Державне регулювання соціально–економічного розвитку країни

Макроекономічні прогнози розробляють із застосуванням  певних методів і методик, вивченням  яких займається наука, що називається економічною прогностикою.

Методи прогнозування – це сукупність операцій і прийомів, які на основі ретроспективних даних екзогенних і ендогенних зв^’язків об^’єктів прогнозування, а також їхніх змін дають можливість передбачити майбутній його розвиток.

Методи експертної оцінки (інтуїтивні) – передбачають розробку прогнозу на основі індивідуального чи колективного опитування спеціалістів.

Індивідуальні інтуїтивні методи проводяться на основі збору інформації від окремих спеціалістів.

Анкетний метод передбачає  опитування експертів за допомогою спеціально складеного переліку питань щодо майбутнього розвитку об^’єкта прогнозування.

Аналітичний метод – здійснюється на основі логічного аналізу ситуації, що склалася, і передбачає підготовку аналітичних доповідних записок.

Метод написання сценарію – базується на визначенні логіки розвитку процесу чи явища, виходячи з конкретної ситуації.

Метод колективної експертної оцінки – розробка прогнозу на основі колективного обговорення проблеми, обробки матеріалів опитування експертів, узгодження і узагальнення їхніх суджень щодо майбутнього розвитку об^’єкта.

Метод “комісій” – обговорення актуальної проблеми групою спеціалістів і складання прогнозу за результатами обговорення.

Матричний метод  передбачає опитування експертів, спеціальну обробку отриманої інформації і складання експертної матриці.

“Мозкова атака” – активний, творчий процес обговорення конкретної актуальної проблеми групою висококваліфікованих спеціалістів і оперативне вироблення продуктивних рішень.

Метод “Дельфі” – систематичний збір інформації про об’єкт прогнозування шляхом опитування експертів і узагальнення даних.

Формалізовані форми прогнозування – складання  прогнозу на основі використання математичних формул та економіко-математичних моделей для визначення кількісних параметрів.

Визначимо основні моделі економічного прогнозування:

1. Економіко-математична модель – система формалізованих співвідношень, які описують основні взаємозв^’язки елементів, що утворюють економічну систему.
2. Факторні моделі – описують залежність рівня і динаміки певного економічного показника від рівня і динаміки показників-аргументів, тобто факторів, що впливають на нього.
3. Структурні моделі – описують зв’язки між окремими елементами, які утворюють єдине ціле  або агрегат.
4. Комбіновані моделі – досліджують характеристики як структурних, так і факторних моделей.
5. Сітьові моделі – мають основним завданням оптимізацію прогнозних рішень за допомогою методів математичного прогнозування.
6. Імітаційні моделі – відображають розвиток економіки як складної економічної системи.

 

3.  Макроекономічне планування – це:

• свідома діяльність держави з метою досягнення бажаного стану національної економіки;
• розробка моделі досягнення бажаного й очікуваного стану національної економіки за умови одночасного визначення шляхів, способів, засобів і термінів забезпечення цього стану і кінцевих результатів.

Визначимо основні теорії планування:

Системне планування – теорія макропланування, що передбачає всеохоплюючий системний підхід до національної економіки, тобто виявлення і аналіз усіх факторів розвитку, сфер, уточнення завдань, аналіз способів досягнення поставленої мети й вибір оптимального варіанта, аналіз результатів реалізації варіантові.

Протекціоністське планування – прихильники теорії вважають, що планування спрямоване на захист інтересів осіб, які отримують переваги від реалізації плану.

Аполітичне планування – теорія, що розглядає планування як технічну діяльність, спрямовану на пошук консенсусу інтересів, досягнення політичних чи економічних компромісів для забезпечення поступального розвитку економіки.

Критична теорія планування виникла як реакція аполітичну теорію планування. Прихильники цієї теорії вважають, що планування – це не професійна чи технічна діяльність, а інструмент, який дає можливість певним групам утримувати й реалізовувати свою владу.

Інкременталізм – теорія, що обґрунтовує необхідність поступового й послідовного вдосконалення практики управління на основі здійснення процесу планування як системи заходів нерадикального, паліативного характеру – так звана політика малих кроків.

Стратегічне макропланування – на відміну від системного планування орієнтує на концентрацію зусиль держави на вирішенні найактуальніших, стратегічно важливих проблем розвитку національної економіки.

Нормативне планування (теорія планування) – базується на використанні нагромадженого досвіду й практики планування, що склалася і розкриває суть процесу і технологію розробки планів.

Позитивне планування – це планування, результатом якого є позитивні зрушення в економіці. Воно передбачає заходи, способи досягнення бажаного результату.

Основні функції макроекономічного  планування:

1. Визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки.
2. Забезпечення найоптимальнішого варіанта розвитку національної економіки.
3. Координація економічної діяльності суб’єктів .
4. Гармонізація економічних процесів суб’єктів господарювання.

Принципи макроекономічного  планування:

1. Оцінка сучасного рівня розвитку національної економіки: планові розрахунки мають базуватися на вивченні статистичних і фактичних даних, аналізі практичного досвіду.
2. Правильне визначення пріоритетів  обумовлене обмеженістю ресурсів і необхідністю концентрації зусиль на вирішенні найважливіших проблем.
3. Збалансованість – приведення у відповідність макроекономічних планових показників.
4. Поєднання різних видів планування – перспективного і поточного, галузевого і територіального – для забезпечення комплексного розвитку економіки, гармонізації суспільних інтересів.
5. Реалістичність  означає розробку конкретних  механізмів реалізації плану.
6. Орієнтація на світові стандарти – врахування у процесі планування світових економічних, екологічних і соціальних стандартів.
7. Адаптація – оперативне коригування планових завдань у зв’язку зі зміною умов і завдань соціально-економічного  розвитку країни.
8. Гласність – доступність для громадськості планових документів економічного й соціального розвитку.
9. Рівність – дотримання прав і врахування інтересів місцевого самоврядування і суб’єктів господарювання різних форм власності.
10. Самостійність і дотримання загальнодержавних інтересів – регіональні органи виконавчої влади й місцевого самоврядування в межах своєї компетенції відповідають за розроблення і виконання планів та програм економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, забезпечуючи реалізацію загальнодержавної соціально-економічної політики й економічну безпеку держави.

Виділяють чотири типи державного планування: два основних – директивне й індикативне, і два проміжних – індирективне і регулятивне.

Директивне  планування – спосіб управління економікою країни за допомогою розробки обов’язкових для виконання завдань щодо виробництва і розподілу продукції та послуг.

Індирективне  планування  має багато рис директивного планування. План не передбачає адміністративних покарань за невиконання плану. Цей тип планування є ефективнішим, оскільки  дає більше свободи суб’єктам економіки.

Регулятивне планування схоже на індикативне планування. Йому  відповідає змішана економіка, ґрунтується на активному використанні економічних методів. Головна функція плану – координація діяльності суб’єктів економіки: управління державним сектором, активний вплив на роботу приватних підприємств.

Індикативне планування – спосіб регулювання економічних процесів за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки і застосування державних фінансових та інших стимулів для їх реалізації.

 

4. Макроекономічне програмування – це розробка комплексних програм розвитку національної економіки або її секторів.

Класифікація макроекономічних програм:

1. За часом:

• короткострокові (1-2 роки);

• середньострокові (до 5 років);
• довгострокові (10-25 років).

2. За характером (масштабом):

• загальногосподарські – охоплюють проблему національної економіки в цілому;

• програми обмеженого характеру - галузеві, регіональні, окремих виробництв тощо.

3. За цілями:

• кон^’юнктурні – регулювання економічних процесів шляхом маніпулювання господарською кон’юнктурою;

• структурні – зміна співвідношень між різними галузями, сферами національної економіки.

4. За об^’єктами:

• економічні (фінансові, виробничі, зовнішньоекономічні);

• соціальні (зайнятість, доходи, освіта, медицина тощо);
• науково-технічні;
• екологічні;
• регіональні.

Проект програми має  включати такі головні розділи: цільовий, зведений, організаційний. У цільовому розділі наводяться постановка і опис проблеми, а також способи її розв'язання. Конкретність, визначеність строків досягнення і реальність цілей забезпечуються за допомогою побудови дерева цілей. Воно є основою для визначення альтернативних засобів і методів досягнення цілей, побудови дерева рішень.

Зведений розділ програми включає основні показники програми, перелік її основних заходів, ресурсне забезпечення останніх. Перелік основних показників програми обумовлений характером і специфікою проблем і цілей. Він може включати показники, що відображають: обсяги виробництва продукції (робіт, послуг); уведення в дію виробничих потужностей, основних фондів та об'єктів виробничого й невиробничого призначення; приріст запасів корисних копалин; характеристику структурних зрушень в економіці; підвищення рівня життя населення тощо. Основні показники програми розробляються як в цілому на весь життєвий цикл програми, так і в розрізі окремих цільових рівнів. Перелік основних заходів програми розробляється в календарному і відомчому розрізах. Програмний захід— це структурно визначена послідовність комплексу робіт (дій), які ведуть до розв'язання конкретного завдання або досягнення підцілі (цілі) програми. План заходів має показувати, хто, що саме і в які строки повинен зробити, щоб розв'язати певне завдання. Реальність заходів програми значною мірою залежить від ресурсного забезпечення. Діагностика проблеми передбачає необхідність визначення ресурсних обмежень. Обмеження (неадекватність трудових, матеріальних, фінансових ресурсів; брак технологій тощо) варіюються залежно від характеру й специфіки проблеми. Для обґрунтування заходів ЦКП розробляються баланси тих ресурсів, що використовуються під час реалізації програми.

Складовою програми є організаційно-економічний механізм управління процесом реалізації програми. Цей механізм передбачає створення спрямованої на реалізацію передбачених програмою заходів системи правових, адміністративних і економічних регуляторів. Основним елементом організаційно-економічного механізму реалізації завдань програми є механізм державних замовлень. Державний контракт — основний документ, який врегульовує економічні, правові й організаційні відносини між державним замовником і виконавцем. У контрактах мають бути зазначені вимоги щодо обсягів, номенклатури і якості продукції (робіт, послуг), а також чітко визначені строки поставок продукції (виконання робіт, надання послуг) конкретним споживачам.

Реалізація програми складається з двох основних стадій: укладання державних контрактів і виконання комплексів робіт. Під час виконання програмних заходів має здійснюватися контроль. Його метою є сприяння тому, щоб фактичні результати якомога повніше відповідали завданням (цілям) програми.

 

5. Державний вплив підрозділяється на два рівні:

1) діяльність загальнодержавних  органів;

2) діяльність органів  місцевого самоврядування.

Розподіл функцій між  центральними і місцевими суб’єктами спирається на державно-адміністративний поділ країни (у федераціях США, Німеччина, Росія - органи влади управління штатів, земель, областей мають широкі повноваження; в унітарних державах (Україна) – діють на містах органи місцевого самоврядування і представники центральної влади).

Безпосередні або оперативні завдання державних органів в  економічній сфері:

1) забезпечення народногосподарської  стабілізації;

2) сприяння економічному  зростанню;

3) структурні перетворення  між галузями і територіями;

4) розподіл і перерозподіл  доходів і національного багатства.

  Державні органи  за конституцією, як правило, захищають наступні національні інтереси:

• економічну стабільність і недопущення кризових явищ;
• сприяння науково-технічній модернізації;
• сприяння участі в міжнародному поділі праці;
• стимулювання розвитку національного ринку, зокрема захисними бар’єрами (тарифними й нетарифними);

● забезпечення економічної та політичної незалежності, а також зростання добробуту населення.

Верховна Рада України – вищий законодавчий орган, до компетенції якого  належить: