Кредитрнi операцii комерцiйних банкiв

 Завдяки розмежуванню груп прямих і непрямих витрат за собівартістю стосовно однієї операції або вузької сукупності однорідних банківських продуктів (послуг) цим коефіцієнтам відповідають мінімально допустимі ціни на них, а також певною мірою й мінімально допустима різниця між процентними ставками за кредитами і депозитами.

 Метою розрахунку індивідуалізованих значень собівартості банківських операцій є встановлення доходності їх для банку і на цій основі підвищення якості кредитного портфеля, вдосконалення пропозиції банківських продуктів (послуг). Завдяки конкретизованому операційно-вартісному аналізу створюється можливість активно впливати на структуру портфеля, виключаючи з нього або включаючи в нього ті чи інші операції залежно від рівнів їх собівартості. Чим нижча вона щодо конкретної операції, тим вища самоокупність і доходність цієї операції для банку.

 Проведення ретроспективного операційно-вартісного аналізу спирається на обчислення мінімальних і середніх витрат на здійснення однієї банківської операції чи вузької групи їх. У разі ж реалізації банком перспективної депозитної і кредитної політики, у тому числі розробки стратегії майбутніх дій на грошово-кредитному ринку та прогнозування майбутніх цін на банківські продукти й послуги, необхідністю стає розрахунок показників максимальної вартості залучених і запозичених коштів, що використовуються як кредитний ресурс. Саме на основі аналізу зазначених показників можливе визначення максимально прийнятної ціни, яку банк може запропонувати вкладникам, з урахуванням доходності розміщених їхніх коштів у кредитних та інвестиційних операціях. У зв'язку з цим зазначимо, що розрахунок і аналіз показників мінімальної, середньої і максимальної собівартості банківських продуктів (послуг) мають між собою багато спільного в методиці здійснення.

 Незважаючи на те що існує значний і багаторічний зарубіжний досвід проведення операційно-вартісного аналізу в комерційних банках з метою визначення базисних депозитних і кредитних процентних ставок, що відіграє вирішальне значення у встановленні цін на банківські продукти й послуги, у теоретичному плані ця проблема остаточно не вирішена.

 Щодо вітчизняної банківської практики розрахунку вартості залучених і запозичених коштів, зіставлення її з затратами на формування й зберігання власного капіталу, а також віднесення операційних затрат у певній частині їх до окремих активних операцій, то така практика зовсім недосконала. Причинами цього є теоретична нерозробленість проблеми.

 Обґрунтуємо взаємозв'язки загальної схеми операційно-вартісного аналізу, спрямованого на визначення собівартості активних операцій комерційного банку.

 Як правило, банк використовує різноманітні джерела для формування своїх ресурсів з метою розміщення їх у кредитних операціях, що в підсумку визначає структуру його пасивів. Тут чітко простежується розмежування окремих статей власних і невласних ресурсів. Залучені ресурси характеризуються рівнем процентної ставки, на підставі якої банк здійснює оплату за надані їх власниками коштів протягом певного періоду, визначеного умовами відкриття депозитних та інших рахунків.

 При визначенні собівартості активних банківських операцій як основного фактора ціноутворення з урахуванням витрат на невласні пасиви необхідно подолати істотну трудність. Вона полягає не стільки у встановленні вартості (ціни) залучених і запозичених ресурсів, скільки у розподілі витрат на них за окремими видами активів з урахуванням принципу обґрунтованості. Практика не виробила (а можливо, не буде спроможна зробити це і в майбутньому) універсального механізму такого розподілу, і включення вартості окремих джерел пасивів у вартість певних видів пасивів. Адже доходи банку формують загальний обсяг його прибутку, у якому неможливо чітко визначити питому вагу кожного його джерела, оскільки всі вони взаємодіють між собою і впливають один на одного. Винятком є операції на ринку міжбанківських кредитів і надання консорціумних кредитів.

 Операційно-вартісний аналіз може застосовуватись не лише для визначення середньої вартості величини залучених і запозичених банком ресурсів за фінансовий проміжок часу, але і її граничної величини у вигляді вартості залучення й запозичення додаткової величини пасивів. Це особливо важливо при розробці тактики й стратегії банківської діяльності в умовах нестійкої економічної кон'юнктури, що має місце, наприклад, в Україні, нестабільності грошово-кредитного ринку, нерозвинутості ринку цінних паперів. Разом з тим зазначимо, що аналіз, метою якого є визначення граничних параметрів собівартості банківських послуг і, відповідно, цін на них, більш складний. Його застосування ефективне при проведенні детальніших розрахунків, які доцільні на основі залучення додаткової інформації, пов'язаної з витратністю і доходністю банківських операцій.

 Якщо аналіз усереднених показників собівартості банківських продуктів і послуг має періодичний характер (здійснюється у зв'язку з необхідністю), то дослідження їх граничних параметрів має відбуватись майже безперервно, у всякому разі, значно частіше. Це обумовлено тим, що в міру постійної зміни кредитного портфеля, структури пасивних операцій, кон'юнктури на грошово-кредитному ринку й ринку цінних паперів граничні величини вартості активних операцій також перебуватимуть у стані постійної динаміки. При високій же інфляції граничні показники собівартості й цін на банківські продукти (послуги), виражені в поточних цінах, підлягають ще істотнішим змінам.

 Розрахунок граничних показників, про які йде мова, передбачає вирішення ще однієї проблеми. Змістом її є розподіл залучених і запозичених за пасивними операціями коштів між активними операціями безадресним способом, тобто немає зв'язку між цими ресурсами і конкретними активними операціями, для здійснення яких вони використовуються. У цих умовах виникає необхідність визначення частки витрат, що стосуються відповідної активної операції. Продукт діяльності банку, який направляється для продажу, є результатом його активних операцій (за винятком банківських послуг). Тому, використовуючи затратну модель ціноутворення на банківські продукти (послуги), необхідно насамперед визначити частку банківських витрат на проведення тієї чи іншої активної операції. Вона ж (ця частка) включає, поряд з іншими елементами, вартість залученого (запозиченого) капіталу, що використана для здійснення даної активної операції, втіленої в певному банківському продукті.

 Крім затрат на залучення й запозичення коштів для здійснення активних операцій, у собівартість їхніх результатів включається й певна частина затрат на безпосереднє проведення операцій і загальних витрат. З'ясування величини їх має не лише наукове, але й практичне значення.

 Витрати на безпосереднє проведення операцій обумовлені, насамперед, тим, що для проведення їх необхідне відповідне оформлення, заповнення супроводжувальних документів, їх обробка, передача масиву інформації партнерам, використання поштового зв'язку і телекомунікацій. Значна частина таких витрат може бути визначена шляхом калькулювання.

 Щодо зазначених витрат можна сказати, що не становить труднощів встановлення пропорційного співвідношення між грошовими обсягами активних операцій і сукупними витратами на здійснення відповідних дій для проведення цих операцій. Незважаючи на те що зазначені залежності переважно мають нелінійний характер і не залишаються стабільними, вони з необхідним коригуванням можуть бути використані при розрахунку собівартості банківських продуктів (послуг).

 Більші перешкоди виникають при застосуванні операційно-вартісного аналізу до визначення частини загальнобанківських витрат, які доцільно включати в собівартість окремих видів і обсягів банківських активних операцій. Як відомо, до таких витрат належать витрати на забезпечення функціонування і розвитку банку, структура яких складається з кількох статей: утримання персоналу; витрат на забезпечення розвитку банку; витрат на експлуатацію основних фондів. Банку властиві й господарські витрати та витрати на побічну діяльність.

 Безпосередньо віднести зазначені витрати за окремими видами операцій до банківських продуктів (послуг) практично неможливо. Тому виникає потреба у використанні умовних способів і прийомів такого розподілу, для чого необхідними стають різноманітні коефіцієнти чи критерії, шляхом яких можна зіставити конкретну операцію (банківський продукт, послугу) з тією часткою загальнобанківських витрат, що до них належать. Наприклад, для встановлення частки витрат, які відносяться на ту чи іншу банківську операцію.

 Найважливішим елементом системи підтримання управлінських рішень є реалізована в банку методика внутрішнього визначення прибутковості операцій, яка створювала б основу для управління інфраструктурою банку, розвитку нових видів діяльності, забезпечення рентабельності і стійкості як окремих підрозділів, так і банку загалом.

 Така методика дозволяє скласти економічно обґрунтоване міркування про прибутковість окремих продуктів і послуг, комерційного або державного банку, про ефективність окремих підрозділів у тому випадку, якщо надання кредитів забезпечується декількома підрозділами, а також коли вони беруть участь у створенні декількох кредитних ліній, для контролю і відповідальності, що перерозподіляються між центрами відповідальності банку.

 Центр відповідальності - це одиниця банку, яка відособлено здійснює певні операції. Поділ на центри відповідальності залежить від цілей фінансового аналізу і може бути різним. Як центри відповідальності можуть виступати реальні підрозділи банку (управління, відділи, філіали, відділення), стратегічні одиниці банківського бізнесу або сегменти банківського ринку, на яких банк здійснює свою діяльність ("роздрібний" банк, "оптовий" банк), групи клієнтів (корпоративна клієнтура, приватна клієнтура), окремі операції і послуги (емісія векселів, операції з банківськими картами і т.д.). Залежно від цільової функції центри відповідальності можуть поділятися на центри прибутку (цільова функція - максимізація прибутку) і центри витрат (цільова функція - мінімізація витрат). Крім того, можуть виділятися, наприклад, центри інвестицій, центри управління і т.д. При поділі банку на центри відповідальності менеджери мають дотримуватися таких принципів:

 * забезпечувати можливість розмежування виділених центрів відповідальності на внутрішні і зовнішні; "' * центри відповідальності банку повинні представляти однорідні одиниці, наприклад, тільки види послуг;

 * провести адекватну класифікацію центрів відповідальності на центри прибутку і витрат відповідно до їх реального функціонального призначення, при цьому підрозділи, що здійснюють основну банківську діяльність, мають бути віднесені до центрів прибутку;

 " кінцевими одержувачами ресурсів і послуг, як правило, повинні виступати центри прибутку, що являють собою або підрозділи, що здійснюють реалізацію банківських продуктів клієнтам банку чи провідні прибуткові операції на фінансових ринках, або стратегічні одиниці бізнесу, або банківські продукти як такі.

 Більшість авторів висловлюють думку, що поділ на центри відповідальності має бути пов'язаний з принципом автономізації, тобто свободи прийняття рішень виділеним центром. Однак для фінансового аналізу питання кола повноважень відповідних менеджерів не можуть бути визнані істотними. Найбільш важливим, на нашу думку, є дотримання критерію економічної релевантності при виконанні вищезгаданих принципів, хоча, зрозуміло, при прийнятті управлінського рішення на основі даних фінансового аналізу центру, що розглядається, слід враховувати ступінь відповідальності менеджерів за отримані результати.

 Таким чином, центри прибутку отримують послуги або продукти від центрів витрат за встановленими в банку критеріями.

 Виконуючи функцію частини системи підтримки управлінських рішень, ці критерії мають забезпечувати розв'язання таких завдань:

 при визначенні пропорцій маржинального прибутку між центром-"покупцем" і центром-"продавцем" забезпечити оптимальне розв'язання менеджерами зазначених центрів питання обсягу перерозподілюваного продукту і, отже, обсягу виробництва кінцевих банківських продуктів;

 здійснювати "справедливий" розподіл реального бухгалтерського прибутку між центрами відповідальності відповідно до їх внеску в цей прибуток;

 забезпечувати необхідну основу для складання бізнес-планів нових проектів, нових підрозділів банку, прийняття рішень про вихід на нові рийки;

 будучи внутрішнім ціновим орієнтиром, встановлювати обмеження для комерційного (зовнішнього) ціноутворення на конкретні банківські продукти;

 * здійснювати диференціацію комерційних цін між ринками і продуктами.

 Визначення критеріїв прибутковості ресурсів має найбільш важливе значення, оскільки гроші - основний "продукт" банківської діяльності. При цьому специфіка такого продукту спричинює те, що одночасно з перерозподілом ресурсів між центрами відповідальності відбувається перерозподіл фінансових ризиків. Таким чином, визначення прибутковості ресурсів є не тільки інструментом аналізу прибутку, витрат і цін, але й частиною системи управління банківськими ризиками.