубіжних державах.