Управління проблемними кредитами в практиці українських і зарубіжних банків

За наявності простроченої заборгованості за кредитом банк зобов'язаний оцінити реальні перспективи  повернення коштів і провести добровільну  роботу з позичальником з приводу  погашення заборгованості. Банк за згодою з позичальником має право  внести зміни в умови кредитного договору в частині рівня відсоткової  ставки, а також періодичності  сплати відсотків і суми заборгованості за кредитом. У цьому випадку укладається  додаткова (модифікована) угода з  позичальником.

Наприклад, якщо затримка платежу  за кредитом зумовлена об'єктивними  причинами, то банк переносить строк  погашення кредиту на пізнішу  дату (пролонгує кредит), при цьому збільшується ставка відсотка за кредитом відповідно до умов кредитного договору (як правило, ставка за кредитом збільшується в 1,5-2 рази).

За домовленістю з позичальником  модифікована угода може містити  й інші умови:

- скорочення позичальником  нерентабельних видів діяльності;

- припинення інвестування  в устаткування і будівлі;

- скорочення заробітної  плати;

- присутність представника  банку в раді директорів підприємства  та ін1.

Протягом усього періоду  реструктуризації банк має ретельно контролювати дії боржника і бути готовим у будь-який момент змінити  попередні домовленості з позичальником.

З метою прискорення розрахунків  за простроченими кредитами банк може використовувати такі форми, як переуступлення права вимоги та переведення  боргу.

Оскільки ст. 512 Цивільного кодексу України дозволяє зміну  кредитора в період дії зобов'язань, банк може переуступити права вимоги зобов'язання за кредитом іншій особі. Переуступлення права вимоги полягає  у продажу банком заборгованості за кредитом третій стороні (новому кредитору) на підставі укладеного між банком і новим кредитором договору уступки  права вимоги та умови сплати останнім суми відступленої вимоги. Умови договору переуступлення права вимоги можуть передбачати порядок сплати вартості відступленої вимоги в розстрочку за умови забезпечення зобов'язань  нового кредитора заставою ліквідного майна або іншим видом забезпечення. Залежно від фінансового стану  позичальника, класифікації кредиту  й економічної доцільності для  банку продаж боргу можливий з  дисконтом. Укладання договору переуступлення вимоги не передбачає отримання згоди  позичальника. За рахунок продажу  кредитів банк має змогу повністю або частково повернути кошти, надані в кредит позичальнику.

Відповідно до ст. 520 Цивільного кодексу за згодою банку-кредитора  боржник за кредитом може бути замінений  іншою особою. Така операція називається  переведенням боргу й оформлюється тристоронньою угодою між первинним  боржником, новим боржником і  банком-кредитором. В угоді визначаються сума боргу, підстави його виникнення, умови забезпечення та відповідальність сторін. При підписанні угоди про переведення боргу новий договір забезпечення за кредитом може укладатися, а може і не укладатися, якщо поручитель або заставодавець погодиться забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником.

Заходи щодо переуступлення права вимоги та переведення боргу  дають змогу:

- вивільнити ресурси для  фінансування більш прибуткових  активів за рахунок продажу  активів з низькою прибутковістю;

- поліпшити якість банківських  активів в цілому та кредитного  портфеля зокрема.

Рефінансування заборгованості за кредитом полягає в наданні  позичальнику нового кредиту для  погашення заборгованості за чинним кредитним договором. Рефінансування може здійснюватися банком стосовно позичальника, що має позитивну кредитну історію, задовільний фінансовий стан, але внаслідок браку власних  коштів не може здійснити повне погашення  заборгованості у визначений кредитним  договором строк.

У випадку, якщо можливостей  для погашення простроченої заборгованості позичальником не виявлено, банк проводить  ліквідацію проблемної заборгованості в рамках претензійно-позовної роботи, яка передбачає можливість звернення  кредитора до суду з позовом (заявою) про стягнення заборгованості з  боржника, звернення стягнення на заставлене за кредитом майно або  порушення справи про банкрутство  позичальника. У випадку, якщо забезпеченням  за кредитом є гарантія або поручительство, банк стягує суму заборгованості з  гаранта чи поручителя.

Ліквідація проблемного  кредиту є крайнім заходом  з боку банку, який означає приховане  визнання того факту, що банк припустився  помилки, надавши кредит, та вчасно не вжив відповідних заходів, спрямованих  на мінімізацію втрат від кредитної  операції.

Права звернення стягнення  на предмет застави банк-заставодержатель набуває у випадку непогашення  позичальником заборгованості за кредитом у встановлений строк. Якщо заставою є майно позичальника, то відповідно до ст. 590 Цивільного кодексу України  звернення стягнення на предмет  застави здійснюється за рішенням суду. Якщо предметом застави є два  або більше прав, стягнення може бути звернене на всі ці права або  на будь-яке з прав на вибір заставодержателя.

Якщо договір застави  нотаріально посвідчений, то, перш ніж  звернутися до суду зі зверненням стягнення  на предмет застави, банк має отримати у нотаріуса виконавчий надпис. За умови задоволення вимог банку-кредитора  щодо звернення стягнення на предмет  застави або на інше майно позичальника банк звертається до виконавчої служби, яка виконує рішення суду - стягує майно і передає його банку-кредитору. Про це складається акт приймання-передачі майна і його відносять на баланс банку-кредитора. Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться  шляхом його продажу з публічних  торгів, якщо інше не встановлено договором  або законом. Процедура реалізації предмета застави з публічних  торгів встановлюється чинним законодавством. Початкова ціна предмета застави  для його продажу з публічних  торгів визначається в порядку, встановленому  договором або законом.

Якщо стягнення майна  з боржника за якихось обставин неможливе  або суми, вирученої від продажу  майна, замало для погашення заборгованості, банк може звернутися до суду з метою  стягнення заборгованості з позичальника або порушення справи про його банкрутство. У разі позитивного  рішення суду заборгованість з позичальника стягується за допомогою примусового  списання коштів з рахунку позичальника відповідно до ст. 1071 Цивільного кодексу  України.

При порушенні справи про  банкрутство за рішенням суду створюється  ліквідаційна комісія, розглядаються  претензії всіх кредиторів у встановленому  законодавством порядку та визначається черговість задоволення їх позовів за рахунок проданих активів підприємства-боржника.

Процедура банкрутства передбачає продаж підприємства-боржника як цілісного  діючого комплексу або шляхом розподілу та продажу частинами. Процес ліквідації позичальника триває досить довго і у деяких випадках банки повертають суму заборгованості лише через 2-3 роки.

Якщо частина заборгованості за кредитом залишилася непогашеною  внаслідок недостатності коштів, одержаних кредитором від продажу  майна боржника, переданого у заставу, або за умови, що інші юридичні дії  кредитора щодо примусового стягнення  іншого майна позичальника не привели  до повного покриття заборгованості за кредитом, банк має право відшкодувати ЇЇ за рахунок резерву під нестандартну заборгованість. При цьому банки  зобов'язані продовжувати претензійно-позовну  роботу з клієнтами щодо повернення ними боргу, списаного за рахунок  резерву під нестандартну заборгованість, протягом строку позовної давності.

Процедура ліквідації належить до дорогих методів управління проблемними  кредитами з погляду часових  і фінансових витрат банку. Тому краще  проводити політику з управління проблемними кредитами, спрямовану на їх уникнення, але, на жаль, у реальному  житті досягнути цього практично  неможливо.

У зарубіжних банках велика увага приділяється організації  роботи з проблемними кредитами, створюються спеціалізовані підрозділи - департаменти, відділи, сектори. Відокремлення  повноважень і відповідальності у роботі з проблемними кредитами  від функції кредитування допомагає  уникнути можливих зіткнень інтересів  у конкретного кредитного працівника. Робота з проблемними кредитами  вимагає від працівників банку  високої кваліфікації та спеціальної  підготовки, наприклад, володіння психологічними прийомами, практичний досвід роботи в  екстремальних умовах тощо.

3. Управління проблемними кредитами в практиці зарубіжних банків

Сучасні тенденції розвитку кредитного сектора економіки змушують українських аналітиків банківської  справи і безпосередньо банкірів виявляти інтерес до моделей оцінки кредитного ризику і методів його управління. Спадкоємність світового  досвіду в цьому найважливішому аспекті функціонування комерційних  банків представляє сьогодні підвищений інтерес, оскільки власний, іноді гіркий досвід кредитування і спроби організації  кредитного процесу методом проб і помилок усе більш відчутно позначаються на фінансових результатах  діяльності українських банків.

Проблематика кредитних  ризиків не була актуальною для планової адміністративно-командної економіки  радянського періоду, тому вітчизняні вчені зіштовхнулися з необхідністю її вирішення лише з розвитком  і становленням ринкової економіки. У зв'язку з цим, очевидним є  дефіцит наукових досліджень українських  аналітиків і практиків банківської  справи.

У зарубіжній практиці під кредитним ризиком розуміється можливе зниження прибутку банку або втрата частини акціонерного капіталу в результаті нездатності позичальника погашати й обслуговувати отриманий кредит. Зарубіжні банки для оцінки кредитного ризику застосовують спеціальні методики кредитного рейтингу, що становлять сукупність оцінних параметрів кредитоспроможності позичальника. Для них характерна комплексність і порівнянність усієї палітри факторів кредитного ризику.

Англійські клірингові банки  здійснюють оцінку потенційного ризику не­платежу по кредиту із використанням  методик «РARSEL» і «САМРARI».

Методика «РАRSEL» включає: Р (Реrson) — інформація про персону  потенційного позичальника, його репутація; А (Аmount) — обґрунтування суми затребуваного  кредиту; R(Repayment) — можливість погашення; S (Security) - оцінка забезпечення; Е (Ехреdiensly) - доцільність кредиту; R (Remuneration) –  винагорода банку (відсоткова ставка) за ризик надання кредиту. Методика «САМРАRI» більш розширена в  системі оцінки: С (Сharacter) — репутація  позичальника; А (Аbility) - оцінка бізнесу  позичальника; М (Меаns) — аналіз необхідності звертання за позичкою; Р (Риrpose) — ціль кредиту; А (Аmount) - обґрунтування мети кредиту; R(Repaiment) - можливість погашення; I (Іnsurance) — спосіб страхування кредитного ризику.

У практиці американських  банків використовують «правило п'ятьох  сі»: 1 С (customer`s character — характер позичальника) - репутація позичальника, ступінь  відповідальності, готовність і бажання  сплатити борг; 2 С (сарасіtу tо рау - фінансові  можливості) - припускає ретельний  аналіз доходів і витрат позичальника і перспективи їхнього розвитку в майбутньому; З С (саріtal) — капітал, майно; 4 С (соllateral) — забезпечення позики, достатність, якість і ступінь реалізовуваної застави у випадку непогашений  позички; 5 С (сurrent business conditions and goodwill —  загальні економічні умови) — визначають діловий клімат у країні і впливають  на становище банку і позичальника. Перераховані критерії «сі» іноді доповнюють шостим критерієм - 6 С (соntrol) — моніторинг законодавчих основ діяльності позичальника і відповідність його стандартам банку.

Оптимально використовуючи дані методики, зарубіжні банки мінімізують  кредитний ризик, чітко організовують  кредитний процес, домагаючись найкращої  якості кредитного портфеля.

Банки при оцінці кредитних  ризиків по виданих позичках застосовують кредитний класифікатор, відповідно до якого кредити групуються в  ризикові класи: 1) кредити із мінімальним  ризиком; 2) кредити із підвищеним ризиком; 3) кредити із граничним ризиком; 4) нетипові кредити (надані як виняток  з правил).

Предметом досконального  аналізу для американських комерційних  банків слугують чинники, які сформувалися під впливом несприятливих еконо­мічних умов, тобто група чинників, незалежна  від діяльності банку: недоско­налий  менеджмент, неадекватний первісний  капітал фірми, високий рівень фінансового  коефіцієнта і коефіцієнта поточних витрат, високі темпи росту реалізовано: продукції, конкуренція, економічний  спад.

У цьому аспекті цікавим  є досвід зарубіжного банківського сектора із за­лучення до оцінки кредитного ризику незалежних рейтингових агентств. Рейтингове агентство має у своєму розпорядженні великий об'єм інформації і досвід створення неупереджених  оцінок для всіх можливих варіантів  ситуацій, у нього відсутня будь-яка  зацікавленість, крім формування достовірної  оцінки кредитного ризику банку.

Отже, в Україні необхідно  заохочувати створення рейтингових  агентств, тому що їхня діяльність буде сприяти зниженню кредитних ризиків  банків і підвищувати надійність банківської системи України  в цілому. На жаль, у да­ний час  в Україні відсутня якісна статистична  база даних по позичальниках, дотепер  не діють кредитні бюро. Українські банки змушені спиратися на власні методики оцінки кредитного ризику, брати  на себе всю вагу кредитного ризику. Найкращий варіант, і це найпоширеніша  українська практика, кредитування юридичних  осіб під заставу їхнього майна.

Використання українськими банками зарубіжного досвіду  в удосконаленні управління кредитним  ризиком повинне йти і шляхом створення механізму розподілу  кредитних ризиків, дія якого  полягає в страхуванні від  імовірних, небажаних відхилень  фактичних результатів від прогнозованих  за допомогою таких фінансових інструментів, як кредитні деривативи, емісія цінних паперів, сек'юритизація активів, реструктуризація кредитних портфелів.

В Україні в даний момент актуальним стає завдання інтеграції великої кількості методів управління кредитними ризиками в єдину методологію  контролю й обмеження ризиків  на консолідованій основі щодо вітчизняних  умов і у відповідності зі стандартами  Базельського комітету. Ключовими його документами стали видані в січні 1988 року нормативи оцінки достатності  капіталу (документ отримав назву  «Базель-2»). Відповідно до них, банки  розвинутих країн зобов'язані мати капітал, що відповідає, принаймні, 8% від  суми своїх неліквідних активів, із урахуванням ризику.