Соціальні складові економічного зростання в Україні

В четверте, збереження значної інфляційної загрози обумовлює першочерговість механізмів мінімізації інфляційного впливу соціальних видатків та посилення їх позитивного впливу щодо генерації національного економічного зростання.

Виходячи з вищезазначеного, слід констатувати, що в Україні склалися сприятливі умови для переходу від розгляду соціальної політики як неминучого компромісу на шляху економічного зростання та ринкового реформування економки – до усвідомлення її важливої, а в окремих напрямках – ключової ролі у формуванні новітніх конкурентних переваг національної економіки. Лише «вбудувавши» соціальну політику нового зразку в механізм економічного зростання в ролі одного з потужних генераторів останнього, видається можливим за сучасних умов зберегти та надалі посилити рівень соціальної орієнтованості економіки України, забезпечити передбачений вітчизняним законодавством рівень соціальних стандартів та їх поступове наближення до європейських показників.

3.2.           Модернізація соціальної політики держави як необхідна запорука економічного зростання.

Необхідно подолати вкрай негативну тенденцію соціальної поляризації суспільства, забезпечити зниження економічної нерівності, формування численного середнього класу, який стане гарантом стабільності. Економічне зростання створює необхідне підґрунтя для зниження безробіття (включаючи приховане) та підвищення доходів від трудової діяльності. Поряд з реформуванням системи оплати праці необхідно забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціоналізації соціальних трансфертів, стимулювання малого й середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізацію тіньової діяльності і незареєстрованих доходів. Наслідком цього стане не тільки зростання рівня життя основної маси населення, а й зниження масштабів, рівня та глибини бідності.

Досягнення такої мети вимагає суттєвої модернізації соціальної політики держави. Основними орієнтирами такої модернізації є наступні.

1. Забезпечення цільового характеру пільг соціального спрямування, виключення можливостей користування такими пільгами осіб, які не мають нагальної потреби в їх отриманні при різкому спрощенні механізмів отримання таких пільг потребуючими категоріями населення. Це вимагатиме:

- монетизації частини пільг з урахуванням зарубіжного, в т.ч. російського досвіду в цьому процесі;

- нормування пільг з урахуванням встановлених норм споживання житлово-комунальних, транспортних, медичних та інших послуг – з метою виключення надмірного споживання з їх використанням;

-  запровадження єдиного реєстру отримувачів та єдиного електронного обліку прав на отримання пільг, автоматизація процесу надання права на отримання пільги;

-  запровадження (на постійній основі – у 2009 р. подібний ценз було введено Законом України «Про Державний бюджет на 2009 рік…») дохідного цензу, досягнення якого веде до позбавлення права на отримання пільги.

2. Підвищення ефективності використання бюджетних видатків на соціальну сферу, забезпечення їх цільового використання. Це, зокрема, передбачає дії на наступних напрямах:

-    модернізацію управління установами соціальної сфери (насамперед – сфери охорони здоров’я) за рахунок посилення повноважень та ініціативних дій місцевих влад;

-  послідовне запровадження страхових засад в наданні соціальних послуг при беззаперечному та на високому рівні забезпеченні надання базових соціальних послуг за рахунок державного бюджету;

- раціоналізацію фінансування установ соціальної сфери з диференціацією в залежності від їх навантаження, місця розташування, потреб розвитку; збільшення інвестиційної складової соціальних видатків для уникнення непоправних втрат соціальної інфраструктури;

- диверсифікацію надавачів соціальних послуг (насамперед – у житлово-комунальному секторі) з метою забезпечення максимально ефективного використання видатків центрального та місцевих бюджетів, коштів до мінімумів тощо.

3. Посилення впливу держави на розподіл доходів через фіскальні механізми. Держава має забезпечити вилучення та перерозподіл частини отримуваних в суспільстві високих доходів, враховуючи, що значна частина таких доходів утворилася не завдяки продуктивності їх отримувачів, а через структурну недосконалість  вітчизняних ринків. Відтак певне згладжування надмірної диференціації доходів можливе за рахунок запровадження:

-   прогресивної ставки прибуткового оподаткування громадян, яка має передбачати зниження ставки податку для низькодохідних категорій населення та запровадження більш високої ставки – для високодохідних; розрахунок адекватної шкали оподаткування може передбачати збереження нинішнього загального рівня податкових надходжень, оскільки позитивний ефект очікується саме від зміни розподілу доходів;

-   оподаткування нерухомості, яка знаходиться у власності фізичних осіб, а також нерухомості невиробничого призначення, яка належить юридичним особам, з передбаченням  чіткої загальнодоступної соціальної пільги, яка виключатиме оподаткування реально використовуваного власником житла;

-  впорядкування розрахунку величини та сплати рентних платежів за використання надр, аграрних, природно-кліматичних, рекреаційних ресурсів.

4. Прискорення процесу впровадження пенсійної реформи з формуванням механізмів інвестиційного використання коштів пенсійних фондів, гарантуванням надійності їхніх вкладень. Це, зокрема, передбачатиме:

-  створення системи страхування пенсійних внесків;

- розширення спектру фінансових інструментів, доступних для інвестування;

- завершення формування нормативно-правової бази пенсійного страхування, в тому числі – визначення чіткого співвідношення відповідальності державних та недержавних установ пенсійного страхування.

5. Активізація державної політики на ринку праці з метою його якнайшвидшої адаптації до структурних змін, які відбуваються в економіці, та оптимізації використання трудового потенціалу регіонів та країни в цілому. Зокрема:

- забезпечення стратегічної адекватності державного замовлення на підготовку фахівців системами вищої та спеціальної освіти;

- запровадження механізмів оперативної поточної перепідготовки працівників, які вивільняються, або бажають змінити спеціальність за власною ініціативою;

- вжиття заходів щодо підвищення територіальної мобільності працівників;

-  розширення мережі соціальних робіт для абсорбції зростаючого числа вивільнених працівників.

6. Заохочення дій, які здійснюються підприємствами щодо підвищення продуктивності праці та супроводжуються відповідним збільшенням доходів працюючих:

- впровадження податкових стимулів інвестиційних процесів, пов’язаних з підвищенням продуктивності використання трудових ресурсів;

-   заохочення проведення навчань з підвищення кваліфікації персоналу підприємств, в тому числі – середнього та вищого управлінського персоналу – для різних категорій персоналу та галузей економіки такі навчання могли б фінансуватися за рахунок коштів самих підприємств, громадян, центрального чи місцевих бюджетів, а також міжнародної технічної допомоги;

-  запровадження практики угод між підприємствами та регіональними центрами зайнятості щодо можливостей пріоритетного працевлаштування працівників вивільнених внаслідок запровадження  підприємствами технологій, які збільшують продуктивність праці та зменшують потребу в персоналі.

7. Здійснення цільових кроків щодо стимулювання розвитку національного виробництва у відповідь на зростання внутрішнього споживчого попиту, зокрема:

-    спрощення умов для довгострокового кредитування інвестиційних проектів;

-    запровадження виважених обмежень надходження на український споживчий ринок надмірного імпорту;

- розбудова інфраструктури внутрішнього ринку, надання інформаційно-методичної підтримки доведення вітчизняної продукції до споживача;

-  тимчасове призупинення приєднання України до відповідного положення СОТ та запровадження практики пріоритетного придбання бюджетними установами товарів вітчизняного виробництва.

8.  Заохочення й розвиток соціальної відповідальності бізнесу:

- запровадження фіскальних засобів заохочення соціальної відповідальності бізнесу;

- активне пропагування цінностей та стандартів соціально відповідального бізнесу;

-  державна підтримка національних і міжнародних ініціатив, пов'язаних з соціальною відповідальністю, сприяння запровадженню в Україні міжнародних соціальних стандартів ведення бізнесу;

-     запровадження стосунків державно-приватного партнерства, яке полягає у встановленні довгострокових відносин між суб’єктами центральної або місцевої влади та підприємствами чи їх громадськими об’єднаннями з приводу вирішення важливих для усього суспільства соціально-економічних проблем.

Вищенаведені стратегічні завдання мали б лягти в основу офіційної соціальної доктрини України («Білої книги соціальної політики»), створеної та ухваленої на підґрунті національного економічного та соціального діалогу.

З нашої точки зору, впровадження вищезазначених структурних зрушень спроможне надати позитивний імпульс подальшому розвиткові соціальної орієнтації економіки України. Завдяки тому, що така система заходів дозволяє вийти з «тупику розвитку», в якому опинилась вітчизняна соціальна політика в умовах валютно-фінансової дестабілізації та посилення бюджетних обмежень, вона може розглядатися як «точка консолідації», яка дозволить мінімізувати конфліктність у відносинах між державою, роботодавцями та пересічними громадянами.

Висновки

Важливий політичний наслідок попереднього розвитку полягає в тому, що, з огляду на досягнення незворотності економічних перетворень, успішне продовження чи навіть радикалізація реформ отримує все більшу базу зацікавлених сил. Критично важливою складовою стратегії зростання в Україні має стати пошук цільових політико-економічних груп, на інтереси яких має спиратися реалізація стимулів економічного зростання та структурної перебудови економіки. На жаль, фрагментація суспільства за рівнем та джерелами доходів, регіоналізація економіки, “атомізація” малого бізнесу, загальне насторожене ставлення представників бізнесу до держави призвели на даний момент до автономізації процесів індивідуального чи корпоративного виживання. Досить часто таке виживання полягає у невиконанні зобов’язань перед партнерами по бізнесу чи перед бюджетом, або й у здійсненні цілком “тіньової” діяльності. За таких умов реалізація цілісної стратегії зростання є неможливою.

Однак економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних проблем – воно забезпечує лише необхідні для цього передумови. Цілком імовірною уявляється ситуація, за якої “плодами” економічного зростання скористається дуже обмежене коло. Цей прошарок може прискореними темпами накопичувати в своїх руках багатство, а бідні так і лишатимуться бідними. Красномовним підтвердженням цієї тези став розвиток подій 1999-2002 рр.

З нашої точки зору, намагання знайти базу політики зростання в широких верствах населення з невисоким рівнем доходів за рахунок інтенсифікації соціальної складової такої політики недоречні. Оскільки основними суб’єктами реалізації стратегії зростання виступатимуть суб’єкти господарювання, саме в їхньому середовищі слід шукати політичну базу реформ.

З цією метою необхідно здійснювати широку аналітико-консультативну та роз’яснювальну роботу як у безпосередньому контакті з суб’єктами господарювання та їхніми громадськими об’єднаннями, так і через засоби масової інформації, в ході якої:

    * надавати відвертий та неупереджений прогноз розвитку економічної ситуації в Україні в разі зволікання із реалізацією стратегії зростання;

    * роз’яснювати суть інструментів стратегії зростання, її завдань та орієнтирів;

    * розкривати потенційні загрози збереження status quo для галузей та підприємств, які не в змозі, з тих чи інших причин, відповідати вимогам, що змінюватимуться з об’єктивних причин;

    * розкривати потенційні переваги функціонування за нових умов для підприємств, які є потенційно чи реально конкурентоспроможними;

    * орієнтувати суб’єктів господарювання на діяльність у галузях та сферах діяльності, які народжуватимуться внаслідок реалізації стратегії зростання.

Значні масштаби і глибина бідності, маргіналізація багатьох верств населення, соціальна ізоляція та незгуртованість не будуть подолані і не самоусунуться лише за умов позитивної економічної динаміки. За словами науковців, поширена думка, що економічне зростання автоматично створює передумови і можливості для розв’язання наявних проблем у царині соціального розвитку, є хибною.

На заваді формуванню цивілізованої моделі соціального розвитку є міф про те, що соціальна політика має бути похідною від економічної. Така другорядність, що дотепер мала місце, не випадкова, а є продовженням сприйняття людини лише як працівника, реалізація здібностей і самореалізація якого можливі лише на виробництві.

Низька народжуваність, високі показники захворюваності та смертності, незадоволеність широких верств суспільства загальною економічною ситуацією та власним матеріальним становищем свідчать про те, що населення України в цілому є бідним. Формуються передумови так званої хронічної, "спадкоємної" бідності – діти з бідних сімей приречені на таке ж бідування у дорослому житті: не отримуючи сьогодні належної професійно-освітньої підготовки, ставши дорослими, вони не будуть конкурентоспроможними на ринку праці, не матимуть змоги забезпечити необхідним своїх нащадків, тобто останні теж будуть бідними. Отже, сьогоднішня бідність загрожує перетворитися і на проблему майбутнього.