Державне регулювання соціально–економічного розвитку країни

 Економічна політика держави – це система соціально-економічних ідей і цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягнення, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації.

Антициклічна  політика – спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання.

Структурна  політика –передбачає формування сучасної прогресивної і ефективної структури національної економіки.

Державна інвестиційна політика – має на меті регулювання капіталовкладень з метою структурної перебудови виробництва, його технічного і технологічного оновлення та модернізації.

За допомогою амортизаційної політики держава заохочує нагромадження капіталу, але в майбутньому вона стає основою розширення і оновлення виробництва.

Науково-технічна та інноваційна політика держави – діяльність держави, спрямована на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів, впровадження результатів НТП у виробництво.

Конкурентна політика держави має на меті розробку заходів, що стосуються створення конкурентного середовища, підтримки й захисту добросовісної конкуренції, боротьби з монополізмом в економіці.

Таблиця 1.2. Основні види економічної політики

Антициклічна	Грошово-кредитна (монетарна)
Структурна	Бюджетно-податкова (фіскальна)
Інвестиційна	Цінова
Амортизаційна	Зовнішньоекономічна
Науково-технічна	Соціальна
Інноваційна	Регіональна
Конкурентна	Природоохоронна (екологічна)

 

4. В Україні, яка перебуває на етапі соціально-ринкової трансформації, формується система управління національною економікою.

Мета реформування економіки  в Україні – створення соціально орієнтованої ринкової економіки, яка б на основі розвитку національного конкурентоспроможного виробництва забезпечила гідний рівень життя населення, добробут нації в цілому.

Специфічні риси системи державного регулювання економіки України:

• підірвана, але повністю не демонтована адміністративно-командна система управління;
• незбалансованість народного господарства;
• значний зовнішній і внутрішній борг;
• слабка мотивація стратегічної діяльності, перевага тактичного управління;
• відсутність ефективних стимулів високопродуктивної праці й інтересу до виробничого нагромадження;
• велика питома вага державного сектора, низька ефективність управління в ньому;
• затратна ідеологія господарювання;
• нераціональна організаційна структура управління;
• традиційні бюрократизм і корумпованість службовців.

Стратегічна мета державного регулювання трансформаційною економікою:

• створення макро- і мікроекономічних умов для забезпечення повноцінного функціонування ринкових регуляторів, ефективної діяльності суб’єктів господарювання, становлення конкурентоспроможного національного виробництва, збалансованого і стабільного економічного розвитку;
• формування гідних умов життя і праці громадян країни, задоволення їхніх потреб,  реалізація соціальних цілей суспільства.

Функції державного регулювання економіки перехідного типу:

• постійні (традиційні): цільова, стимулююча, регулююча, коригуюча, регламентуюча, контролююча, соціальна.
• тимчасові, пов^’язані з реформуванням системи соціально-економічних відносин і створення умов щодо формування ринку.

 

Тема 1.2. Стратегія соціально-економічного розвитку країни

1. Сутність стратегії соціально-економічної політики.

2. Соціально-економічне  прогнозування.

3. Макроекономічне планування.

4. Державне програмно-цільове програмування.

5. Контроль за виконанням  макроекономічних планів і державних  програм.

 

1. Методологія державного регулювання економіки – це підходи, принципи й логіка управління соціально-економічним розвитком країни.

Основні принципи державного регулювання економіки:

1. наукова обґрунтованість, тобто врахування вимог об’єктивних економічних законів, реалій економічного, політичного і соціального життя суспільства, національних особливостей;
2. погодження інтересів – державне регулювання економіки має бути механізмом погодження інтересів різних суб’єктів економіки;
3. системність, що обумовлена функціонуванням національної економіки як великої складної системи, що включає різні рівні й елементи;
4. цілеспрямованість, тобто державне регулювання має спрямовуватися на досягнення конкретних цілей;
5. пріоритетність, тобто виділення основних соціально-економічних проблем розвитку країни, на вирішенні яких державі належить зосередити свої зусилля;
6. комплексність, тобто необхідність використання державою всього арсеналу засобів і інструментів, що є в її розпорядженні;
7. адаптованість, тобто державне регулювання має ґрунтуватися на безперервному аналізі результатів оперативної оцінки й коригуванні впливу держави на соціально-економічні процеси залежно від внутрішніх або зовнішніх умов розвитку країни;
8. мінімальна достатність:
• держава повинна виконувати тільки ті функції, які не може забезпечити ринок;
• функції державного управління мають певним чином розподілятися;
9. ефективність :
• організаційно-правове забезпечення ДРЕ;
• економіко-організаційне забезпечення ДРЕ;
• порівнянність витрат і результатів державного втручання в економіку.

Методи ДРЕ – це сукупність способів, прийомів  і засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни.

 Методи ДРЕ класифікують за двома ознаками: за формами впливу та за засобами впливу (табл. 1.1.).

 

Таблиця 1.3. Класифікація методів ДРЕ

 

Методи ДРЕ
за формами впливу		за засобами впливу
прямі	непрямі (опосередковані)	правові	адміністративні	економічні	пропагандистські

 

 

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб'єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання, і економічних інструментів прямого впливу. Основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, директивні заходи макроекономічних планів і цільових комплексних програм, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти тощо.

Методи непрямого  регулювання — це методи, які регламентують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти в потрібному державі напрямку. До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскального, бюджетного, грошово-кредитного, інвестиційного, амортизаційного, інноваційного та інших напрямів економічної політики, а також методи морального переконування.

Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості й силою державної влади. Предметом правового регулювання економіки є: відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб'єктами господарської діяльності; відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу; відносини між суб'єктами господарської діяльності тощо. Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція і закони України; укази і розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування.

Адміністративні методи ДРЕ — це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів ринку. Їх ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов'язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, варіанта поведінки; обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів. Адміністративні методи випливають з необхідності регулювати деякі види економічної діяльності з погляду захисту інтересів громадян, суспільства в цілому, природного середовища. В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи відіграють другорядну роль. Використання їх стає доцільним тоді, коли ринковий механізм та економічні засоби ДРЕ виявляються недостатніми або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного регулювання є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни тощо.

Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб'єктів ринку діяти в необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними й приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї поведінки. Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної політики держави, інших напрямів державної економічної політики.

 

2. Економічне прогнозування – виявлення стану і можливих напрямків розвитку економічних явищ і процесів на різних рівнях економічної системи (макро -, мезо -, макрорівні).

Способи прогнозування:

• експертний (лат. - досвідчений) – шляхом опитування спеціалістів стосовно об’єкта прогнозування;
• екстраполяція (лат. – поза і згладжувати) – збирання інформації про розвиток об^’єкта в минулому і перенесення закономірностей цього розвитку на майбутнє;
• моделювання (франц. – ліпити, формувати) – дослідження, що базуються на побудові моделей об’єкта відповідно до очікування змін в його стані.

Пошуковий прогноз базується на умовному перенесенні на майбутнє тенденції розвитку об^’єкта, що склалися в минулому і діють нині, абстрагується від факторів, здатних змінити ці тенденції. Мета пошукового прогнозу – з^’ясувати як розвиваються події при збереженні існуючих тенденцій.

Нормативний прогноз  розробляється на основі заданих цілей і передбачає визначення способів і терміну їх досягнення.

Макроекономічне прогнозування – виявлення і аналіз закономірностей і тенденцій розвитку національної економіки, передбачення змін у ньому і створення наукової бази для економічної політики й державного регулювання економіки.

Основні принципи прогнозування:

Принцип наукової обґрунтованості передбачає, що прогнозування базується на системних знаннях про закономірності розвитку економіки; враховує реалії економічного, політичного і соціального життя країни, вітчизняний і світовий досвід, а також використовує систему наукових методик і методів.

Принцип системності розглядає національну економіку, з одного боку, як єдиний об’єкт, а з іншого – як сукупність самостійних напрямків прогнозування.

Принцип адекватності  означає, що прогноз як теоретична модель має достатньо повно і точно відображати реальні процеси національної економіки.

Принцип багатоваріантності (альтернативності) передбачає розробку не одного, а кількох варіантів майбутнього розвитку національної економіки, оскільки хоч її розвиток і детермінований конкретними умовами чи певними закономірностями, але відбувається за різними траєкторіями.

Принцип цілеспрямованості – прогнозування розвитку конкретного об’єкта і визначення тенденцій та закономірностей його розвитку для вирішення конкретних народногосподарських завдань.

Принцип рентабельності (ефективності) – визначення вартості аналітичної підготовки прогнозу та його результативності, врівноваження економії з ефективністю, якості зі своєчасністю. Важливим його правилом є мінімізація вхідних даних за їх аналітичної значущості й максимізація вихідних даних.

Науковий аналіз соціально-економічних та науково-технічних процесів і тенденцій розвитку національної економіки передбачає з^’ясування вихідного рівня і найсуттєвіших проблем та факторів, виявлення тенденцій і закономірностей, що визначатимуть подальший її розвиток.

Оцінка об^’єкта прогнозування на основі вибраних альтернатив – реалізація принципу багатоваріантності: розробка кількох варіантів майбутнього розвитку, їхній аналіз і порівняння за певними критеріями. Для оцінки враховують два аспекти: детермінованості й невизначеності.

Підготовка рекомендацій для прийняття адекватних управлінських рішень – формування макроекономічного прогнозу передбачає розробку відповідних рекомендацій і пропозицій щодо набору і характеру конкретних заходів державного впливу.

Оцінка можливих наслідків  прийняття рішень – запропоновані рекомендації мають супроводжуватися передбаченнями результатів майбутнього державного втручання в економічне життя суспільства.