Управління проблемними кредитами в практиці українських і зарубіжних банків

Описані методи стосуються зменшення питомої ваги проблемних активів  для  окремого банку і  являються децентралізованими.

У період фінансової кризи  важливим є централізована підтримка  держави банківської системи. Централізований  спосіб передбачає створення державою  спеціалізованої установи з викупу та управління проблемними активами всієї банківської системи.  У  цьому випадку проблемні активи обмінюються на боргові зобов’язання уряду. Процедуру викупу проблемних активів банківських установ  у Чилі, Угорщині, Польщі здійснювали  безпосередньо центральні банки, а  в Чехії, США, Мексиці, Південній  Кореї – агентства з реструктуризації, При цьому застосовувалося часткове, або повне придбання проблемних активів банків [ 5]. 

Одним можливих із варіантів  вирішення проблеми токсичних активів  банківської системи є створення  «поганого» банку. Термін « поганий» банк вперше з’явився у практиці у 1988 році, коли американський Меллон Банк перемістив свої «погані» позики у сфері енергетики та нерухомості  в Грант Стріт Нешенел Бенк (GSNB) і продовжував здійснювати  прибуткову діяльність. GSNB, в свою чергу  було ліквідовано на протязі сьоми  років без необхідності додаткових капіталовкладень [2].

Найуспішнішим досвідом створення  державного «поганого» банку виявився шведський досвід. Для подолання  масштабної банківської кризи восени 1992 року шведи створили спеціалізовану державну установу – Securum, яка викуповувала проблемні банківські активи і брала  на себе подальшу турботу про них. Головним її завданням було поновлення кредитування. Розподіл банків на «хороші» і «погані» давав змогу повернути перші до нормальної діяльності, щоб потім уряд міг їх продати, виручивши значні кошти. Завдання Securum полягало в тому, щоб повернути платникам податків якомога більше грошей із прийнятих нею у Nordbanken проблемних банківських активів на суму понад 12 млрд. дол. США, куплених із дисконтом. Nordbanken зміг провести реструктуризацію і до 1995 року став одним із найприбутковіших банків Швеції. Securum до 1994 року рефінансувала більшість «поганих» активів і в 1997 році припинив діяльність.

Характерною ознакою шведської  моделі є наявність незалежної ради з оцінки активів, що забезпечує прозорість цього процесу. За підрахунками економіста Емре Ергунгора , шведському «поганому» банку вдалося повернути близько  третини вартості «токсичних» активів.

В Німеччині для скорішого  подолання наслідків фінансової кризи 2008-2009 рр. впровадили модель «полегшеного варіанту «поганого банку» ( «bad bank light»), коли держава скуповує високо ризикові активи, а банки відшкодовують  можливі збитки в довгостроковій перспективі. Як вважають німецькі експерти, «полегшений варіант «поганого  банку» - кращий варіант, ніж просто «поганий банк», оскільки державі не треба терміново робити термінових ресурсних вливань, щоб забезпечити  ліквідність банку, натомість 40-50 років  вона одержує частину банківського прибутку як компенсацію [1].

Україна також розробляє  нормативну базу по створенню «поганого» (санаційного ) банку. У липні 2009 р. були прийняті зміни до закону «Про банки і банківську діяльність» одним із нововведень було введення нової статті про санаційний банк. Згідно цієї статті Кабінет міністрів України за поданням Національного банку України, узгодженим із Комітетом Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності, має право створити санаційний банк, який не є учасником Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Основним завданням санаційного банку є захист інтересів вкладників (кредиторів ) банків. Але з того часу створення санаційного банку в реальній площині не відбувається. Зволікання зі створення такого банку буде потребувати в подальшому збільшення витрат бюджетних коштів.

Про це свідчить порівняльній досвід Швеції і Чилі. Так, якщо, рівень прострочення у Швеції в 1991 році –  в розпал національної банківської  кризи – становив близько 12%, а  в загальні фінансові витрати  на вирішення цієї проблеми не перевищили 5%, то у Чилі, де уряд тягнув час зі створенням «поганого» банку, при простроченні в 25% фіскальні витрати на вирішення  проблеми «поганих» боргів сягнули  близько 43-44% [1].

Деякі українські фахівці  негативно відносяться до переведення  непрацюючих активів до санаційного  банку в Україні, тому що це обтяжуватиме державний бюджет та платників податків і водночас поставить під загрозу  захист прав вкладників, посилить недовіру до державної політики, спричинить невдоволення у суспільстві. Спроба вирішити проблеми непрацюючих активів  за допомогою санаційного банку  знівелює зусилля запровадити ефективний механізм роботи з нежиттєздатними  банками в Україні та призведе до значних втрат державного бюджету. Тому вони пропонують вирішувати проблему непрацюючих активі не за допомогою  санаційного банку, а через компанії управління активами, що можуть створюватись за рахунок, як державних, так і приватних  коштів [3].

Повчальним у цьому  плані є досвід Республіки Казахстан. За ініціативою Міністерства фінансів Казахстану у 2008 році засновано Фонд стресових активів, метою якого  є поліпшення якості кредитного портфеля казахських банків. Фонд викуповує сумнівні активи банків (тобто активи, під впливом макроекономічних, ринкових та інших факторів схильні до суттєвого впливу ризиків, зокрема кредити надані під заставу нерухомості та землі) і в подальшому управляє ними. Придбання активів здійснюється за балансовою вартістю, в якій враховується обсяг створених резервів, із врахуванням дисконту. Викуп сумнівних активів дає можливість вивільнити активи банків від низьколіквідних активів і змушує їх визнавати свої збитки [5].

Вельми поширена практика викупу «поганих» активів банків-невдах державними компаніями управління активами в Китаї. Для стабілізації своїх  провідних банків уряд КНР через  державні компанії управління активами інвестує в них солідні суми, поки банки не стануть привабливими для  приватних інвесторів. Водночас за такої схеми проблемні банки  не набувають навичок управління «поганими» кредитами, які передають  до компанії з управління активами – тепер це завдання компанії з  управління активами, а не банків.

Створені, для скорішого  подолання наслідків світової фінансової кризи 1997 -1998 рр., державні компанії з  управління проблемними активами в  Малайзії ( Данахара ) та Кореї (Камсо) показали свою високу ефективність [ 6 ].

Функціонування компаній з управління проблемними активами можливо не тільки за рахунок державних  коштів, але й з залученням приватних  коштів. Так, у березні 2009 р. Міністерство фінансів США оприлюднило програму з очищення банківських балансів від проблемних кредитних активів  – Pablik – Private Investmen Program, згідно з якою в банків куплятимуть проблемні  кредити і цінні папери, пов’язані  з іпотечним ринком. Банки продають пули таких активів приватно –  державним фондам, які залучатимуть інвесторів [1].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

Узагальнення світового  досвіду зменшення долі проблемних активів банківського сектору показує, що це питання не тільки комерційних  банків, але і держави. Для скорішого  вирішення цієї проблеми та відновлення  повноцінного кредитування реального  сектору економіки банки потребують державної підтримки. Ця підтримка  можлива у різних формах.  В  Україні необхідно створити законодавчу  базу для функціонування SPV компаній. Уряду  необхідно терміново перейти  у площину реалізації ідеї санаційного  банку, або державної (приватно-державної) компанії з управління проблемними активами.    

Українська банківська система  зазнала значних збитків із поширенням світової фінансово-економічної кризи. В першу чергу це пов’язано  із девальвацією національної валюти і зростанням частки проблемної заборгованості в банках. Українська практика в 2008 році використовувала два методи боротьби із заборгованістю — реабілітація й ліквідація. Більш прийнятним для  кредитора й позичальника звичайно залишався перший метод, оскільки передбачав знайдення прийнятного варіанта для обох сторін. Другий варіант  означав процедуру банкрутства  позичальника і розпродажу його активів. Західна практика використовувала  методи продажу кредитів, сек’ютиризації, страхування кредитних ризиків. Ці методи є, на мій погляд, більш  дієвими, оскільки передбачають стягнення  заборгованостей спеціалізованими структурами.

Велику роль у зростанні  частки неповернення кредитів відіграла  глобальна фінансова криза, батьківщиною якої є США. Невдала державна програма іпотечного кредитування призвела до банкрутства великої кількості  американських банків й інших  фінансових установ, що призвело до розповсюдження кризи платоспроможності, а також  до поширення рецесійних процесів у  світову економічну систему. Хвиля  кризи докотилась і до України  і вдарила в першу чергу  по банківському сектору. Основний фінансовий ресурс банків — кредитування дав збій, частки проблемної заборгованості в кредитному портфелі провідних українських банків зросли у рази.

Для боротьби з цим явищем, для підтримання ліквідності  власних активів українським  банкам слід підійти до цього питання  диференційовано, а саме використовувати  досвід, як європейський, так і власний. На моє переконання, найдієвішими методами боротьби є продаж кредитів, страхування  кредитних ризиків, а також звернення  до спеціалізованих (колекторських) компаній. Саме в колекторських установах  є більш оптимальних пакет  способів впливу на проблемних позичальників.

Вивчення проблеми неповернення кредитів в сучасних умовах фінансової кризи є надзвичайно актуальним, оскільки дана проблема є однією з  основних причин кризи банківського сектору української економіки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Закони:

1. Закон України «Про  банки і банківську діяльність».

2. Закон України «Про  банкрутство».

3. Закон України «Про  заставу».

4. Цивільний Кодекс України.

5. Постанова Правління  НБУ «Про кредитування».

6. Постанова Правління  НБУ «Положення про порядок  формування і використання резерву  для відшкодування можливих втрат  за кредитними операціями банків».

Література:

1. Банковское дело / Под ред. В. И. Колесникова.
2. Олексієнко М. Д. та ін. Кредит і кредитні правовідносини: економічна природа і практика законодавчого регулювання.
3. Основы банковского дела / Под ред. А. М. Мороза.
4. Банківські операції / За ред. А. М. Мороза.
5. Банковское дело /Под ред. О. И. Лаврушина.
6. Барановський, О. Проблемні банки: виявлення і лікування [ Текст ] / О. Барановський // Вісник НБУ. – 2009. - № 11. – С. 18 -31.
7. Elliot, D. J. «Bad bank», « Nationalization», « Garanteing Toxic Assets». Choosing among the options. [ Електронний ресурс]. – Режим доступу: www. brooking. edu / ~ / media / Files / rc / paper / 2009 / 0129_ banks_ elliote / 0129 _ banks_ elliott. pdf.
8. Крилова, В. Санаційний банк як механізм роботи з нежиттєздатним  банками [ Текст ] / В. Крилова, М. Ніконова // Вісник НБУ. – 2009. - № 9. – С. 27 -29.
9. Лютий, І. Фінансово – економічна криза 2008 – 2010 рр.: деякі чинники та уроки [ Текст ] / І. Лютий, О. Юрчук // Вісник НБУ. – 2011. - № 1.- С. 10 -16.
10. Міщенко, В. Реструктуризація кредитів в умовах кризи. Світовий досвід і можливості застосування в Україні [ Текст ] / В. Крилова, М. Ніконова // Вісник НБУ. – 2009. - № 5. –С. 13 -17.
11. Міщенко, В. Міжнародний досвід реструктуризації банківської системи за участі держави [ Текст ] / В. Міщенко, А. Петрина // Вісник НБУ. – 2011. - № 4. – С. 12 -17.
12. Порядок формування банками резервів за кредитами і нарахованими за ними процентами та списання безнадійної заборгованості [ Текст ]: Постанова Правління НБУ від 13. 09. 2010 року №  424.
13. Слобода, Л. Напрями вдосконалення роботи банків України з проблемними активами в посткризовий період [ Текст ] / Л. Слобода, Н. Дунас // Вісник НБУ. – 2011. - № 4. – С. 46 -51.
14. Синки Дж. Управление кредитным портфелем / Пер.с англ. - М.: Catallaxy, 1994. - 820 с.
15. Скибенко С.Т., Халява С.П., Цвєткова Л.О. Банківські операції: Навч. посіб. для студ. екон. спец. / Укоопспілка. Навчально-методичний центр "Укоопосвіта". -- К.: Укоопосвіта, 2002. -- 240 с.
16. Сусіденко В.Т. Стратегія управління кредитною діяльністю комерційних банків. -- К.: КДТЕУ, 1998. -- 345 с.
17. Усоскин В.М. Сучасний комерційний банк: Керування й операції. - М.: ИПЦ "Вазар-Ферро", 1994.
18. Фінансове право України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. В. Бех, О. О. Дмитрик, І. Є. Криницький та ін.; за ред. М. П. Кучерявенка. - М-во освiти i науки України.- К.: Юрінком Інтер, 2006. - 320 с.
19. Ходаківська В.П., Данілов О.Д. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. - Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. - 501 с.