Кредитрнi операцii комерцiйних банкiв

 Отже, визначення критеріїв прибутковості ресурсів, крім загальних цілей, має вирішувати такі специфічні завдання:

 служити інструментом управління ліквідністю у великому банку шляхом оптимального внутрішнього перерозподілу дефіциту і надлишків грошових коштів між підрозділами або напрямами бізнесу;

 забезпечувати управління найважливішою характеристикою банківської діяльності - середньозваженими витратами на капітал, виступаючи, по суті, необхідною нормою прибутковості даного банку;

 розмежувати комерційні ризики, що генеруються лінійними підрозділами або бізнесами (насамперед кредитний ризик), і фундаментальні фінансові ризики банку (ризик ліквідності і процентний ризик) за допомогою розділення комерційної і фінансової маржі.

 Виходячи з наведеного переліку завдань, можна дійти висновку, що визначення прибутковості ресурсів є елементом стратегічного фінансового управління банку, метою якого є реалізація конкурентних переваг на фінансових ринках при збереженні стабільності і керованості, а неадекватний підхід до визначення прибутковості може спричинити прийняття менеджерами рішень, що формально є прийнятними з погляду фінансових результатів діяльності їх підрозділів або бізнесів, але призводять до фінансових втрат для банку загалом. Особливість механізму оцінки прибутковості ресурсів у банку обумовлює обов'язкову участь в цьому процесі особливого центра відповідальності -Казначейства, до функцій якого належить управління всіма грошовими потоками всередині банку, а також управління фінансовими ризиками.

 У наш час застосовуються три методи визначення оцінки прибутковості ресурсів - експертний, ринковий, витратний.

 Експертний метод передбачає визначення оцінки прибутковості вищим менеджментом або органом, що відповідає за управління ресурсами банку (наприклад. Комітетом по управлінню активами і пасивами) на основі адміністративного рішення або на основі переговорів менеджерів.

 Використання даного методу без належного економічного обґрунтування може призвести не тільки до економічних диспропорцій всередині фірми, але й до втрати підрозділами або бізнесами цільових орієнтирів, пов'язаних з максимізацією прибутку банку загалом. Крім того, енергія менеджерів може бути спрямована на розв'язання питань встановлення вигідних для них кредитних ліній, а не на виконання своїх прямих обов'язків.

 На жаль, слід відзначити, що багато великих комерційних банків, прагнучи запозичити світовий досвід, пішли саме цим шляхом ціноутворення, а також безпосередньо використали розрахований за допомогою встановлених таким чином критеріїв маржинальний прибуток як безпосередній орієнтир матеріального стимулювання менеджерів і персоналу підрозділів. По суті, сталася трансформація понять через нерозуміння менеджментом цілей і принципів визначення прибутковості і заміна економічного обґрунтування суто процедурним алгоритмом. Це призвело навіть до того, що деякі фахівці, спираючись на негативну практику, стали відкидати систему оцінки прибутковості кредитів як дезорганізуючу роботу банку.

 Головним же є те, що система оцінки прибутковості має бути суто економічною, а прийняття управлінських рішень, зокрема з питань матеріального стимулювання, має спиратися не тільки на показники маржі, розрахованої за допомогою обґрунтовано визначених кредитів, але й враховувати цілу низку показників, що характеризують позиції банку на ринку відповідних продуктів, цільові орієнтири розвитку, специфіку внутрішньої організації, тобто все те, що складає систему стратегічного фінансового планування в банку.

 Зазначений підхід заснований на таких припущеннях:

 існує ефективний ринок проміжного продукту (у цьому випадку - грошовий ринок) з досить чітко визначеними цінами;

 ресурси можуть бути вільно продані/куплені відповідним підрозділом на даному зовнішньому ринку.

 Проте одночасне виконання цих двох умов можливе досить нечасто. За відсутності ефективного ринку грошових коштів неможливість застосування даного методу не викликає сумнівів у менеджерів і досить детально описана в літературі з управлінського обліку.

 Спотворення у разі відсутності можливості у підрозділів банку купувати/продавати грошові кошти на зовнішньому ринку з технологічних або адміністративних причин навіть за наявності ефективного зовнішнього ринку менш очевидні і, як правило, на практиці не беруться до уваги. Водночас застосування ринкового підходу в цьому випадку (унаслідок неоптимального рішення з питання обсягу виробництва продукту) призводить до недоотриманого прибутку для банку - лідера ринку даного продукту і збитків для банку-аутсайдера.

 Інше питання, яке слід вирішити при використанні ринкового методу оцінки прибутковості, - це вибір ринку, параметри якого мають бути прийняті як прибуткові. Річ у тому, що цінові параметри в різних секторах фінансового ринку різні, і, скажімо, процентні ставки на ринку міжбанківських кредитів відмінні від процентних ставок по внесках фізичних осіб. Крім того, для прибутковості роздрібних депозитів, зокрема, характерний часовий лаг у русі за фінансовим ринком при загальному підвищенні процентних ставок. Розв'язанням даної проблеми було б встановлення для кожного бізнесу банку критеріїв, що розраховуються на основі процентних ставок на відповідному секторі фінансового ринку. Однак і такий підхід не можна визнати задовільним, оскільки навіть у розвинених економічних системах при досить ефективному оптовому ринку капіталів ринок роздрібних депозитів і кредитів має риси олігопольного, а в багатьох випадках є практично монопольним.

 Варіантом є метод розподілу маржинального прибутку між центрами пропорційно змінним витратам по виробництву даного продукту.

 Загалом найважливішими недоліками, що обумовлюють обмежені можливості для розподілу маржинального прибутку між центрами зазначених методів, є такі:

 методи дають односторонній розгляд проблеми: або тільки на основі внутрішніх параметрів функціонування банку, або тільки на основі характеристик зовнішніх ринків;

 обидва методи не відображають завдання ресурсу в розподіленні комерційних ризиків, включаючи ризики по операціях самого банку та систематичні ризики, властиві даному банківському бізнесу, і фінансових ризиків банку загалом, обидва методи не дозволяють прийняти адекватне теоретичній базі управлінське рішення по оптимальному обсягу залучення центрами відповідальності ресурсів.

 Тому ці методи не відповідають завданням визначення прибутковості повною мірою і можуть служити не основою прийняття управлінських рішень, а лише додатковою інформацією для цілей менеджменту.

 Однією зі спроб вирішити недоліки існуючих нині методів визначення прибутковості є метод альтернативних ринкових витрат.

 Основна ідея даного методу в тому, що банк, як і будь-яка комерційна організація, має три напрямки діяльності - комерційну (робота з клієнтурою), фінансову (залучення і розміщення капіталів) і інвестиційну (вкладення у позаоборотні активи) і при проведенні фінансового аналізу необхідно коректно розвести ці напрямки (включаючи грошові потоки і властиві цим напрямкам ризики), провести оцінку кожної з них, а потім отриманий результат запропонувати як базу прийняття управлінських рішень.

 Суть методу полягає в тому, що з усіх сегментів бізнесу банку (центрів відповідальності) вибирається опорний, який відповідає фінансовому ринку по залученню капіталу, що найбільшою мірою демонструє риси ефективної конкуренції.

 Таким чином, можна визначити основні методологічні принципи прибутковості центрів відповідальності в комерційному банку, а саме:

 * поділ банку на центри відповідальності, відповідні цілям аналізу, передбачає розгляд усіх можливих альтернатив по залученню і розміщенню грошових коштів, відповідних стратегічній позиції банку;

 уніфікація ресурсу, що перерозподіляється між центрами відповідальності, відносно ризику ліквідності;

 розмежування основних параметрів комерційної діяльності банку і оптимальної позиції на ринку капіталу і вибір останньої як опори для проведення порівняльного аналізу;

 визначення опорним сегментом фінансового ринку, що виявляє найкращі ознаки ефективності на основі показників інформаційної асиметрії.

 Розробка системи оцінки прибутковості операцій на основі зазначених принципів дозволить банку адекватно оцінювати діяльність підрозділів банку і насамперед філіальної мережі, планувати грошові потоки, а також здійснювати коректні розрахунки фінансових результатів при реструктуризації банку і, зокрема, при придбанні або продажу філіалів і відділень. Можливість вирішення таких фундаментальних завдань фінансового аналізу демонструє значення оцінки прибутковості операцій як стрижневого елемента діяльності банку. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ВИСНОВКИ

    Сучасна система  кредитування  базується  на ресурсах банку. Обсяг надаваних кредитiв повнiстю залежить вiд власних та залучених засобiв. Це зачiпає обсяги кредитних операцiй та пiдвищує вимоги до них, а, отже, й розмiр прибутку, на який може сподiватися банк.

     У перiод становлення та розвитку банкiвської системи України зазнали суттєвих  змiн  принципи  та методи кредитування,  значно зрiс перелiк кредитних послуг банкiв.  Разом  iз  тим  економiчна  сфера, в якiй банки займають мiсце фiнансових посередникiв,  знаходиться на етапi переходу до ринкових вiдносин.  Зважаючи на  цi обставини, для  банкiв  як  суб'єктiв економiки є вельми важливим визначення ризикового середовища в їх активнiй дiяльностi. Головним тут є кредитний ризик,  позаяк кредитування є основною активною операцiєю комерцiйних банкiв.

      Для українських банків у даний час є найбільш актуальною проблема контролю якості кредитного портфеля, що визначає необхідність першочергового вирішення наступних питань:

• аналіз кредитного ринку і розробка заходів із залучення та відбору найбільш вигідних для банку кредитних заявок;
• аналіз фінансового стану позичальників;
• аналіз застав та інших видів забезпечення повернення позик, організація роботи з управління та ліквідації предметів застави і засобів забезпечення;
• дотримання принципів кредитування (цільової спрямованості, забезпеченості, строковості, платності та повернення);
• періодичне тестування наданого у користування кредиту на предмет його повернення: моніторинг стану позичальника, цільових ринків, економічної ситуації і т.д.;
• аналіз структури кредитного портфеля, розрахунок та інтерпретація результатів, показників, розробка та виконання заходів з реструктуризації кредитного портфеля;
• виявлення проблемних кредитів і вжиття заходів щодо ліквідації заборгованості;
• кредитування в умовах ризику, пов'язаного з економічною кризою.

     Для зменшення кредитних ризикiв Нацiональним банком  України введенi нормативи  ризикiв та показникiв кредитної дiяльностi комерцiйних банкiв,  лiмiтування та страхове резервування кредитiв. Враховуючи данi  обмеження,  а також керуючись мiркуваннями незалежностi вiд непередбачуваної поведiнки клiєнтiв, банки у полiтицi кредитних  вкладень  застосовують метод диверсифiкацiї,  тобто надання позик бiльшiй кiлькостi позичальникiв з одночасним можливим зменшенням  обсягiв  надаваних  позик.  Такий метод дозволяє банкам знизити степiнь ризику втрати позичкового капiталу з  вини неплатоспроможного клiєнта. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Лахтіонова Л.А. «Фінансовий аналіз суб'єктів господарювання: Монографія» - К.: КНЕУ, 2001. - 387 с.
2. Основні показники грошово-кредитної політики Національного банку України // Офіційний сайт НБУ: http://www.bank.gov.ua.
3. Промінвестбанк в економічній системі України, П.В. Матвієнко, Наукова думка, Київ, 2000р.
4. www.studzona.com
5. www.referado.com