Міжнародна економічна діяльність України

б) вплив сфери міжнародного співробітництва на загальний стан економіки та на якість її розвитку.

А. Вплив з боку держави  на умови та результативність міжнародного співробітництва можна класифікувати за двома критеріями.

Критерій системної  масштабності, відповідно до якого засоби впливу можна класифікувати у вузькому та широкому розумінні.

Вплив у вузькому розумінні  означає регулювання характеру  міжнародної торгівлі, руху капіталів, переміщення людей, технологій, валютно-фінансових відносин та ін. По суті, йдеться про вироблення та реалізацію міжнародноекономічної політики (або про спеціалізовані, секторальні засоби впливу).

Вплив на характер міжнародного економічного співробітництва через  регулювання стану економіки в цілому, як правило, є не самоціллю, а результатом вибору та застосування комплексу інструментів загальної соціально-економічної політики в державі (або засобів загальноекономічного призначення). На практиці це означає насамперед зростання економічного потенціалу. Технічна модернізація є запорукою успішного проведення зовнішньо- 
економічної політики (світовий лідер за обсягами експорту наприкінці ХХ ст. – Німеччина – власне і посідала чільні позиції на світових ринках завдяки ефективності національного виробництва; великі обсяги продажу німецьких товарів зумовлювали й великі закупівлі товарів та послуг за кордоном).

Критерій характеру  впливу (прямої та непрямої дії).

Інструменти прямого  впливу – це такі засоби економічної політики уряду, за допомогою яких він визначає конкретні особливості економічних дій та процесів. Наприклад, виділення бюджетних коштів на будівництво економічної інфраструктури, зокрема внутрішніх шляхів сполучень, створення митних переходів ведуть до недвозначних та обов’язкових за характером економічних наслідків. Така «обов’язковість» була особливо характерною для економіки радянського типу – так званої адміністративно-командної моделі. До інструментів прямої дії можна віднести й нетарифні обмеження експортно-імпортної діяльності.

Інструменти непрямої дії – це вплив на вартісні пропорції та на абсолютні показники цін у міжнародній торгівлі: маніпуляції з валютним курсом, митними ставками, податками тощо. Головними засобами з інструментарію непрямої дії є митні тарифи та стягнення, котрі, як і нетарифні важелі, стануть предметом окремого розгляду.

Б. Вплив, який здійснює сфера  міжнародного співробітництва на національну  економіку, у свою чергу, може відбуватися  за кількома напрямками.

Забезпечення національної економіки товарами та послугами, які нетипові чи дефіцитні для певної країни або виробництво яких, згідно з факторним розподілом, є порівняно малоефективним (товарне балансування економіки).

Підвищення ефективності національної економіки завдяки  розвитку механізмів спеціалізації, обміну факторами виробництва та оптимізації їх розміщення у світовому масштабі, поєднанню економічних потенціалів різних країн та різнонаціональних кооперантів.

Стимулюючий вплив на національну конкурентну систему  з боку міжнародних ринків, який відбувається завдяки взаємному проникненню на товарні та факторні ринки. Перелив технологій та прогресивних методик організації виробництва, поширення сучасного досвіду менеджменту, регулювання суспільних процесів.

Фінансово-кредитно-монетарне  балансування економіки, яке набуває  дедалі більшого значення з поглибленням процесів глобалізації; яскравий утилітарний приклад впливу такого ґатунку дають Росія, країни ОПЕК, для яких надходження від експорту енергоносіїв є важливим фактором формування бюджету.

Що стосується функціональної, а також організаційно-політичної сторони дійової та ефективної моделі відкритої економіки України, то з усією очевидністю вона має містити дві інколи діалектично суперечливі, проте взаємообумовлюючі риси. По-перше, це стратегічні орієнтири, що відображають довгострокові пріоритети та цілі національного розвитку. Вони мають враховувати і той факт, що національне не може не відповідати загальним тенденціям розвитку міжнародного поділу праці, виробничих циклів та еволюції самої світогосподарської системи, а також домінантних тенденцій розвитку регіонів, до яких тяжіє українська економіка. Проте зазначені орієнтири повинні обов’язково відбивати національну специфіку, «конкретику та емпірику» існуючого в країні виробничого та ресурсного потенціалу, а також сприяти його якомога повнішому розкриттю. По-друге, це кон’юнктурність та врахування реальних можливостей української економіки, її здатності посідати певне місце в системі виробничої спеціалізації та міжнародної торгівлі на поточний момент, а також реальних можливостей щодо отримання певної частини перерозподілюваного світового доходу.

При цьому з метою  більш дійового та оперативного використання результатів прогнозування кон’юнктури необхідно розробити комплекс засобів впливу на ринкові механізми експортно-імпортної діяльності, процеси міжнародної кооперації за допомогою фіскальних інструментів та інвестиційного регулювання.

3.2. Напрями підвищення конкурентоспроможності української економіки

Слід зазначити, що регулювання  відкритої економічної системи  не може бути ефективним за відсутності  програмно-цільової промислово-технологічної політики, виважених інвестиційних програм та створення передумов ефективного залучення фінансових ресурсів у вигляді капітальних активів, які функціонують у виробничій сфері.

Важливим висновком  має бути й те, що не існує такого механізму МЕД, який був би придатним для використання усіма країнами за будь-яких національних умов участі в системі міжнародного поділу праці.

У сучасних українських  умовах оптимальною формою регулятивної політики, що комплексно та глибоко сприяла б оптимізації не лише національної участі в міжнародній кооперації, а й усього масиву економічних відносин у суспільстві, є індикативне планування макроекономічного розвитку. Воно має стати функціональною основою реформування структур «відкритого економічного» регулювання, перерозподілу регламентаційно-організаційних повноважень. Подібна практика вже давно посідає провідне місце при визначенні завдань державного розвитку в ряді індустріально розвинутих країн. При цьому, ані з практичної, ані з методичної точки зору за кваліфікованого поставлення справи не виникає підстав стверджувати, що принцип приватного підприємництва зазнає утиску та суперечить цілеспрямованому втіленню в життя загальнонаціональних програм. Більше того, за такої ситуації можна було б констатувати віднаходження моменту узгодження макро- та мікроекономічних стратегічних і тактичних інтересів, створення дійових стимулів до участі суб’єктів господарювання у міжнародній кооперації праці.

Зважаючи на сьогоднішні  українські умови, відповідна політика має бути спрямована на досягнення загальних цілей та відповідати таким принципам:

• недоторканність національного суверенітету;
• свобода підприємництва у зовнішньоекономічній сфері за активної регулятивної ролі держави;
• дотримання законів усіма суб’єктами зовнішньоекономічної підприємницької діяльності та їх рівність перед законом, а також недискримінація;
• верховенство закону в регулюванні ЗЕД;
• захист інтересів національного товаровиробника як на території України, так і за її межами;
• еквівалентність міжнародного товарообміну, неприпустимість недобросовісної конкуренції та демпінгу при вивезенні та ввезенні товарів і послуг.

Створення реального  підмурку міцних міжнародних позицій  України може бути забезпеченим тільки за умов підвищення ефективності галузей національного виробництва. Це завдання має реалізовуватися через: нову стратегію промислово-інноваційної політики; запровадження надійної системи енергозабезпечення та енергозбереження; перетворення АПК у лідируючий сектор економіки; утвердження України як транзитної держави; розвиток інформативних систем.

Поетапний вихід України  на умови низькотарифного регулювання  експортно-імпортних зв’язків, як це передбачається домовленостями Уругвайського  раунду, має бути узгодженим з програмами державної політики реконструкції тих галузей промисловості, які на даному проміжку часу особливо гостро потребують цілеспрямованого централізованого опікування, сприяння експорту.

Значний резерв становить  державна стратегія, за допомогою якої можливі як кількісне збільшення каналів збуту експортованої продукції, так і нарощування маси продукції, що підлягає вивезенню за кордон. Важливим для успішного проведення реформи засобом поєднання цілей міжнародної економічної сфери та промислово-виробничих механізмів в Україні є зонально-регіональна політика щодо створення спеціальних організаційно-інституційних, податкових та митних режимів технологічного розвитку у формі технопарків або технополісів.

Оцінюючи ситуацію в  експортному виробництві на території  України, доводиться визнати, що вона не відповідає не тільки її економічному потенціалові за валовими показниками, а й господарсько-технологічній структурі, галузевому розподілу та рівню кадрового корпусу. За наявності великого наукового потенціалу майже відсутній високотехнологічний експорт продукції наукомісткого виробництва. Тому необхідно стимулювати складне технологічне експортне виробництво та сприяти закордонному продажу за тими науково-технічними напрямами і по тих економічних галузях, розвиток яких може сприяти збільшенню товарної маси, що експортується з території України.

Слід стимулювати експорт  з високим ступенем перероблення. Ця вимога відповідає і загальній світовій тенденції збільшення в системі торговельних відносин частки торгівлі високотехнологічною продукцією, готовими виробами. Згідно з експертними оцінками, на світовому ринку 2010 р. частка продукції первинної переробки становитиме 20 %, тоді як частка готових виробів – 80 % загального обсягу ринку.

Від експорту «на вагу»  Україні необхідно переходити до спеціалізації на виробництві високоточної продукції, від вивезення промислової та сільськогосподарської сировини – до експорту продукції її обробки.

Зважаючи на світову  тенденцію до підвищення питомої  ваги в масі експорту послуг, а також  на наявний в Україні потенціал у цій сфері, необхідно здійснювати заходи щодо реалізації існуючих та створення нових експортних можливостей щодо послуг на експорт. Важливу роль тут має відігравати транспортна галузь, особливо морський флот, розташовані на українській території залізниці та трубопроводи.

Кардинальним напрямом імпортної стратегії має стати  перетворення імпорту на дійовий  фактор технологічної реконструкції  української промисловості за рахунок  диверсифікованої митної політики – розроблення тарифів згідно з інтересами національної промисловості, конкретних виробників високотехнологічної, зокрема експортної, продукції.

Хоча імпортозаміщення не може розглядатися як магістральний  курс регулювання відкритої економіки України, окремі, точкові заходи щодо цього є доцільними. Слід віднайти можливості випуску окремих видів продукції в тих ситуаціях, коли для їх виробництва достатньо промислових потужностей, причому використання останніх може бути ефективнішим, ніж воно є зараз. Ідеться, наприклад, про можливість заміни металургійного виробництва з високою енерго- та металомісткістю, а також низькою технологічною місткістю на виробництво холоднокатаного листового прокату, зокрема для автомобілебудування та вагонобудування, інших видів листової сталі та листових кольорових металів, труб малого діаметру, складнопрофільного прокату, прецизійних сталей, продукції високоточного ливарництва. Аналогічний підхід може бути застосований і до виробництва текстильної продукції.

Конкурентоспроможність  національної економіки – поняття інтегральне, воно з необхідністю вбирає в себе здатність виробляти товари, що користуються попитом на світових ринках, можливість залучати іноземні капітали завдяки сприятливому підприємницькому клімату, привабливість національної території для життєдіяльності людини, наявність висококваліфікованих спеціалістів. Один із багатьох інститутів, що досліджує ці проблеми, – швейцарський Міжнародний інститут менеджменту розвитку публікує свій рейтинг, згідно з яким 47 країн ранжовані з використанням 290 критеріїв.

Саме правильно обрані методика й засоби проведення такої роботи можуть стати вирішальним чинником успіху позитивних соціально-економічних перетворень у країні.

3.3. Традиційні засоби підтримки національного товаровиробника у сфері міжнародної торгівлі: тарифно-нетарифне регулювання

Політику підтримки  національного товаровиробника  в умовах ринкової економіки традиційно асоціюють передусім з обмеженнями імпорту. Адже такі обмеження дають змогу розширити національним виробникам внутрішні ринки збуту, заощадити (завдяки менш жорсткій ціновій конкуренції) кошти на інвестиції, технічне переозброєння.

Слід ураховувати, що політика підтримки вітчизняного товаровиробника  тісно пов’язана з міжнародними зобов’язаннями держави як перед окремими країнами, з якими укладено рамкові торговельні угоди щодо недискримінації імпорту, перед блоками держав (ЄС - до Договору про партнерство та співробітництво від 1994 р. та інших документів, СНД відповідно до зобов’язань України в рамках переговорного процесу про створення зони вільної торгівлі та до інших зобов’язань), так і перед міжнародними організаціями (МВФ, Світовим банком, кредитні договори з якими містять регламентацію політики у сфері імпорту; має значення і прагнення України вступити до СОТ, що також накладає певні обмеження на антиімпортну політику).