Державне регулювання економіки

Пропагандистські (морально-етичні) методи ДРЕ - це звернення держави до гідності, честі й совісті людини (підприємця, найма­ного робітника, державного службовця і т. ін.). Вони включають за­ходи виховання, роз’яснення і популяризації цілей і змісту регулю­вання, засоби морального заохочення тощо. Суть цих методів поля­гає в тому, щоб формувати й підтримувати в людей певні пере­конання, духовні цінності, моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави.

Прикладами використання пропагандистських методів є: орієн­тація діяльності суб’єктів ринку на цілі та пріоритети державних макроекономічних планів (програм); заклики державних органів до підприємців, бізнесменів, трудящих, профспілок, політичних партій щодо дотримання ними певної лінії поведінки; політична реклама, зустрічі з виборцями, участь у роботі об’єднань за еконо­мічними інтересами з метою залучення інвестицій, послаблення економічних вимог і т. ін.[1]

РОЗДІЛ  ІІІ. ОСНОВНІ МОДЕЛІ ТА ТЕОРІЇ ДЕРЖАВНОГО

                                       РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

3.1 Класична школа політичної економії та марксизм

Ка­піталістичний спосіб виробництва зародився на початку XVI ст. Передумовою його виникнення, як уже зазначалося, було товар­не виробництво. Оскільки товарні відносини охопили спочатку сферу торгівлі, то першою школою в економіці, яка намагалася з’ясувати правила господарської діяльності, був меркантилізм. Найвідоміший представник цієї школи А.Монкретьєн на почат­ку XVI ст. головну увагу приділяв обґрунтуванню необхідності активного втручання держави в економічне життя країни з ме­тою збільшення її багатства. Для цього держава, на його думку, повинна проводити активну протекціоністську політику, стиму­лювати експорт тощо. Це був період первісного нагромадження капіталу, і буржуазія, що народжувалася, потребувала допомоги держави.

У XVIII ст. в Західній Європі виникає класична школа по­літичної економії. Це був період, коли капіталізм став твердо на ноги, і класики політичної економії вважали, що рівновага економічної системи, в тому числі попиту і пропозиції, досяга­ється через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутво­рення, прагнення кожного індивіда задовольнити свої егоїстич­ні інтереси та їх взаємодію через систему поділу праці й товар­ного обміну. Найлогічніше ідея досягнення економічною сис­темою рівноваги виражена у сформульованому французьким еко­номістом Ж.-Б.Сеєм законі ринків. Згідно з цим законом “будь-яка пропозиція товарів породжує свій попит” на них. Це відбувається через механізм вільного ціноут­ворення, а незбігання цих двох величин можливе лише по окре­мих товарах або в окремих регіонах країни.

Такі ідеї панували до 30-х років XIX ст. У 1825 р. виникла перша економічна криза, яка засвідчила неможливість автома­тичного саморегулювання економічної рівноваги в народному гос­подарстві. Тому твердження класичної школи з часом все більше піддавалися критиці.

Найґрунтовніший критичний аналіз цієї школи дали Маркс та Ленін. Вони довели, що ринковий механізм функціонування економіки призводить до значної диференціації суспільства на багатих і бідних, до глибокої нерівності, до поглиблення усієї системи економічних суперечностей, часткове і тимчасове розв’я­зання яких відбувається під час криз надвиробництва.

Критичне крило прихильників економічного вчення Маркса намагалося внести корективи у його положення про умови досягнення рівноваги економічної системи. Так,  М.Туган-Барановський головною причиною циклічних коливань вважав диспропорцію між рухом заощаджень та інвестицій, насамперед у галузях, що виробляють засоби виробництва. Крім того, при­чини циклів та криз він вбачав у недосконалості регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження та витрачання сус­пільного капіталу. Найбільш узагальнюючою причиною нерівно­ваги економічної системи учений називав неправильний розпо­діл національного виробництва. Виходячи з тези про інновації як рушійну силу капіталістичного способу виробництва, Туган-Бара­новський дійшов висновку, що для досягнення рівноваги у цій системі господарства достатньо здійснювати відповідне регулю­вання інвестицій. Ця ідея стала одним із складових елементів концепції Дж.Кейнса.

Наприкінці XIX ст. погляди класичної школи політичної еко­номії також певною мірою уточнюються. Вважаючи основою рів­новаги економічної системи ринковий механізм, неокласики (К.Менгер, Ф.Візер, Є.Бем-Баверк та інші) акцентують на рівно­вазі окремих господарюючих суб’єктів (тобто на мікрорівні), а основу обмінюваності товарів вбачають у суб’єктивних оцінках їх корисності, що виявляється у ринковому попиті та пропозиції

Проблему економічної рівноваги в умовах панування моно­полій (в тому числі олігополій), а отже недосконалої конкурен­ції, досліджували Дж.Робінсон, Е.Чемберлін та інші вчені. Вони, зокрема, стверджували, що в цій ситуації ціни встановлюються вищі від середніх і граничних витрат.

3.2 Кейнсіанська модель державного регулювання сукуп­ного   

      попиту   

Уперше в західній економічній літературі неможли­вість досягнення економічної рівноваги за допомогою ринкових важелів і навіть неспроможність існування капіталізму без широ­комасштабного втручання держави усвідомив Дж.Кейнс. Він вва­жав, що розширення функцій уряду – єдиний практичний засіб уникнути цілковитої руйнації існуючих економічних форм, а та­кож засіб спонукання до інвестування і координації схильності до споживання.

Головну увагу Дж.Кейнс приділив проблемі регулювання по­питу й факторів, що його визначають. Ефективний попит, який розпадається на нагромадження та споживання, повинна стиму­лювати держава, по-перше, здешевлюючи кредит (тобто знижу­ючи норми відсотка), по-друге, збільшуючи державні витрати, по-третє, впливаючи на зростання споживчого попиту. В остан­ньому випадку дії держави допомагають послабити властиву лю­дям схильність до заощаджень, тобто витрачати менше, ніж зростає їх дохід. Така схильність руйнує стимули до інвестування.

Крім проблеми досягнення рівноваги попиту і пропозиції в масштабі національної економіки, Дж.Кейнс прагнув з’ясувати питання встановлення рівноваги між попитом і пропозицією у сфері зайнятості. Держава, на його думку, повинна регулювати це співвідношення, домагатися певного оптимуму у цій сфері, запобігати зростанню безробіття до масштабів, які можуть стати загрозливими для економічної системи. Рівень зайнятості зале­жить від схильності до споживання (або очікуваних витрат на споживання) та обсягу інвестицій. Головну увагу в цій ситуації держава мусить приділяти стимулюванню інвестицій. Оскільки інвестиції, у свою чергу, залежать від рівня відсотка й очікуваних прибутків, то державі слід регулювати інвестиційний попит через бюджетно-фінансову та грошово-кредитну політику.

Надзвичайно важлива роль держави, зокрема державних інвес­тицій, в період економічної кризи. Так, в період найглибшої за всю історію США кризи 1929—1933 pp. уряд за рекомендаціями Дж.Кейнса збільшив витрати на громадські роботи (будівництво доріг, гребель, мостів та ін.), виплати безробітним тощо і таким чином створив додатковий платоспроможний попит (або “ефек­тивний попит”) на нові товари і послуги, оскільки спрямування інвестицій на виробництво традиційних товарів в умовах їх над­виробництва ще більше поглибило б економічну кризу.

Рекомендації Дж.Кейнса лягли в основу економічної полі­тики урядів більшості розвинутих країн світу у повоєнний пе­ріод (50—70-ті роки). Це послабило глибину економічних криз, посилило стабільність економічної системи. Особливо пози­тивно вплинули на досягнення певної рівноваги в економіці захо­ди, запропоновані лівокейнсіанцями (Дж.Робінсон, П.Сраффою та ін.): перерозподіл національного доходу в інтересах найбідніших верств населення, впровадження національного плану­вання тощо.

Водночас стимулювання попиту зумовило високий рівень інфляції в економіці. Втілення в життя рекомендацій лівокейнсіанців збіглося у 70-ті роки зі структурною кризою в економіці, що призвело до посилення нерівноваги на ринку робочої сили, до виникнення нових диспропорцій. Все це зумовило посилення неокласичного напряму в економічній теорії.

Зокрема, у 80-ті роки зміцніли позиції монетаристської шко­ли, очолюваної М.Фрідменом, та концепції школи “економіки пропозиції” на чолі з А.Лаффером. Монетаристи головною при­чиною нестабільності економічної системи вважали порушення законів грошового обігу, відхилення від рівноважного рівня цін і кількості грошей в обігу внаслідок стимулювання попиту дер­жавою, надмірного втручання держави в економіку. Усунення цих диспропорцій можливе, на їхню думку, у разі обмеження кредитно-грошової маси в обігу (не більше 3% на рік), скорочення виробничого й споживчого попиту. Теорія “економіки пропозиції” бу­ла зорієнтована на стимулювання пропозиції через скорочення податків на підприємців, що зумовлює розширення виробни­чих потужностей, зростання зайнятості тощо.

Ці ідеї були взяті на озброєння у США, Великобританії, деяких інших країнах. Але криза 1980—1982 pp. і тривалий зас­тій у післякризовий період в країнах Західної Європи засвідчи­ли неефективність рекомендацій монетаристів. Тому в наступні роки деякі країни звернулися до неокейнсіанського та неокла­сичного напрямів. Зокрема, поєднуються ідеї регулювання “ефективного попиту” і підтримання високого рівня зайнятості з різними методами боротьби з інфляцією.

На початку 90-х років у розвинутих країнах Заходу знову від­бувається переоцінка ролі державного регулювання, спостеріга­ється певне посилення його в економіці та соціальній сфері.[2]

3.4 Загальна теорія зайнятості, процента і грошей

Заперечення    щодо    оптимістичної    віри А.Сміта в саморегулювання економічних пропорцій за допомогою лише конкуренції виникло давно. Так, Роберт Мальтус у тракта­ті “Досвід про закон народонаселення” (1798р.) доводив, що при відсутності спеціальних заходів з боку держави неконтрольоване зростання народонаселення приведе до перенаселення й зубожіння суспільства, до краху всієї економічної системи. А К.Маркс у своїй

теорії додаткової вартості довів, що механізм “вільної гри ринко­вих сил”, до крайніх меж загострюючи внутрішні суперечності капіталізму, неминуче формує умови переходу до нового суспіль­ного ладу (соціалізму), де макроекономічні пропорції будуть формуватися свідомо.

Згодом, особливо після “великої депресії” 30-х pp., почали ви­никати цільні теорії державного регулювання ринкової економіки. Одним із визначних теоретиків регульованої економіки був англій­ський економіст Джон Мейнард Кейнс. У своїй головній праці “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” він обгрунтував об’єктивну необхідність і практичне значення державного регулю­вання ринкової економіки. Його головним інструментом він вважав фіскальну політику, а найважливішим об’єктом – ресурси інвестицій і процентні ставки. Кейнсіанська концепція зайнятості та стабілізаційної політики була покладена в основу багатьох моделей державного регулювання економіки країн західного світу в період після другої світової війни.

Слід зазначити, що господарський механізм, який поєднував у собі і ринкові, і державні форми господарювання, дав досить відчутні результати. Відносно високими темпами йшло економічне зростання. Відбулися істотні якісні зміни в економіці. Капіталізм за цей період перейшов від екстенсивного до інтенсивного шляху розвит­ку. Різко зросла продуктивність суспільної праці. Почалася велика структурна перебудова господарства на основні засвоєння досяг­нень НТР. Відбулася певна стабілізація соціальних відносин.

Проте з середини 70-х - початку 80-х pp. у більшості країн з ринковою економікою склалася принципово нова господарська ситуація. Розгорнулися процеси інфляції, сили економічного зростання втратили динамічність. Це привело до скорочення інвестицій, падіння продуктивності праці й виникнення масового безробіття. Інфляція та безробіття посилили соціальне напруження в суспільстві. Держава виявилася неспроможною подолати проблеми, що виникли. В капіталістичному суспільстві настало глибоке розчарування державою, і в цьому проявилася своєрідна діалектика розвитку господарського механізму капіталізму. В минулому причиною нестабільності були дефекти ринкової системи координації. Тепер же з’ясувалось, що джерелом нестабільності виступила сама держава. Це викликало недовіру до теорії Кейнса й призвело до виникнення альтернативних макроекономічних концепцій, зокрема монетаризму, теорії раціональних очіку­вань, теорії економіки пропозиції.[15]

3.4 Теорія раціональних очіку­вань

Теорія раціональних очікувань набула поширення з середини 70-х pp., коли в економіці одночасно виникли високі рівні інфля­ції й безробіття, тобто стагфляція.[13] Ця теорія виходить з того, що всі ринки є високонкурентними, рівноважні ціни швидко присто­совуються до нових ситуацій, зарплата й ціни можуть як підвищу­ватися, так і знижуватися. Ринкові суб’єкти поводяться раціона­льно, в очікуванні зростання цін розширюється ринковий попит, стимулюючи нове зростання цін. Таким чином, теорія раціональ­них очікувань стверджує, що коли люди реагують на очікувані результати стабілізаційної політики, то ефективність її зводиться до нуля.

3.5 Теорія економіки пропозиції

Теорія економіки пропозиції пояснює стагфляцію (стан економіки, коли застій або скорочення виробництва поєднуються з інфляційним процесом)  державним втручанням в економіку, зростанням податків, що негативно впливають на стимули праці. Спираючись на класичну теорію “вільної гри ринкових цін”, представники теорії “економіки пропозиції” виступають на підтримку великих скорочень податків, розглядаючи це як умову стимулювання заощаджень та інвестицій.