Макроекономика

       На  практиці явні і таємні змови створюються  важко, і ще важче зберегти їх надовго. Тому для олігополій центральна проблема – передбачити, в якому випадку  відбудеться змова, як унеможливити її порушення. Повністю ця проблема ще не вирішена, але виявлено ряд факторів, які полегшують або утруднюють змову. Проаналізуємо вплив цих факторів.

       Правові перешкоди. Імовірність змови більша, якщо правова система країни сприяє явним угодам, а у випадку обману фірмі загрожує судова справа. При законодавчій забороні картелювання змови поширенні менше.

       Число фірм. Чим менше фірм домовляються, тим за інших різних умов легше  домовитись і виявити обман.

       Бар’єри вступу в галузь. Підвищення в результаті таємної змови цін і прибутків  приваблює нові фірми приєднатися до неї. Але такий вступ збільшив би ринкове пропонування, внаслідок чого ціни знизились би. Якщо учасники змови зможуть заблокувати вступ нових виробників, то змова буде успішною.

       Однорідність  продукції. Виробникам однорідної продукції легше досягти змови. Нововведення заважають координації дій. Коли продукція часто оновлюється і змінюється, угоди застарівають в короткий термін.

       Різниця в попиті і витратах. Не тільки за умови диференціації продукції, але і там, де продукція стандартизована, фірми мають різні частини ринку і працюють з різною ефективністю, тобто їх криві попиту і витрат значно відрізняються, отже, будуть відрізнятися і ціни, що максимізують прибуток. Важко встановити ціну, прийнятну для всіх. Фірми з високими витратами прагнуть встановити вищі ціни. Швидка зміна витрат вимагає частого перегляду угод. В таких умовах важко досягти згоди і домовитись.

       Шахрайство. Завжди існує спокуса піти на обман  учасників змови. Щоб одержати додаткове  замовлення, фірми вдаються до таємних  цінових скидок, тобто проводять цінову дискримінацію. В умовах секретності покупці поділяються на дві групи. Продаж продукції понад квоту фірми додає до граничної виручки повну ціну, так що продаж буде прибутковим до точки, де МС = Р. але шахрайство може бути викрите. Покупці, які платять вищу ціну, можуть виявити, що інші купують дешевше і вимагати того ж для себе.

Або покупці, які одержали знижку в одного продавця, вимагають такої ж в іншого учасника змови. Тоді виникає загроза  розпаду змови. Отже, обман чинить перешкоди для олігополістичної змови.

       Спад  ділової активності. Звичайно перешкоджає  змові, оскільки несподіване і різке  скорочення ринку викликає зростання  витрат. Криві попиту і граничної  виручки зміщуються ліворуч, де крива  середніх витрат вища. Фірми виявляють недовантаження виробничих потужностей, зменшення прибутковості. В надії підвищити попит за рахунок конкурентів фірми знижують ціни. Зрозуміло, що це веде до розпаду змови. 

       2.4 Модель домінуючої  фірми 

       Не  вступаючи в пряму таємну змову, олігополісти використовують ще одну модель ціноутворення – «лідерство в цінах». Це дуже поширений в багатьох галузях засіб координації поведінки фірм. Головна проблема – як погодити без переговорів потрібний рівень цін. У ролі цінового лідера виступає, як правило, найбільша або найефективніша фірма галузі. Зміна цін завжди пов’язана з певним ризиком того, що конкуренти не погодяться з корегуванням і не підтримають лідера. Тому ціновий лідер вдається до зміни цін не часто. Він не реагує на якісь незначні зміни у витратах або попиті власної фірми. Тільки якщо зміни захоплюють усю галузь і будуть досить значними, наприклад, з’являться нові моделі автомобілів або підвищаться ціни енергоносіїв, тоді відбувається перегляд цін.

       Про свої наміри лідер повідомляє завчасно, даючи так званий «ціновий сигнал». Це може бути інтерв’ю головного менеджера пресі, в якому серед інших проблем від відзначає необхідність підвищити ціни. Якщо конкуренти сприймуть це повідомлення і пристануть на зміни, то виникає модель цінового лідерства. Якщо конкуренти відмовляються слідувати за лідером, неявна змова не відбудеться.

       Коли  з мовчазної згоди суперників одній фірмі відводиться роль цінового лідера, всі інші «цінові  послідовники» встановлюють ціни услід  за ним і не змінюють їх доти, доки лідер не проголосить про нову зміну своїх цін. Поступово підвищуючи ціни, галузь може досягти такого високого рівня цін, як у картелі. Іноді роль лідера переходить від однієї компанії до іншої. Прагнучи зберегти лідерство надовго, перша в галузі фірма намагається не дуже часто змінювати ціни, що також сприяє негнучкості цін.

       Якщо  в галузі функціонує одна велика фірма  і багато дрібних, які здатні з  нею конкурувати, то виникає ринкова  ситуація «домінуючої фірми» або  квазімонополії, яка є різновидом моделі «лідерства в цінах». Вона є прикладом послідовної гри, коли одна з фірм виступає у ролі лідера і, спираючись на свою економічну могутність, примушує інших учасників ринку грати за її правилами. Ця модель є аналогом моделі Штакельберга, тільки замість обсягу випуску лідер встановлює ціну. Для того, щоб прийняти правильне рішення щодо ціни, лідер повинен мати достовірну інформацію про те, як реагуватимуть фірми – аутсайдери.

       Прослідкуємо  процес встановлення ринкової ціни за допомогою графічної моделі домінуючої фірма (рис 4.4). Ринковий попит представляє крива D. Точка перетину кривої ринкового попиту D і кривої пропонування конкурентного оточення S_f показує, що решта фірм могла б задовольнити цей попит за відсутності на ринку фірми – лідера і лише за високої ціни Р₁. За цінами, нижчими за Р₂, пропонування з боку дрібних фірм відсутнє взагалі. Попит на продукцію домінуючої фірми представляє собою різницю (по горизонталі) між ринковим попитом і пропонуванням фірм-аутсайдерів. Його показує крива D_d в ціновому проміжку між Р₁ і Р₂. Він набагато еластичніший, ніж ринковий попит. Кривій попиту D_d відповідає крива граничного виторгу фірми-лідера MR_d.

       Рис. 4.4. Модель домінуючої фірми 

       Домінуюча фірма за правилом MR = MC визначає для  себе оптимальний обсяг випуску Q_d. За кривою попиту на її продукцію D_d вона встановлює ціну Р_Е.

       Фірми-аутсайдери приймають цю ціну і за власною  пропонування S_f визначають обсяг випуску, який зможуть виробляти. Вони досягають рівноваги в точці E_f з обсягом виробництва Q_f. Сукупний ринковий попит задовольняється за ціною Р_Е сумарним пропонуванням домінуючої фірми і фірм-аутсайдерів (Q = Q_d + Q_f).

       У реальному житті ціновий лідер  не завжди обирає ціну, яка максимізує прибуток у короткостроковому періоді. За допомогою цін існуючі в  галузі фірми намагаються перешкодити входженню в галузь нових фірм. Якби не існувало бар’єрів входження, то високі ціни неможливо було б втримати довго. Надприбутки зникають з появою в галузі нових виробників, а ціни знижуються. 
 
 
 
 

       Намагаючись відлякати новачка, фірми можуть застосовувати так зване «хижацьке ціноутворення». Вони різко знижують ціну, втрачають свої прибутки, але сподіваються, що нові конкуренти втратять ще більше і не зможуть довго протриматись в галузі, бо, як правило, новачок має високі витрати і невелике підприємство. Цей метод застосовують рідко. Частіше фірми підтримують надлишкові виробничі потужності, щоб загроза різкого нарощування випуску була правдоподібною. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       Розділ III. Теоретичні засади ціноутворення  в різних системах ринку 

       3.1. Особливості ціноутворення на монопольному ринку. Чиста (природна) монополія

       3.1.1 Неповна конкуренція і монополія

       Порушення хоч однієї з умов повної конкуренції, що перелічені на початку розділу, веде до виникнення неповної (недосконалої) конкуренції – це сукупність типів ринкових структур, у яких не діють умови повної конкуренції. Найсуттєвіша відмінність неповністю конкурентних ринків від повністю конкурентних полягає у здатності окремих учасників неконкурентних ринків тією або іншою мірою впливати на ринкові ціни, тоді як учасники повністю конкурентного ринку є ціноодержувачами.

       Монополія – це такий тип ринкової структури, де:

       1) весь галузевий випуск постачає  одна фірма, частка кожного  споживача (яких на ринку дуже  багато) в загальному обсязі ринкової продукції незначна;

       2) продукція однорідна і не має  близьких замінників;

       3) входження на ринок нових фірм  блоковано;

       4) споживачі не взаємодіють між  собою;

       5) існує повна поінформованість  щодо ринкових цін, обсягів  та попиту покупців.

       Стисліше визначення монополії концентрує увагу лише на суттєвих її рисах: монополія – це тип ринкової структури, коли лише одна фірма пропонує весь ринковий обсяг блага, для якого не існує близьких замінників.

       Відповідно, фірма в умовах монополії зветься  монополістом, а ринок, на якому діє монополіст – монопольним ринком.

       Практично монополією звуться також ринки  із порушеннями деяких із вищезазначених умов. Наприклад, монополіст може виробляти  лише 80% галузевого обсягу, а 20% постачатимуть  дрібні виробники; також може бути послаблена умова щодо відсутності замінників.

       Ринок, де суворо виконуються всі зазначені  умови (1) – (5), зветься чистою монополією. Чиста монополія – це теж ідеальна модель ринку, як і повна конкуренція. Якщо побудувати своєрідну шкалу  можливостей різних ринкових структур щодо конкуренції серед постачальників та впливу на ринкові ціни, то всі реально існуючі типи структур розташуються на ній всередині, на проміжку між чистою монополією і повною конкуренцією.

       Конкурентний  механізм не спрацьовує на монопольному ринку через наявність вхідних бар'єрів, які блокують входження у монополізовану галузь завдяки чинникам, що створюють несприятливі умови для фірм-новачків порівняно з фірмою, яка вже працює в галузі. Такими чинниками може бути абсолютна перевага у вартості продукції, економія на масштабі, необхідність великого початкового капіталу, диференціація продукції, високі транспортні витрати або взагалі не-транспортабельність окремих товарів і послуг (це створює умови для існування місцевих монополій, чия сфера діяльності обмежується окремим регіоном), монопольне володіння всім обсягом пропозиції окремого ресурсу. Бар'єри може створювати також державна влада у вигляді патентів, ліцензій, авторських прав, привілеїв на здійснення певної діяльності лише однією фірмою; інколи сама державна влада є монополістом (наприклад, у сфері державного управління). Ринки, закриті для входження конкурентів юридичними бар'єрами, звуться закритими монополіями. Монополія, яка існує за рахунок економії на масштабі, зветься природною монополією. Зосередження виробництва всього ринкового обсягу блага в одній фірмі у випадку природної монополії економічно ефективніше, ніж на кількох підприємствах.

Для природної  монополії типовим є те, що мінімально ефективний обсяг виробництва Q_E (точка Е на рис. 1.12) є більшим, ніж обсяг попиту при ціні P_E=minLRAC. У такій ситуації природна монополія може беззбитково для себе виробляти лише обсяг Q_A за ціною P_A=LRAC_A. При спробі демонополізації галузі, скажімо, створенні двох фірм з обсягом випуску в кожній Q_В=½Q_A середня вартість виробництва і беззбиткова ціна сягнуть рівня P_B=LRAC_B>LRAC_A, тобто суспільство буде витрачати більше рідкісних ресурсів на виробництво того самого обсягу Q_A, а ціна зросте. Тому природні монополії звичайно підтримуються державною владою, яка бере на себе регулювання їхньої діяльності. 

       Рис. 1.12. Природна монополія [14, 94] 

       Існування різноманітних вхідних бар'єрів є джерелом монопольної влади. Монопольна (ринкова) влада полягає у здатності фірми впливати на ринкову ціну. Конкурентна фірма позбавлена ринкової влади. Чистий монополіст має абсолютну ринкову владу, його здатність впливати на ціну обмежує лише попит споживачів. Тому фірма-монополіст є ціноутворювачем, тобто встановлює ціну на ринку.