Рис. 2.3 Основні інструменти стабілізаційної політики

     До  фіскальної політики належать тільки такі маніпуляції з державним  бюджетом, які не супроводжуються  змінами кількості грошей, що перебувають в обігу. Якщо заходи фіскальної політики безпосередньо спрямовані на ринок благ, то за здійснення грошово-кредитної політики об'єктом регулювання стає грошовий ринок.

     Сутність  монетарної політики полягає у дії  на економічну кон'юнктуру шляхом зміни  кількості грошей, що перебувають  в обігу. Головна роль у здійсненні грошово-кредитної політики належить державному банку.

     Як  відомо з курсу макроекономіки, центральний банк може змінити кількість грошей, яка перебуває в обігу, трьома шляхами:

     •   здійснення операцій купівлі-продажу на ринку цінних паперів;

     •    зміни мінімальної норми обов'язкових  банківських резервів;

     •   зміни облікової ставки процента.

     Поєднання двох політик — фіскальної та грошово-кредитної  — утворюють комбіновану політику. Оскільки стабілізаційна макроекономічна політика зводиться до маніпуляцій з державним бюджетом і зміни пропозиції грошей, то її здійснення безпосередньо впливає на розміри бюджетного дефіциту та державного боргу.

     Основними з причин макроекономічної незбалансованості  виступають різкі зміни сукупного попиту та пропозиції — шоки попиту та пропозиції, які призводять до відхилення обсягів випуску і зайнятості від потенційного (природного) рівня. Прикладами таких шоків можуть бути природні катаклізми, зміни у технологіях і параметрах економічної політики держави.

     Оцінити результати впливу шоків на економіку  та на цій основі розробити заходи і спрогнозувати результати застосування стабілізаційної політики можна за допомогою моделі АD – AS. Розглянемо вплив деяких шоків на макроекономічні параметри. Нехай економіка перебуває у стані рівноваги (точка А на рис. 2.4), що відповідає рівню випуску (доходу) Y₀ та рівню цін P₀.

      Рис. 2.4 Зміни макроекономічної рівноваги внаслідок шоку попиту та стабілізаційної політики

     Споживачі очікують зростання цін у майбутньому, внаслідок чого збільшується попит на товари та послуги. Це приводить до зрушення кривої АD вправо до АD₁. В економіці спостерігаються наслідки шоку попиту, спричиненого інфляційними очікуваннями. Нова рівновага встановлюється у точці В при вищому рівні випуску Y₁ та цін P₁ (має місце інфляція). У цих умовах для стабілізації рівня цін держава може вживати заходи, що сприяють скороченню сукупного попиту (зрушенню кривої АD₁ вліво) та відновленню вихідного рівноважного стану. Такими заходами можуть стати скорочення видатків держави на купівлю товарів і послуг, підвищення податків на особисті доходи тощо.

      За підвищення цін на енергоносії  рівноважний стан економіки з  точки А переміститься у точку  В (рис. 2.5), оскільки крива сукупної пропозиції АS буде в цьому випадку переміщуватися вліво.

     Рис. 2.5 Зміни макроекономічної рівноваги внаслідок шоку пропозиції та стабілізаційної політики

     Внаслідок шоку пропозиції, пов'язаного зі збільшенням  цін на ресурси, нова рівновага в  економіці встановлюється за більш  високого рівня цін Р₁ і меншого рівноважного рівня випуску Y₁, тобто в економіці спостерігається скорочення рівня випуску на фоні зростання цін. У цих умовах держава може вжити заходи стимулюючої грошово-кредитної політики, які б сприяли зростанню грошової маси в обігу, збільшенню сукупного попиту (що відповідає зрушенню кривої АD вправо до АD₁) та відновленню рівноважного рівня випуску Y₀. Однак слід враховувати, що при цьому можливе підвищення рівня цін до Р₂. У такий спосіб, при застосуванні заходів стосовно стимулювання сукупного попиту держава буде вибирати пріоритети: рівень випуску або рівень цін. Заходи економічної політики зі стимулювання сукупної пропозиції (наприклад, зниження податків на доходи підприємств) у цьому разі сприятимуть зрушенню кривої АS₁ праворуч та відновленню макроекономічних параметрів на рівні Y₀ і Р₀.

     Отже, держава, використовуючи інструменти  стабілізаційної політики, може впливати на рівні випуску, зайнятості та цін  в економіці, сприяти відновленню та змінам макроекономічної рівноваги[8].

3 Аналіз економічної стабільності в Україні

     Починаючи з 90-х років, з часу розбудови в  Україні демократичного суспільства та набуття незалежності ведуться наукові та політичні диск сії стосовно того якою має бути країна та за якою економічною моделлю розвиватися? У цьому році було презентовано програму дій уряду, звіт уряду за перше півріччя поточного року виглядає досить оптимістично: реальне зростання ВВП - 6,5%; зростання промислового виробництва – 7,3%. Проте високий рівень інфляції, від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі, непрозорість у сфері іноземних інвестицій, соціальна орієнтація витрат бюджету, невизначеність та підвищення цін на енергоносії залишає моменти для подальшої дискусії щодо економічного розвитку країни та ефективності економічної політики.

     Успішне реформування та ефективність національної економіки у першу чергу залежить від правильного визначення пріоритетів і напрямів чинної економічної політики. Сутність проблем економічної політики на сучасному етапі розвитку полягає у недостатній ефективності її засобів, незначному впливі на реальні економічні показники та макроекономічні пропорції. Наявні зміни у макроекономічних пропорціях є наслідком мінливих змін як зовнішніх чинників, зокрема попиту, так і внутрішніх – безпосередньо умов виробництва. Неузгодженість засобів економічної політики, непослідовність у її проведенні знижують ефективність державного управління. Виходячи з того, що під економічною політикою розуміють сукупність заходів, спрямованих на впорядкування руху економічних процесів, здійснення впливу на них чи безпосереднє визначення їхніх результатів [1, с. 335], визначимо елементи для оцінки економічної політики. Зазвичай виділяють макрорівень, мезорівень та макрорівень державної економічної політики. Метою даної статті є аналіз ефективності макроекономічної політики України.

     Після виходу України зі складу СРСР, на початку 90-х років почалися систематичні зміни від соціалістичної моделі до розвитку ринкових відносин. Україна вважалася однією із найсильніших пострадянських республік у 1990 р. частка промисловості у ВВП складала 44%. Проте друга за величиною країна Європи з населенням понад 50 мільйонів у 1992 р. скотилася у прірву економічної депресії. Україна володіла надзвичайним потенціалом розвитку, найбільші конкурентні переваги були у сільському господарстві (унікальне поєднання сприятливих кліматичних умов, високоякісних ґрунтів та близькість міжнародних ринків) та промисловості (мала високий рівень кваліфікації робочої сили). 1993-1994 р. коли Україна була близькою до гіперінфляції, у 1994 р. інфляція сягала 10000%, стало зрозуміло, що потрібні структурні реформи. Іноді головною причиною тривалої кризи називається перехід до ринкової економіки, проте країни Центральної Європи та Балтії, які пішли швидшим шляхом переходу до ринку, зазнали меншого кумулятивного спаду і показали набагато кращі показники зростання, ніж країни СНД.

     У 1994 р. від імені Федерального Уряду  Німеччини у рамках програми ТРАНСФОРМ Німецька консультативна група з питань економіки почала надавати консультативні послуги керівництву країни для впровадження економічних реформ та програм МВФ. У Посланні Президента 1994 р. було проголошено впровадження радикальних економічних реформ, цей рік став початком економічних реформ в Україні. Основний акцент робився на стабілізації макроекономічного середовища та відновлені довіри до грошово-кредитної системи. У 1996 р. було введено нову валюту, проте це не сприяло зростанню виробництва. Феномен спаду виробництва в Україні на початковому етапі трансформації можна пояснити мікро- та макроекономічними спотвореннями, що були успадковані від командної економіки. Проте саме невдала економічна стратегія зробила фазу спаду такою затяжною та важкою і так надовго затримала економічне одужання.

     Внаслідок світової фінансової кризи 1998р. підвищилася конкурентоспроможність українського експорту, надавши потужний поштовх виробництву товарів на експорт (металургія) та замінникам експорту (харчова промисловість). У 1999 р. вперше чітко виявили себе ознаки економічної стабілізації. В основному подолано падіння ВВП. Обсяг промислового виробництва зріс на 4,3%, Намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України (з 6,6% від ВВП - у 1997 р. до 1,5 % - у 1999 р.). В передбачуваних межах утримувався рівень інфляції (19,2%). Поступове зростання української економіки почалося: у 2000 р. реальний ВВП України збільшився на 5,8%, а в 2001р. – 10,5%. На кінець 2000 р. ВВП дещо перевищив рівень 1994 р. Головним питанням того періоду було чи є зростання сталим та у якому напрямку розвиватися країні далі.

     Вперше  про стратегію розвитку країни та економічну модель було офіційно проголошено  у лютому 2000р. у Посланні Президента до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 - 2004 рр.», де було обрано інноваційну стратегію розвитку держави. Завданням на період 2000-2004 р. було визначено: виведення української економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою держави. Базовою основою політики країни було визначено: зближення з Європейським Союзом, набуття статусу асоційованого, а згодом повноправного члена ЄС; розбудову в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки; зростання інтелектуального потенціалу нації, науково-технологічні інновації та проведення адміністративної реформи. Виходячи з послання Президента було розроблено та прийнято цілу низку галузевих стратегій.

     Послання  Президента до Верховної Ради у 2002 р. та прийнята на підставі нього Стратегія проголосили мету для України: набуття повноправного членства у Європейському союзі. В Стратегії було зазначено, що існуюча економічна модель не в змозі забезпечити широкомасштабну модернізацію національної економіки, тому потрібен перехід до такої моделі ринкових перетворень, де саморегулювання поєднується з державним регулюванням, та відбулося розмежування між владою та власністю. Окремо було зазначено важливість послідовності та спадкоємності у реалізації Стратегії.

     Політична нестабільність та виборчі процеси  періоду 2004- 2007 рр. запропонували цілу низку альтернативних стратегій «Український прорив», «Українська інноваційна доктрина», «Український прорив: для людей, а не для політиків». Основними тезами цих документів є необхідність переходу до постіндустріального рівня розвитку, відродження та зміцнення економічного та науково-технічного потенціалу, досягнення високого матеріального життя громадян та відповідних матеріальних стандартів. Головна мета всіх оприлюднених на сьогодні документів була проголошена, ще у Посланні Президента до Верховної Ради 2000р. Причину того, що вона досі залишається метою, а не результатом ми бачимо у особливостях побудови самого стратегічного документу та відсутності узгодженості та послідовності у реалізації. Крім того, не чітко з економічної точки зору, було сформульовано мету. Тобто було задано вектор розвитку на рівні ідеології, проте не розбудовано системи виміру досягнення мети у економічних показниках. Проте головною причиною є непослідовність та існуюча різниця між декларативними документами, заявами і програмними документами. Прийняті та обґрунтовані рішення не маючи відповідної політичної підтримки «виснуть у повітрі», натомість починається нова робота над розробкою нових економічних концепцій, моделей економічної політики та стратегій.

     Державна  економічна політика повинна реалізовуватися  на базі стратегії розвитку країни та поставлених економічних цілей. Ефективна макроекономічна політика означає, що мета розвитку країни досягнута найкращим чином, тобто у найкоротші терміни та з мінімальним використанням ресурсів. Ефективність економічної політики забезпечуються дієвістю механізмів: фінансового (фіскальна політика) та грошово-кредитного. Серед стратегічних орієнтирів економічної політики України на найближчі роки було визначено застосування сучасних підходів до бюджетного планування та виконання бюджетів, використання стимулюючої ролі бюджетної і податкової політики; забезпечення цінової стабільності та подальшої розбудови фінансового сектору економіки; економічне стимулювання конкурентоспроможних виробництв, підвищення ефективності управління корпоративними правами держави та державними підприємствами; детінізація економіки та легалізація капіталів некримінального походження; залучення ресурсного потенціалу регіонів, забезпечення розвитку їх науково-технічного та інноваційного потенціалу, подолання депресивності територій, створення умов для формування в кожному регіоні високотехнологічного господарського комплексу, в тому числі на кластерній основі [2]. Зокрема визначено, що бюджетна політика повинна бути узгоджена з цілями довгострокового економічного зростання. Необхідно запровадити сучасні підходи та принципи адміністрування державних видатків, що спрямовані на підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів та перетворення бюджетної політики на дієвий інструмент соціально-економічного розвитку в умовах ринкової економіки. Виходячи із цього визначимо індикатори оцінки ефективності економічної політики країни: стабільна фіскальна політика (джерела формування державного бюджету, стабільність податкового середовища, спрямування бюджетних витрат, вплив на інфляційні процеси) та економічне зростання (зростання ВВП, зростання промислового виробництва, зростання інноваційно-активних підприємств, якість інвестиційних процесів, зовнішня торгівля).