Соціальні складові економічного зростання в Україні

В Україні виділяють досить специфічні види бідності, такі як:

- Бідність працюючих. Інтуїтивно зрозумілою є бідність людей, котрі страждають на хронічні захворювання або мають професію, яка не користується попитом на ринку праці. Такі особи, зазвичай, не можуть самостійно забезпечити належний рівень життя і потребують підтримки суспільства. Однак в Україні бідність дуже часто спіткає осіб, не просто достатньо освічених і кваліфікованих, а й працюючих, до того ж у режимі повної зайнятості. Так, близько 65% бідних сімей – це ті з них, у яких хоча б одна особа працює. Ця ситуація віддзеркалює типову для бідного суспільства низьку ціну робочої сили. І хоча протягом останніх років реальна заробітна плата досить швидко зростає, ситуація залишається гострою.

- Бідність безробітних. Надзвичайно сильним чинником ризику бідності (що виглядає цілком закономірним) є безробіття, яке залишається в Україні на досить високому рівні: 10,2% у 2002 р. за методологією Міжнародної організації праці (у 2001 р. було 11,1%). Безробіття неминуче знижує рівень життя всієї родини: у 2002 році розмір допомоги по безробіттю становив в середньому лише 25,5% зарплати, біля половини зареєстрованих безробітних взагалі не одержують допомоги. Особливо небезпечне поширення так званого родинного безробіття, яке спостерігається у малих та монофункціональних містах. Наявність у родині хоча б одного безробітного підвищує ризик бідності на 55%, двох – у 2,2 раза, а трьох та більше (на жаль, в Україні, особливо у так званих депресивних регіонах є й такі родини) – утричі.

- Бідність сімей з дітьми. Найгострішими ж є проблеми бідності сімей з дітьми. Низький рівень оплати праці не завжди дозволяє навіть обом працюючим батькам забезпечити прийнятний (за низькими національними стандартами) рівень життя своїм неповнолітнім дітям. При зайнятості обох батьків і у разі відсутності в сім'ї непрацюючих дорослих 27,4% сімей з дітьми є бідними. Якщо рівень бідності сімей з однією дитиною становить 25,8%, то з чотирма та більше – до 87,7%. Кількість дітей є особливо помітним фактором ризику бідності сімей з дітьми до трьох років (в середньому їх рівень бідності сягає 40,3%). Таким чином, сім'ї з дітьми наражені на найвищий ризик бідності, причому його значення прямо пропорційне кількості дітей. Очевидно, саме таким родинам держава має допомагати в першу чергу.

- Бідність пенсіонерів є результатом впливу кількох чинників: низьких зарплат, високого рівня безробіття та тінізації економіки, високого демоекономічного навантаження (співвідношення чисельностей осіб пенсійного та працездатного віку), і внаслідок цього - низького коефіцієнта заміщення зарплати пенсією. Незважаючи на виплачені врешті-решт борги і неодноразове підвищення пенсій впродовж 1999-2009 рр., становище непрацюючих пенсіонерів є вкрай важким, зокрема внаслідок низького співвідношення пенсій та зарплат.

Через це основна частина населення пенсійного віку вимушена використовувати всі можливості для трудової діяльності (частково як наймані працівники в зареєстрованому секторі, частково – в особистому підсобному господарстві, частково – в тіньовій економіці). Більше третини пенсіонерів у віці до 70 років продовжують працювати. Пенсія вже давно перестала бути основним джерелом доходів цієї категорії населення.

Щодо політичних впливів, то чи не головною причиною, чому прем’єр-міністр Юлія Тимошенко погодилася на вибори, є те, що знизились квотування України в закордонних банках, і нашим фірмам перестали давати кредити. А бізнесмени є і в Партії регіонів, і в «Нашій Україні». Бо наша внутрішня політична ситуація серйозно впливає на зовнішні економічні фактори. Постійні різкі політичні коливання є великою проблемою для України. І це впливає на соціальний статус українців. Постійні вибори означають, що населення отримує додаткові блага — кожна політична сила намагається показати себе краще перед народом. Для людей це нібито непогано, але тоді немає розвитку, немає впевненості інвесторів як українських, так і іноземних. Доходить до парадоксу — наші інвестори вкладають за кордоном, в Польщі, наприклад, де більш спокійна політична ситуація. Тобто у короткостроковій перспективі відбувається невелике зростання зарплат і пенсій. Але де будівництво, де нові заводи, де довготривалі проекти? На мою думку, футбольний чемпіонат «Євро-2012» нам суттєво допоможе, бо це дійсно великий проект.

У той же час дії уряду Ю.Тимошенко вже призвели до серйозних проблем. Безлад у комунальних тарифах — це грабунок українців. При тому, що спрощена система отримання субсидій на ці тарифи призводить до того, що більшість цих грошей потрапляє до кишень тих, хто торгує енергоносіями. А з держави кошти вимиваються на користь приватних компаній.

На жаль, за 15 чи вже навіть 18 років незалежності України правляча еліта держави не піклувалася про добробут народу й займалася виключно політичними питаннями, заграючи з Росією чи Заходом, тринькаючи національне багатство і займаючись збагаченням за рахунок народу. У результаті саме в нашій країні сьогодні живуть олігархи, які вважаються одними з найбагатших людей у Європі й входять до десятки найбагатших людей світу.

Тому логічно зробити висновок, що така біда українського народу, як бідність, полягає в його правителях. І тут доречно пригадати афоризм про те, що кожен народ заслуговує на того правителя, якого обрав.

Отже, розв’язання проблеми бідності лежить передусім у політичній, а не економічній площині. І в цьому плані потрібно просто на ділі реалізувати прагнення, про яке вже так багато говорилося: очистити владу від політиків, які скомпрометували себе, й від старої номенклатури, відділити владу від бізнесу та впровадити ринкові закони європейського капіталізму, а не дикого капіталізму XIX сторіччя, який діє зараз у нас. І якщо в усьому світі працює формула економіки: гроші—товар—гроші в квадраті, то в Україні вивели вже нову формулу: гроші—влада—гроші в кубі.

І в цьому плані особливо хочеться підкреслити, що боротися з бідністю повинен і народ. У всьому світі саме прості люди боролися за свої права, обираючи ті політичні сили, які дійсно ці права відстоюватимуть. Населення має стати іншим. Саме від нього залежить сьогодні правильний вибір, побудова громадянського суспільства, громадський контроль за владою.

3.      Основні засади формування соціальної політики, орієнтованої на економічний розвиток.

3.1.           Соціальна політика - пріоритетна складова економічного зростання України.

Зусилля держави щодо підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх матеріального положення мають спиратись на забезпечення сталого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Соціальна політика як ключова складова політики держави офіційно завжди включалася в Україні до числа її найперших пріоритетів. Проте основна проблема соціальної політики в Україні полягає в її хибному сприйнятті як засобу пом’якшення негативних соціальних наслідків активного розвитку ринкової економіки, «компромісного рішення» задоволення соціальних потреб суспільства за рахунок фіскального обмеження сприятливості умов розвитку приватного бізнесу. Як засвідчили події осені 2008 року, орієнтація соціальної політики на здобуття прихильності електорату в умовах прискореного повторення політичного циклу та нехтування цілями розвитку та структурної модернізації, які подекуди вимагали прийняття непопулярних рішень, неспроможна забезпечити стабільність соціально-економічного розвитку. Водночас ситуація, що склалася в економіці України в останні роки під впливом як світових економічних тенденцій, так і внутрішніх проблем вітчизняної економіки, створила передумови для зміни ситуації. В записці запропоновано стратегічні орієнтири формування соціальної політики, інтегрованої із завданнями економічного розвитку країни.

Соціальна політика як ключова складова політики держави офіційно завжди включалася в Україні до числа її найперших пріоритетів. З 2004-2009 рр. спостерігається суттєве посилення уваги до цієї складової як в офіційних державних документах та практичних діях державної влади, так і в програмних документах та публічній активності практично усіх політичних сил. Таке посилення є цілком закономірним, зважаючи на те, що після затяжної трансформаційної кризи, яка, поряд з іншим, призвела до глибокого «провалу» в рівні та якості життя населення України, відновлення економічного зростання не продемонструвало належної кореляції з поліпшенням соціальних показників. Економічне зростання супроводжувалося посиленням диференціації доходів між дохідними групами, а також за регіональною та професійною ознаками.

З нашої точки зору, основна проблема соціальної політики в Україні полягає в її хибному сприйнятті як засобу пом’якшення негативних соціальних наслідків активного розвитку ринкової економіки, «компромісного рішення» задоволення соціальних потреб суспільства за рахунок фіскального обмеження сприятливості умов розвитку приватного бізнесу. Подібний підхід сформував в економічній політиці України певний антагонізм між завданнями економічного та соціального розвитку. Як наслідок, сформувалася тенденція до вирішення нагальних питань соціальної сфери за рахунок відкладення вирішення завдань розвитку.

Зокрема, необхідністю мобілізації бюджетних надходжень на фінансування зростаючих видатків на соціальні програми було практично заблоковано запровадження податкових інструментів стимулювання інвестиційної та інноваційної діяльності. Чи не найбільш показовою в цьому сенсі є «доля» Закону України «Про інноваційну діяльність». За залишковим принципом відбувається фінансування бюджетних видатків розвитку.

Побоювання втрати належної динаміки податкових надходжень в короткостроковому періоді є одним з мотивів багаторічного затягування з прийняттям Податкового кодексу України. Неминучість непопулярних складових в процесі реформування системи житлово-комунального господарства, охорони здоров’я, системи пенсійного забезпечення практично загальмувала реформи у цих сферах.

Варто наголосити, що життєздатності подібної «антагоністичної» моделі соціальної політики сприяла можливість мобілізації зовнішніх надходжень: активна динаміка експорту, простий доступ до відносно недорогих позичкових ресурсів тощо. Оскільки оцінка ефективності економічної динаміки здійснювалася насамперед з точки зору фінансового наповнення фіскальної сфери, негативні структурні зрушення в національній економіці, формування макроекономічних диспропорцій та посилення ризиків дестабілізації залишалися поза сферою уваги політики держави.

Зокрема, навіть незважаючи на очевидне загострення макроекономічних диспропорцій у 2007-2009 рр.: надмірне зростання короткострокових зовнішніх запозичень, різке погіршення сальдо зовнішньої торгівлі, сплеск інфляційних тенденцій, в Україні було продовжено нарощування фіскального вилучення коштів на потреби споживання: у січні-травні 2009 р. видатки зведеного бюджету України зросли на 46,9 % (торік – на 20,9 %), видатки на соціальний захист і соціальне забезпечення – на 53,5 % (у минулому році – на 16 %). Водночас частка капітальних видатків у загальній сумі видатків Зведеного бюджету України була найменшою за всі попередні роки і в зазначений період становила 6 % (у січні-травні 2008 р. – 7,9 %). 

Як засвідчили події осені 2008 року, орієнтація соціальної політики на здобуття прихильності електорату в умовах прискореного повторення політичного циклу та нехтування цілями розвитку та структурної модернізації, які подекуди вимагали прийняття непопулярних рішень, неспроможна забезпечити стабільність соціально-економічного розвитку. Соціальний розвиток набув діаметрально протилежного результату. Як зазначалося у Зверненні Президента України до українського народу 8 жовтня 2008 р., «виборчі розрахунки переросли у тотальний соціальний популізм, який призвів до найвищої в Європі інфляції і зниження соціальних стандартів - заробітної плати, пенсії і багатьох інших соціальних програм».

На наш погляд, підґрунтям для нагромадження системних суперечностей між завданнями економічного та соціального розвитку стали наступні чинники.

1.   Низька ефективність та надмірна витратність соціальної сфери.

2.   Переважно фіскальний характер фінансування соціальної сфери.

3.   Можливість для суб’єктів господарювання здобуття конкурентних переваг за рахунок нехтування соціальною відповідальністю.

4.   Відсутність реально діючого ринку праці.

5.   Відсутність належної динаміки продуктивності праці.

6.   Неефективна структура доходів населення.

7.   Нерозвиненість механізмів «каналізації» доходів населення в заощадження.

Між тим, ситуація, що склалася в економіці України в останні роки під впливом як світових економічних тенденцій, так і внутрішніх проблем вітчизняної економіки, створила передумови для зміни ситуації.

По-перше, посилення конкурентних викликів для української економіки загострило важливість максимально ефективного використання доступних ресурсів, в першу чергу – людських. Відтак суттєво посилилась зацікавленість в реалізації потенціалу вітчизняного людського капіталу. Тривалий період недофінансування соціальної сфери обумовив суттєве знецінення цієї складової багатства нації, проте водночас – показав практичну важливість інвестування в людський капітал, обумовивши збільшення як приватних, так і державних вкладень.

По-друге, ускладнення ситуації в бюджетній сфері як наслідок впливу світової валютно-фінансової кризи восени 2008 р., обумовило необхідність підвищення ефективності бюджетних видатків, в тому числі – на соціальну сферу. Відтак, очікується підвищення «попиту» на методики посилення цільового характеру видатків, зменшення непродуктивних втрат тощо.

По-третє, потреба в раціоналізації зайнятості на підприємствах, які опиняються під потужним конкурентним тиском, особливо – в умовах звуження ринків збуту в період валютно-фінансової кризи, загострює проблему удосконалення механізмів регулювання пропозиції на ринку праці, підготовки та перепідготовки фахівців, захисту інтересів працюючих та звільнюваних працівників тощо.