Сучасні проблеми національної конкурентоспроможності в Україні

Я.Б.Базилюк, старший консультант Національного інституту стратегічних досліджень, розглядає конкурентоспроможність національної економіки як економічну категорію, що характеризує стан суспільних відносин у державі стосовно формування і реалізації економічної політики, для забезпечення умов стабільного підвищення ефективності національного виробництва, адаптованого до змін світової кон’юнктури та зростаючого попиту населення на основі досягнення кращих, ніж у конкурентів, соціально-економічних параметрів[9] .

Дійсно, системоутворюючим  чинником підвищення конкурентоспроможності української економіки є соціально-економічна політика та дії всіх гілок влади, адекватні умовам ринку та вимогам  ефективної інтеграції у світову економічну систему[10].

Отже, поняття  конкурентоспроможність національної економіки поки що  не знайшло  загальновизнаного універсального визначення. Поняття конкурентоспроможності аналізується залежно від економічного об¢єкта, до якого воно застосовується. Конкурентоспроможність є багаторівневим комплексним процесом, який залучає до роботи практично весь арсенал державної економічної політики. Підвищення конкурентоспроможності економіки можливе при  активній діяльності держави, яка встановлює «правила гри» у ринкових відносинах [11].

Отже, основними  умовами для успішного конкурентоспроможного  середовища є: залучення у національну  економіку прямих іноземних інвестицій, розвиток наукового та інтелектуального потенціалу, відтворення національних засобів виробництва на новій техніко-інноваційній основі, а також наявність чіткої законодавчої бази.

1.2. Умови формування конкурентоспроможності національної економіки на  макро- та мікроекономічному рівні

Однією з  фундаментальних тенденцій розвитку світової економіки  останніми десятиліттями стало прискорення інноваційного процесу та інтенсифікація глобальної конкуренції на переважній більшості ринків товарів та послуг. Визначальною метою кожної країни за таких умов стає нарощення економічного зростання, покращення інвестиційного клімату і, як результат, підвищення її конкурентного статусу.

Нові тенденції  розвитку світової економіки висунули в центр уваги як на мікро-, так  і на макроекономічному рівні  проблему  прискорення інновацій  та їх вплив на зростання конкурентоспроможності національної економіки [12] .

Синтетичним показником, що поєднує конкурентоспроможність товару, товаровиробника, галузеву конкурентоспроможність і характеризує положення країни на світовому ринку, є показник її конкурентоспроможності.

Загалом конкурентоспроможність країни можна визначити як  її  здатність в умовах вільної сумлінної  конкуренції робити товари і послуги, що задовольняють  вимогам  світового  ринку,  реалізація  яких  збільшує  добробут країни й окремих її громадян.

В сучасних умовах вимір конкурентоспроможності відбувається на основі різних, досить різноманітних та неподібних один до одного підходів: із урахуванням ознак і факторів, що забезпечують її зростання, шляхом розрахунків індексів. Серед останніх найбільш відомі такі індекси як індекси зростаючої конкурентоспроможності (Growth Competitive Index-GCI), індекс мікроекономічної конкурентноспроможності (Microeconomic Competitiveness Index-MCI). Показник GCI визначає здатність національної економіки досягти стабільного економічного росту в середньостроковій перспективі, контролюючи при цьому рівень поточного розвитку економіки. Побудований на трьох категоріях: технології, державні інститути, макроекономічний клімат.

Вимір конкурентоспроможності на мікроекономічному рівні визначається здатністю фірм ефективно виробляти товари та послуги. Для оцінки мікроекономічного стану країни було введено індекс BCI (Business Competitiveness Index), котрий майже повністю еквівалентний індексу MCI. Індекс являє собою умови, які визначають рівень розвитку продуктивності праці. 

Вимір конкурентоспроможності здійснюється згідно різних підходів, а саме: визначення центральної ролі макроекономічної стабільності; важливості захисту прав власності для активації  інвестиційного процесу та поліпшення довгострокового планування; важливості встановлення природного та відкритого інституційного середовища; нарощування інвестицій в людський капітал, здатності працівників використовувати новітні технології.

Досвід країн  з високим рейтингом конкурентоспроможності свідчить, що процес формування конкурентних переваг є довгостроковим і комплексним. При розробці стратегії підвищення конкурентоспроможності доцільно чітко визначити, на якому рівні буде формуватися конкурентна перевага – товару, підприємстві, галузі чи економіки в цілому.

Конкурентоспроможність  на мікрорівні. Концепцію конкурентоспроможності найкраще розглядати на рівні фірми.

Показниками конкурентоспроможності фірми є: прибутковість, витрати, продуктивність та ринкова частка.

Прибутковість має розглядатися протягом досить тривалого часу. Ринкова частка також може бути задовільним показником за умови максимізації прибутку фірмою. Середні витрати є задовільним показником конкурентоспроможності в гомогенних галузях.

Загальна продуктивність факторів визначається ефективністю, з якою фірми перетворюють набір ресурсів у кінцевий продукт.

На рівні  фірми фактори конкурентоспроможності включають:

• ефективне управління виробничими потоками, надходженнями сировини та запасів;
• успішну організацію ефективної взаємодії механізмів планування, інвестиції, дизайну, промислового виробництва;
• здатність вести науково-дослідну та інші види інноваційної діяльності в кооперації з університетами та іншими фірмами;
• здатність надати продукцію характеристик, яких вимагає ринок, та еволюцію ринку;
• здатність організовувати ефективну взаємодію з постачальниками і реалі заторами продукції;
• заходи, спрямовані на збільшення навичок робітників через інвестиції в підвищення кваліфікації та збільшення відповідальності робітників у процесі виробництва.

Зосередження  на конкурентоспроможності на рівні  фірми передбачає обмежену роль урядового  втручання. Національна економіка  є конкурентоспроможною на стільки, на скільки конкурентоспроможні  її фірми. Уряд може відіграти позитивну роль, створюючи сприятливе середовище. Згідно з пріоритетами такий внесок  може включати: стабілізацію економіки країни; створення конкурентного середовища шляхом зменшення перешкод на етапі входження в ринок; зниження бар’єрів для співробітництва фірм, тобто стимулювання спільних зусиль; удосконалення трьох факторів: людського капіталу, фінансових та суспільних послуг [13]. 

Конкурентоспроможність  на макрорівні. Головним чинником, на основі якого формуються конкурентні переваги країни є стабільність. Тому що стабільність є основою довіри урядів інших країн, міжнародних організацій, підприємців, інвесторів стосовно країни. А на основі довіри формуються довгострокові взаємовигідні відносини. Стабільність політичного ладу є основою стабільного розвитку держави. Прозорість державної влади, незначний рівень корупції, багатопартійність, конфесійна і національна толерантність, захист прав людини, стабільність і гармонізація з міжнародними правовими нормами законодавства країни є основою для створення конкурентних переваг [13].

На формування конкурентних переваг значно впливають  позитивний рівень макроекономічних показників:

• стан грошово-кредитної сфери;
• стан на ринку праці;
• рівень ВВП на душу населення;
• виробництво основних видів продукції на душу населення (рівень розвитку окремих галузей).

Грошово-кредитна сфера і становище на ринку  праці є індикатором економічного розвитку країни. Нестабільність на цих ринках призводить до зниження конкурентних переваг, стабілізація й економічний ріст ведуть до їх підвищення. Провідним фактором при аналізі рівня економічного розвитку є показники ВВП на душу населення. Цей фактор покладений в основу міжнародних класифікацій, що поділяють країни на розвинуті і ті, що розвиваються.

Наступним фактором є галузева структура економіки. Її аналіз проводиться на основі показника ВВП, підрахованого по галузях. Насамперед, вивчається співвідношення між великими народногосподарськими галузями матеріального і нематеріального виробництва. Це співвідношення виявляється по частці обробної промисловості.

Для формування конкурентних переваг країни і нормального  функціонування і розвитку господарського комплексу країни необхідно створити відповідну інфраструктуру, яка б  дала можливість перспективної роботи в соціально-економічній системі  регіону, забезпечила мінімальні транспортні, тимчасові витрати в роботі такого комплексу.

Зменшення ступеня розшарування суспільства. Цей фактор необхідний для збалансованого розвитку виробничих сил, стабільності соціально-економічної системи, тому що розшарування суспільства збільшує поляризацію соціально-майнового стану і веде до зниження продуктивності продуктивних сил, і якості управління в державі.

Керівництво держави  має вести політику, спрямовану на соціальну справедливість і соціальну  захищеність у суспільстві, на дотримання і забезпечення прав і свобод громадян. Вона повинна бути спрямована на доступність медичного забезпечення, безкоштовну освіту, на забезпечення безпечних і здорових умов життя трудящих, пенсійного забезпечення.

Соціально-економічна система країни. У соціально-орієнтованій ринковій економіці конкурентними перевагами є концентрація капіталу на базі колективної приватної і державної власності, активне державне регулювання національної економіки з метою стимулювання споживчого попиту і пропозиції, запобігання криз, безробіття, інфляції тощо, створення державних соціальних програм.

Географічне положення країни і клімат. В сучасних економічних умовах, важливим фактором у формуванні конкурентних переваг країни є –клімат. У країнах, з холодним кліматом, де температура землі нижче 0°С, спостерігається процес промерзання ґрунту. Будівництво у таких країнах потребує значних капітальних вкладень. У країнах з теплим кліматом ці вкладення набагато менші. Чим нижче капітальні вкладення, тим вище привабливість територій для інвесторів .

Внутрішня забезпеченість економіки факторами  виробництва. Максимальне самозабезпечення за рахунок внутрішніх ресурсів припускає зменшення фінансових, транспортних і тимчасових витрат і втрат.

Розвиток  НТП, технологічна незалежність, формуваннях і розвиток державної наукової сфери можливий тільки при достатньому державному фінансуванні фундаментальної і прикладної науки, комплексного стимулювання швидкого впровадження якісних розробок, що буде залежати від стратегічних інтересів країни.

Для забезпечення технологічної й економічної  незалежності України використовується положення оптимального технологічного простору. Механізм цього положення  передбачає ряд умов:  оптимальне співвідношення замкнутих і незамкнутих  технологічних циклів; розробку державної технологічної політики; замкнутість основних галузей економіки, що забезпечують функціонування;  формування системи дублювання виробництв із незамкнутими технологічними циклами.

Рівень  залученості економіки країни у  міжнародні економічні відносини. Це в першу чергу: рівень інтегрованості економіки країни в міжнародні економічні процеси, рівень участі в міжнародних економічних організаціях, рівень відкритості економіки.

Аналізуючи  фактори конкурентоспроможності національної економіки не можна проігнорувати найбільш цілісне вчення про національну конкурентоспроможність, запропоноване М.Портером. Відштовхуючи від уявлень своїх попередників про порівняльні переваги на основі факторів виробництва, він створив розширену теорію національної конкурентоспроможності на основі концепції ефективності використання факторів виробництва. Вихідною передумовою цієї концепції є теза про те, що на світовому ринку конкурують не держави, а фірми. Тому завдання дослідника полягало у визначенні тих властивостей держави, що найбільшою мірою сприяють перемозі національних компаній у міжнародній конкурентній боротьбі.

РОЗДІЛ 2.  КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ

2.1. Глобальний індекс конкурентоспроможності. Складові  конкурентоспроможності і стадії економічного розвитку.

Ось вже майже  три десятиліття одним з найбільш відомих центрів по вивченню конкурентоспроможності країн є Всесвітній економічний  форум. 
Всесвітній економічний форум (ВЕФ) — незалежна і неприбуткова міжнародна неурядова організація, створена 1971-го у Женеві, діяльність якої спрямована на розвиток міжнародної співпраці та поліпшення стану світової економіки. Всесвітній економічний форум вивчає конкурентоспроможність країн. З 1979 р. в щорічних глобальних звітах конкурентоспроможності досліджуються фактори, які дозволяють національним економікам досягати стійкого економічного зростання і довгострокового благополуччя.