Макроекономика

       Ініціатива  дає фірмі 1 перевагу, тому що конкурент  змушений приймати обсяг ініціатора який заданий і, щоб максимізувати свій прибуток, повинен встановити нижчий рівень виробництва. Якби він цього не зробив, а навпаки, збільшив випуск продукції, це призвело б до падіння цін, і обидві фірми програли б.

       Рис. 3.4. Модель Штакельберга 

       Графічно  модель Штакельберга ілюструє рис 3.4. Припустимо, що фірма 1 вважає для себе найкращим  обсягом виробництва Q₁ = 4за умови, що фірма 2 буде реагувати на її вибір згідно власної кривої реакції R₂(Q₁). Вибором фірми 2 буде виробництво обсягом Q₂ = 2. Якби фірма 1 була впевнена, що фірма 2 зупиниться на цьому обсязі, то вона могла б обрати за своєю кривою реакції R₁(Q₂) відповідний обсяг випуску Q₁ = 3. Проблема полягає у тому, що фірма 1 усвідомлює, що скорочення її обсягу виробництва викличе подальшу реакцію фірми 2 і рух вниз за кривими реакції до досягнення точки рівноваги Курно. Скоротивши власний обсяг випуску, який між тим є більший, ніж обсяг випуску фірми 2, лідер не має можливості примусити фірму 2 залишитись на рівні двох одиниць випуску. Тому перевага лідера обумовлює єдине оптимальне для нього рішення – виробництво Q₁^* = 4.

       У моделі Штакельберга фірма 1 фактично ігнорує свою функцію реакції. Вона обирає обсяг випуску, котрий максимізує її власний прибуток. Якби фірми  мали однакову економічну силу, жодна з них не могла маніпулювати поведінкою іншої, а рівновага зрештою відповідала б точці рівноваги Курно. Рівновага Штакельберга також є окремим випадком рівноваги Неша, але для домінуючої стратегії.

       Розглянуті  моделі характеризують варіанти поведінки олігополістів. Коли в галузі приблизно однакові фірми, для аналізу підходить модель Курно чи Бертрана. Коли в галузі домінує одна велика фірма, яка є лідером у впровадженні нових товарів або встановленні цін, то підходить модель Штакельберга.

       У 90-х роках ХӀХ століття. Ф. Ежворд ввів у модель Бертрана фактор невизначеності взаємної реакції, що робить рішення не детермінованим. Пізніше, вже у 20-х роках ХХ століття в моделі реакції почали включати витрати, кількість продукції та інші змінні.

Якщо  припустити, що фірми будуть виявляти реакцію одна одної, то тут можуть виникати різні ситуації. Фірми можуть рухатись до точки рівноваги Курно у випадку некооперативної рівноваги, коли кожна з них максимізує прибуток, виходячи з певних уявлень про реакцію іншої фірми. Якщо ж вони виходять з припущення, що конкурент застосовує стратегію максимальної шкоди для іншого, то виберуть реакцію максиміну. Може статись, що фірми будуть рухатись до точки кооперативної рівноваги і максимізувати сукупний прибуток. Немає підстав вважати, що один результат буде більш вірогідним, ніж інший. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       Розділ II. Моделі олігополістичного  ціноутворення 

       2.1 Модель ламаної  кривої попиту 

       Модель  «ламаної кривої попиту» побудована на логічних передбаченнях фірм відносно реакції суперників на підвищення і зниження ціни. Наприклад, в галузі є кілька фірм. Як будуть вони реагувати, якщо одна з фірм почне змінювати ціну з метою збільшити свої прибутки? Формально існують два імовірні варіанти поведінки. Перший варіант – фірми будуть у будь-якому випадку вирівнювати свої ціни, другий – фірми будуть ігнорувати будь-яку зміну ціни.

       За  першим варіантом при зниженні ціни однією з фірм обсяг її продажу  збільшиться незначно, тому що інші фірми також почнуть знижувати  ціни. Незначне збільшення продажу у всіх фірм можливе за рахунок того, що покупці з інших галузей перейдуть в цю, привабленні низькою ціною. Якщо ж одна з фірм підвищить ціну, а інші вчинять так само, то фірма не буде витіснена з галузі, але всі галузеві олігополісти дещо втратять в обсягах продажу на користь інших галузей, куди перейдуть споживачі, заміщуючи дорогі продукти дешевими. Отже, попит нееластичний, крива попиту стрімка і виглядатиме як крива D₁, зображена на рис. 4.1.  

       Рис. 4.1. Модель ламаної кривої попиту

       Другий варіант реакції фірм, коли вони не будуть слідувати за зміною ціни, дасть такі наслідки: коли одна фірма знизить ціну, а конкуренти проігнорують це зниження, то її обсяг продажу суттєво зросте, а інші фірми втратять своїх покупців, які перейдуть до фірми з дешевими продуктами, а якщо одна фірма підвищить ціну, то сама втратить покупців, і обсяг її продажу значно впаде. Тобто, в цьому випадку попит є значно еластичнішим. Фірма, що підвищить ціну, не знизить обсяг продажу до нуля, тому що продукція диференційована, і знайдуться покупці, які згодні будуть платити вищу ціну за продукт, якому вони віддали перевагу. Крива попиту буде більш пологою і виглядатиме подібно до кривої D₂ на рис. 4.1.

       Тривалі спостереження за поведінкою олігополістичних фірм показали, що логіка їхні реакцій наступна: на зниження цін олігополісти будуть реагувати таким же зниженням, щоб перешкодити конкуренту перехопити їхній попит, а на підвищення цін вони не відреагують з тих же мотивів, щоб захопити попит фірми, яка має високу ціну. Ситуацію зниження ціни відображає відрізок кривої попиту PD₁ (рис 4.1), а ситуацію підвищення ціни – відрізок PD₂ (рис 4.1). Отже, для кожної фірми існує крива попиту, зламана в точці Р. Ліворуч від точки Р крива попиту полога, а попит більш еластичний, праворуч від точки переважаючої ціни Р крива попиту стрімка і відповідає нееластичному попиту.

       На  рис 4.1 нанесені також криві граничного виторгу MR₁ і MR₂, які відповідають відрізкам кривої попиту PD₁ і PD₂. Оскільки крива попиту в точці Р зламана, то крива граничного виторгу на обсязі Q₀ має розрив. Верхній відрізок кривої граничного виторгу відповідає більш еластичній частині кривої попиту, підходить близько до неї, бо для збільшення обсягу попиту досить незначного зниження ціни. І навпаки, нижня частина кривої граничного виторгу на обсягах продажу, більша за Q₀ , проходить значно нижче, суттєво відхиляючись від кривої попиту. Оскільки попит нееластичний, збільшення обсягів продажу вимагає значного зниження цін.

       Ламаний графік попиту пояснює, чому зміни ціни в олігополістичних галузях, де немає таємної змови, відбуваються дуже рідко. Кожна фірма може передбачити, що будь-яка зміна ціни погіршить її становище. Якщо вона підніме ціну, то значна частина споживачів покине її, а якщо зменшить ціну, то обсяги продажу зростуть не значно. А в гіршому випадку витрати виробництва можуть підвищитись так, що переважать зростання прибутку. Крім того, зниження ціни може викликати цінову війну, тобто конкуруючі фірми призначать ще нижчу ціну.

       Зауважте, що коли фірма виробляє оптимальний обсяг Q₀ за ціною Р₀, визначений згідно правила MR = MC, по зміна рівня граничних витрат від MC₁ до MC₂ в межах відрізка розриву кривої граничного виторгу ніяк не вплине на обсяг виробництва чи ціну, що є додатковим свідченням негнучкості олігополістичного ціноутворення.

       Модель  «ламаної кривої попиту» була розроблена у 1939 одночасно кількома економістами (Р. Холлом, К. Хітчем, П. Свізі) і неодноразово піддавалась критиці. Вона має позитивну  сторону, оскільки досить просто ілюструє негнучкість цін в олігополії. Проте не пояснює, чому фірми обирають саме ціну Р₀, а не будь-яку іншу. Крім того, деякі економісти зауважують, що олігополістичні ціни не такі вже й не гнучкі. Під час інфляції 70-80 років у західних країнах олігополісти суттєво і часто піднімали свої ціни. В цілому вважають, що не гнучкість ціни краще пояснює модель, яка відображає ситуацію «дилема ув’язнених». 

       2.2 Дилема олігополістів 

       «Дилема олігополістів» - це модель олігополістичного  ціноутворення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що виключає співробітництво. Вона самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів.

       Розглянемо  цю стратегію за допомогою рис. 4.2, на якому представлена матриця результатів  від встановлення певних цін. На ринку лише два продавця (фірма 1 і фірма 2), кожен з яких може встановити або низьку, або високу ціну. Якщо обидві фірми встановлять високу ціну, то кожен одержить прибуток в розмірі 20 тис. грн., а якщо обидві встановлять низьку ціну, то прибутки кожної становитимуть лише 15 тис. грн. Таким чином, тут стимул до змови. Але є також стимул до обману суперника. 

       Рис. 4.2. Цінові стратеги у випадку дилеми олігополістів 

       Якщо  одна фірма встановить високу ціну, а інша низьку, то фірма, що має низьку ціну, одержить 30 тис. грн. прибутку, а та, що має високу – лише 10 тис. грн.

       Коли  б фірми могли б діяти спільно, вони призначили б високу ціну, але  якщо вони діють незалежно, тоді їм краще триматись низької ціни. Наприклад, якщо фірма призначає  високу ціну, то друга фірма максимізує прибуток, знижуючи свою ціну.

Якщо  фірма 1 призначить низьку ціну, то фірма 2 одержить більше, якщо також знизить  ціну, уникаючи зменшення прибутку. Таким чином, фірма 2 максимізує свій прибуток, встановлюючи низьку ціну при  будь-якому рішенні суперника. Розрахунки першої фірми аналогічні, тому фірма 1 також завжди призначає низьку ціну. Становище обох фірм між тим є гіршим, ніж у випадку змови і призначення обома високих цін. 

       2.3 Моделі змов 

       Ще  одна модель ціноутворення виникає, коли фірми галузі вступають в «явну» чи «таємну змову».

       Якщо  фірми ідуть на зустріч одна одній  і відкрито домовляються про рівень цін і обсяг виробництва, то виникає  явна змова. Найбільш поширена її форма  – картель. Картель є прикладом  кооперативної гри. Рис 4.3 пояснює механізм картельної угоди та її наслідки. Якби галузь з невеликою кількістю однакових фірм як конкурентна, то, як показує рис 4.3 а), довгострокова рівновага досягалася би в точці E₀(P₀, Q₀), а кожна фірма за рівноважною ціною не одержувала б економічного прибутку (рис 4.3 б), перебуваючи у стані беззбитковості.

       При організації картелю фірми ведуть переговори і офіційно оформляють угоду, де узгоджені ціна, галузевий обсяг  випуску і квота кожного учасника, а також механізм запровадження  угоди та механізм контролю за її виконанням. Картель діє як фірма – монополіст.

       Рис. 4.3. Модель картелю 

       Для розрахунку ціни та обсягу випуску  картелю використовується модель ціноутворення  монополії. Рівноважний обсяг для  картелю знаходиться за правилом MR = MC, рівновага досягається на обсязі Q_K за ціною P_K. За цією ціною узгоджується квота кожного учасника так, щоб сума всіх квот була рівна сукупному обсягу картелю. Як видно з рис 4.3 б), одержавши квоту q_k, типова фірма – учасник картелю починає отримувати економічний прибуток в розмірі площі прямокутника E_KAC_KP_K. Але за високою картельною ціною Р_К фірма могла б розширити випуск до q₁, досягнувши рівноваги в точці Е₁, де Р_К = МС, і одержала б значно більший прибуток, рівний площі фігури Е₁ВС_ВР_К. Спокуса розширити виробництво вступає в суперечність з картельною угодою і загрожує її існуванню. Якщо всі учасники картелю підуть на таке порушення, то галузевий випуск зросте до Q₁, а такий обсяг можливо реалізувати лише за дуже низькою ціною Р₁, нижчою, ніж конкурентна Р₀ (рис 4.3 а). Цим пояснюється нестійкість картелювання.

       Дотримання  картельної угоди суперечить ефективності виробництва і зменшує суспільний добробут, подібно до монополії.

Тому  картелювання забороняється антимонопольним  законодавством у багатьох країнах світу.

       Учасники  картелю можуть мати різні витрати  виробництва, різні оцінки ринкового  попиту, що робить процес укладання  угоди складним. Перша умова успіху картелю – створення стабільної організації, члени якої погоджували  б ціну на певні рівні виробництва, а потім дотримувались угоди. Від спокуси обману можуть утримувати лише дуже великі прибутки від картелізації і загроза повернення до низьких конкурентних цін на тривалий період. Друга умова успіху – потенціал монополіста. Якщо еластичність попиту значна, то для підвищення цін буде не багато можливостей. Усі виробники об’єднуються дуже рідко. На картель припадає лише частка сумарного обсягу виробництва. Тому треба брати до уваги реакцію з боку не картельованих виробників.

       Оскільки  явні змови (картелювання) заборонені законодавчо, корпорації нерідко шукають шляхи до таємного співробітництва. Таємні угоди не оформляються офіційно. До них відносяться так звані джентльменські угоди, які не фіксуються документально, а укладаються на коктейльних вечірках, під час гри в гольф чи на зборах асоціацій усно. Проте вони дозволяють досягти згоди відносно цін на продукт, частки кожного продавця на ринку. Такі угоди важко виявити, хоч вони і порушують законодавство. В результаті змови олігополія стає подібною до монополії за рівнями виробництва і цін.