Соціальні складові економічного зростання в Україні

Найбільше зростала заробітна плата в транспортній галузі (зокрема, на підприємствах авіаційного транспорту заробітна плата зросла (в номінальному вимірі) майже на третину, а також водного транспорту – на 23 % порівняно з аналогічним періодом минулого року), охороні здоров'я та освіті (на 13 %), при цьому відбулося подальше зниження цього показника в будівництві (на 21 %), що свідчить про поглиблення кризових явищ у даній галузі. В промисловості середня заробітна плата зросла на 2,6 % (рис. 2).

Зберігається тенденція високої диференціації заробітної плати за видами економічної діяльності. Так, найвищу середньомісячну заробітну плату отримують працівники авіаційного транспорту (5004 грн.) та фінансової діяльності (3995 грн.), а у промисловості – у видобуванні паливно‑енергетичних корисних копалин (3095 грн.) та виробництві коксу, продуктів нафтоперероблення (2933 грн.), де заробітна плата працівників перевищила середній показник по економіці в 1,6–2,6 разу. Найменш оплачуваною залишається праця в таких секторах, як рибальство, рибництво (990 грн.) та сільське господарство (1196 грн.). Структурна диспропорція в оплаті праці свідчить про слабку залежність заробітної плати від якості та результатів праці та професійно-кваліфікаційного рівня працівників.

В регіональному розрізі також відтворюється диференціація доходів населення, особливо заробітної плати, як основного їх джерела .Найвищий рівень середньої заробітної плати у жовтні 2009 р. традиційно було зафіксовано в Києві, де вона становила 3224 грн., Донецькій області (2204 грн.), Дніпропетровській (2033 грн.) та Київській (2030 грн.). Лише в цих регіонах показник перевищував середній по Україні. Найнижчий рівень заробітної плати – у Тернопільській, де середня зарплата дорівнювала 1433 грн., Волинській – 1459 грн. та Чернігівській – 1487 грн. областях, що пов'язано з досить складною ситуацією на ринку праці цих областей, викликаною дефіцитом робочих місць.

На тлі украй низьких темпів зростання номінальної заробітної плати під впливом зростання споживчих цін на товари і послуги протягом 2009 р. відбувалося значне падіння індексу реальної заробітної плати. Рівень інфляції за 10 місяців 2009 р. порівняно з аналогічним періодом минулого року перевищив приріст середньої заробітної плати в країні на 6 в. п. Відтак у січні‑жовтні 2009 р. порівняно з відповідним періодом минулого року індекс реальної заробітної плати складав 89,6 %.

За 10 місяців 2009 р. найбільшого падіння зазнала реальна заробітна плата у Запорізькій, Донецькій та Дніпропетровській областях (відповідно на 13,9 %, 13,2 % та 13,1% порівняно з відповідним періодом минулого року). Це відображує насамперед глибоке кризове становище в металургійній та вугільній галузях промисловості. Відносно невелике зниження цього показника зафіксовано в Миколаївській (падіння склало 4,3 %), Закарпатській (на 4,6 %), Вінницькій (5,9 %) областях та Севастополі (на 5,9 %). У Києві реальна заробітна плата зменшилася на 12,1 %.

2.    Заборгованість із виплати заробітної плати

Наслідками фінансово-економічної кризи стали значне падіння обсягів виробництва, неритмічність та припинення роботи частини підприємств, що призвело до затримки в оплаті праці на тлі скорочення робочих місць, переведення працівників на неповний робочий день (тиждень) та відправлення працівників у неоплачувані відпустки. Загальна сума заборгованості з виплати зарплати в країні за десять місяців зросла на 40,6 %, склавши на початок листопада 1671 млн. грн.., що дорівнює 8 % фонду оплати праці за жовтень 2009 року. Переважна більшість боргу економічно активних підприємств станом на 1 листопада 2009 р., а саме 86,3 %, або 982,6 млн. грн.. складала невиплачена заробітна плата, що була нарахована за роботи, виконані у січні-вересні цього року. Заборгованість економічно активних підприємств склала 1138,6 млн. грн.. або 68,1 %. Кількість працівників, яким вчасно не було виплачено заробітну плату на економічно активних підприємствах, досягла 412,4 тис. осіб, що складає 4,0 % від загальної кількості штатних працівників. В середньому сума боргу, яка припадає на одного штатного працівника, у жовтні становила 2424 грн., що на 24,3 % більше середньої заробітної плати за місяць (рис. 4). Майже третину боргу перед працівниками припадає на підприємства-банкрути – 466,3 млн. грн.. або 27,9 % та 4 % або 66,1 млн. грн.. – на економічно неактивні підприємства.

У галузевому розрізі існує певна диспропорція, викликана особливостями розвитку цих галузей у 2009 році. Найвагоміше збільшення заборгованості було зафіксовано у рибальстві (у 6,6 разу), у сфері культури та спорту (майже у 4 рази), фінансовій діяльності (у 3,8 разу), державного управління (втричі), транспорту та зв'язку (понад 2,4 разу за 10 місяців 2009 р.). На промислових підприємствах, заборгованість на яких складає 49,7 % загального обсягу боргу, також відбулося суттєве зростання невиплаченої заробітної плати, зокрема, у добувній промисловості – на 39,4 % з початку року, переробній – на 29 %, у виробництві і розподіленні електроенергії, газу та води – у 2,4 разу. Порівняно з початком року зменшився борг перед працівниками сільського та лісового господарства (відповідно на 12,5 % та 49,6 %), що пов'язано з добрим врожаєм, який було отримано в цьому році, та сезонним характером робіт у цій галузі.

3.    Демографічна ситуація

В Україні у 2009 р. продовжували зростати темпи природного скорочення населення За підсумками січня-вересня найгірші показники за цим параметром було зафіксовано в Чернігівській (-10,2 у розрахунку на 1000 осіб), Сумській (-8,0), Полтавській (-7,6), Луганській (-7,6) Донецькій (‑7,0), Черкаській (-7,2), Кіровоградській (-6,7) областях (рис. 5). Приріст населення спостерігався у цей період у Закарпатській (2,0), Рівненській (1,9), Волинській (0,8) областях та м. Києві (1,5) (рис. 5), проте варто відзначити, що у Києві приріст відбувається переважно за рахунок міграційної складової. Викликає занепокоєння тривка тенденція до перевищення числа померлих над кількістю народжених. В Україні на 10 народжених припадало 15 померлих, що призвело до скорочення кількості населення на більш, ніж 142 тис. осіб за 9 місяців 2009 року.

Міграційна активність населення України у 2009 р. порівняно з 2008 р. поступово уповільнювалася, а за результатами січня-вересня 2009 р. рівень міграційного приросту в середньому по Україні став нульовим. Міграційний приріст населення було зареєстровано в 11 регіонах України (найбільшим він був у м. Севастополі – 1,5 особи на 1000 жителів) .

4.    Стан ринку праці

Рівень зареєстрованого безробіття за результатами 10 місяців 2009 р. знизився на 46 % порівняно з початком року та складав на 1 листопада 1,8 % населення працездатного віку (або 508,4 тис осіб, з яких 66 % припадає на міське населення.

Найвищий рівень зареєстрованого безробіття у жовтні 2009 р. було зафіксовано у Полтавській та Черкаській областях (3,1 %), а найнижчий – у м. Києві (0,4 %). Скорочення обсягів зареєстрованого безробіття спостерігалося в переважній більшості регіонів, за винятком Автономної Республіки Крим, Запорізької та Херсонської областей. Найбільш стрімко зменшується кількість зареєстрованих безробітних у Волинській і Чернівецькій областях.

Станом на 1 листопада 2009 р. кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, скоротилася до 526,3 тис. осіб (порівняно з 530,1 тис. осіб на 1 листопада 2008 р.), 96,6 % таких громадян набули офіційного статусу безробітних на зазначену дату, з них 78,6 % отримували допомогу по безробіттю.

Рівень безробіття і забезпечення працевлаштування не зайнятих трудовою діяльністю громадян суттєво відрізняються в залежності від виду економічної діяльності. Загалом державною службою зайнятості за 3 квартали 2009 р. було працевлаштовано 552,9 тис. осіб, що на 35,4 % менше, ніж торік. Найменшим попитом у працівниках у цьому році користувалося будівництво, де було надано робочих місць вдвічі менше, ніж за 9 місяців минулого року. Найкращі результати з працевлаштування показали сільське господарство (142,6 тис. осіб), переробна промисловість (107,1 тис. осіб) та торгівля (105,5 тис. осіб).

Нестабільна економічна ситуація, що склалася в Україні, спад виробництва на підприємствах майже усіх галузей стали причиною простоїв та, як наслідок, поширення відпусток без збереження заробітної плати. Роботодавці користуються ситуацією, що склалася на ринку праці, коли на одне робоче місце в середньому припадає 7 претендентів, та зменшують офіційну зарплату, подекуди, навіть, переводячи працівників на неповний робочий тиждень.

Позитивною є тенденція щодо зменшення кількості працівників, які перебували в умовах вимушеної неповної зайнятості у жовтні порівняно з січнем 2009 р., зокрема частка працівників, що перебували у відпустках з дозволу та ініціативи адміністрації, знизилася на 62,5 %, частка працюючих у режимі скороченого робочого дня (тижня) зменшилася на 13,8 %.

Міжрегіональна диференціація зареєстрованого безробіття є наслідком невідповідності попиту та пропозиції на робочу силу у професійно‑кваліфікаційному та територіальному розрізах. Навантаження незайнятого населення, яке перебувало на обліку державної служби зайнятості, поступово зменшувалося з 108 осіб на 10 вільних робочих місць (вакантних посад) на початок року 2009 р. до 68 осіб на початок листопада. В регіональному розрізі спостерігалася значна амплітуда значень цього показника (від 3 осіб у м. Києві до 556 осіб у Черкаській області). Кількість вільних робочих місць (вакантних посад), що були заявлені підприємствами, установами та організаціями у службі зайнятості, у жовтні 2009 р. зросла на 3,4 тис. осіб (або на 4,5 %), і станом на 1 листопада становила 77,5 тис. осіб.

2.3.           Проблема бідності як вагомий стримуючий чинник для стійкого соціально-економічного зростання України.

Сьогодні населення України загалом бідне, незважаючи на наявність на наших дорогах дорогих авто, стрімке зростання споживчого кредитування й прагнення молоді вдягатися у гламурні речі. Про це свідчать найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування, висока захворюваність і смертність, незадоволення широких верств суспільства загальноекономічною ситуацією і своїм матеріальним становищем. Проблема бідності як соціального явища існує у всіх, без винятку, країнах. На відміну від інших держав, в Україні вона посилена наслідками майже десятирічної економічної депресії, через що бідність здобула стійкого характеру. І якщо для розвинених держав на сьогодні актуальним завданням є неухильне підвищення якості життя населення, то для України пріоритетом виступає подолання бідності й забезпечення необхідних життєвих потреб більшості населення. Ця проблема вимагає негайного рішення, оскільки високий рівень бідності — це не лише постійне джерело соціальної напруженості в суспільстві, а й вагомий стримуючий чинник для стійкого соціально-економічного розвитку України й її успішної інтеграції до структур як європейської, так і світової економічної спільноти. Дійсно, можновладці намагаються вирішувати проблеми бідності, зараз втілюється «в життя» третій етап Стратегії подолання бідності, ухваленої 2001 року. Цим документом передбачається досягнення й іншої важливої мети — становлення середнього класу в Україні, що повинно сприяти зміцненню соціального фундаменту суспільства за рахунок зростання «сильних» за своїм майновим становищем його прошарків і зменшення соціальної бази бідних і незаможних.

Статистика свідчить, що близько третини населення перебуває на межі бідності, й приблизно половина сімей може бути віднесена до групи із середнім рівнем доходів. Апріорі бідними в Україні слід вважати таку соціальну верству населення, як пенсіонери. Не є секретом, що цілі регіони нашої країни страждають на бідність своїх жителів. Соціальними виявами бідності слід вважати: збільшення безробіття й нелегальної зайнятості, посилення кримінальної ситуації, появу актів громадянської непокори. Безсумнівно, проблема бідності вимагає комплексного підходу у вирішенні й визначенні конкретних кроків соціально-економічної політики, направленої на подолання цього негативного явища. Це і скорочення майнової нерівності шляхом проведення гнучкої податкової політики, й стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу.

Актуальними є також питання впровадження системи раціональних соціальних трансфертів, легалізації тіньової економіки й незареєстрованих прибутків. Встановлення економічно й соціально обґрунтованих рівнів мінімальної заробітної плати з поетапним наближенням її розміру до рівня прожиткового мінімуму нині більше схоже на загравання з електоратом через те, що не враховується чинник міжпрофесійної та міжгалузевої диференціації. Україна — країна працюючих бідняків, і цей факт доводиться визнати. Люди мають постійне місце роботи, але при цьому категорично незадоволені рівнем своєї заробітної платні. Подолання бідності, на нашу думку, можливе лише внаслідок докорінної зміни всієї системи суспільних відносин.

Вчені вважають, що «цивілізованих норм бідності» наша країна здатна дійти до 2010 року, але такий прогноз вважають таким, що є з області фантастики. Поки ж у боротьбі за народний добробут обидва центри влади вирішили вдатися до вже давно знайомого «джентльменського набору» — підвищення мінімальної зарплати та прожиткового мінімуму, що не вирішує за своєю сутністю проблеми подолання бідності. Наприклад, у розвинених країнах діють зовсім навпаки: там борються не за високий рівень мінімальної зарплати, а за зменшення кількості людей, які її отримують. У нинішній Польщі за межею бідності перебуває трохи більше за 20 % населення, що є найгіршим показником в Євросоюзі, але загалом там соціальна захищеність громадян набагато вища, ніж в Україні. Але тут профспілки домоглися встановлення погодинної мінімальної зарплати, причому — окремої для кожного сектору економіки. У нас же люди виживають на свій страх і ризик, і державі поки що не до розв’язання проблеми бідності загалом, адже політики розподіляють «хлібні» місця. Скажем чесно — особисто нас лякає питання з подоланням бідності через те, що я поки що не відчув готовності з боку держави хоча б визначити прозорі й зрозумілі людям шляхи розв’язання цієї проблеми.

Очевидно, що економічне зростання, яке є важливим чинником зростання доходів і зниження бідності населення, диференційовано не тільки за регіонами, галузями і секторами економіки. Найбільші зрушення відбулися в м. Києві та великих (більше 100 000 мешканців) містах – тут рівень бідності знизився за 1999-2002рр. на 36%, значно менші – на 9% – в малих (до 100 000 мешканців) містах, а в сільській місцевості рівень бідності взагалі збільшився на 4%.

Проблема не обмежується масштабами бідності, хоча це, безумовно, дуже важливо. Справа ще й у тому, наскільки ці люди є бідними, що можуть вони придбати на свої доходи, якою мірою захищені їхні діти. Мають вони змогу отримати належну освіту, яка дозволить їм стати конкурентоспроможними на ринку праці й вирватись із стану бідності? Нині діти з бідних родин ще не отримують необхідної професійної підготовки і тому мають мало шансів знайти згодом високооплачувану роботу. Попри поширене в Україні висловлювання щодо зубожіння інтелігенції, спостерігається прямо пропорційний зв’язок між рівнем освіти та матеріальним становищем. Принаймні, наявність в родині хоча б однієї особи з вищою освітою знижує ризик бідності вдвічі.