Державне регулювання економіки

Держава здійснює стабілізаційну політику. В основу стабіліза­ційної функції держави покладається та обставина, що рівень вироб­ництва залежить від рівня сукупних витрат. Витрати приватного сектору можуть бути або недостатніми для досягнення повної зай­нятості, або надмірними. У першому випадку виникає надмірне безробіття, у другому – інфляційне зростання. У першому випадку держава може застосувати стимулюючу політику, у другому – стримуючу. Основними методами виконання державою стабіліза­ційної функції є фіскальна та грошово-кредитна політика.

4. Перерозподіл доходів. Економіка оптимальна за Парето,
констатує стан, що в ньому ресурси суспільства розподілено
найбільш ефективно. Але ефективний розподіл ресурсів ще не
означає найбільш ефективного розподілу доходів членів суспі­льства.  Конкурентні ринки здатні  породжувати нерівномір­ність розподілу доходів і навіть цілковитий брак коштів для існування в непрацездатних членів суспільства. Для зменшен­ня нерівності в доходах держава здійснює їх перерозподіл че­рез різноманітні соціальні  програми у формі трансфертних
платежів.

Трансферти – це платежі, які здійснюються державою без надання їхніми отримувачами у відповідь будь-яких товарів та послуг. До них належать пенсії, стипендії, виплати по безробіттю та соціальному страхуванню. Крім цього, держава може регулю­вати індивідуальні доходи через втручання в процес формування первинних доходів (установлення мінімальної заробітної плати, запровадження прогресивної форми оподаткування, регулювання цін на товари та послуги першої необхідності і т. д.).

5. Забезпечення людей обов’язковими товарами. Товари (пра­вила поведінки), які держава зобов’язує людей використовувати (додержуватися), називаються обов’язковими товарами. Важли­вим аргументом на користь державного втручання в економіку є відома істина, що людина здатна діяти всупереч власним ін­тересам (наприклад, люди курять, уживають надмірну кількість алкоголю, порушують правила дорожнього руху, споживають шкідливі для здоров’я продукти тощо). Погляди, згідно з якими державне втручання необхідне, оскільки державі найліпше відо­мо, що саме є корисним для людини, називаються патерналістськими. Прихильники патерналізму вважають, що “залишені на­призволяще” люди здатні шкодити не тільки собі, а й іншим членам суспільства.

Реалізація економічних функцій держави здійснюється через механізм бюджетної, фіскальної, грошово-кредитної, структур­ної, інвестиційної, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної та інших напрямків соціально-економічної політики.[1]

2.4 Форми державного регулювання

Централізоване регулювання економіки проявляється у коротко- і довгостроковій державній економічній політиці.

Короткострокове, або емпіричне, державне регулювання набуло поширення в західних країнах у перед- та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових і антициклічних заходів держави, спрямо­ваних на пом’якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з’ясо­вуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і пря­мо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, суб­сидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику (підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів). Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля.

Уперше короткострокове регулювання розвиненої ринкової еко­номіки запровадив президент США Φ. Д. Рузвельт. У межах його “нового курсу” було закладено особливий комплекс державних антикризових заходів. Усі вони спиралися на законодавчу силу держави. Були прийняті закони: про пожвавлення промисловості; про регулювання сільського господар­ства, який передбачав розміри посівних площ і кількість худоби у фермерських господарствах; про банки, який перетворив валюту на інструмент політики, та ін. На цій основі відбувалися регулю­вання американської економіки періоду “великої економічної де­пресії” та прямий розподіл суспільного продукту і ресурсів для його створення під час Другої світової війни.

У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткостро­кового централізованого регулювання, спрямованих на спробу роз­в’язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної систе­ми на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здій­снюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення, її виникнення і розвиток пов’язані з особливими умовами функціонування про­дуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодженості часткової планомір­ності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямо­ваного впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також своєчасній не­обхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова дер­жавна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим.

Конкретна мета і масштаби економічного програмування виз­начаються в кожній країні її економічними та науково-технічним потенціалом. Розрізняють кон’юнктурне  структурне програмуван­ня. Перше характерне для країн розвиненої ринкової системи. Воно спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулю­вання господарською кон’юнктурою. Його суть полягає в одночас­ному досягненні чотирьох макроекономічних показників: стабіль­ності цін; сталих темпів економічного розвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного балансу. Реалізація поставленої мети можлива двома шляхами, які розрізня­ються між собою за об’єктами впливу. Кейнсіанські та неокейнсіанські методи стимулювання економічного розвитку передбачають вплив на попит. Вони виходять з того, що динаміка сукупного попи­ту, яка, врешті-решт, визначає і динаміку реального виробництва, залежить від стану податків, державних витрат, обсягу бюджетно­го дефіциту та грошової пропозиції. Тому роль головних інстру­ментів відводиться податково-бюджетному регулюванню та дефі­цитному фінансуванню економіки. За їх допомогою уряди більшості розвинених країн здійснювали довгострокові плани розвитку і струк­турної перебудови економіки аж до середини 70-х років.

Характерною рисою консервативних і неоконсервативних моде­лей державного регулювання, які почали застосовуватися переважно з кінця 70-х років, є спрямованість на пожвавлення пропозиції, розвиток приватнопідприємницької ініціативи. На думку неоконсерваторів, досягнення високих темпів реального економічного роз­витку можливе за умови стабільності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці пріоритетного значення. Становлення кон’юнктурного програмування пов’язане з державною антикризовою політикою, яка спочатку розширилась до антициклічних за­ходів, а з другої половини 70-х років стала включати й антиінфляційну політику. Розвинені форми такого програмування притаманні Нідерландам, Швеції, ФРН та іншим країнам.

Структурне програмування – вища форма економічного регу­лювання. Його основу становить кон’юнктурне програмування, доповнене науково обгрунтованими планами економічного і со­ціального розвитку. Це пов’язано насамперед із зрілим державним сектором у галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері, високим ступенем взаємодії приватного і державного секторів та знач­ним ринком державного споживання. Крім того, на структурне програмування впливає щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних чи олігополістичних та централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне станови­ще. Залежно від наявності перелічених чинників та національних особливостей структурне програмування поділяється на частково структурне і власне структурне.

Частково структурне програмування відповідає завданням струк­турної перебудови національного господарства. Воно спрямоване на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в ок­ремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і со­ціального розвитку. Серед них виділяють програми аграрні та енер­гетичні, розвитку інфраструктури, науково-технічного розвитку тощо. Частково структурне програмування застосовується в Англії, Італії, ФРН та в інших країнах. У цих країнах частково структурне програмування почало запроваджуватись в 50—60-х роках. Голов­на його мета полягала в регулюванні між- і внутрішньогалузевого розподілу ресурсів, за рахунок чого забезпечувались умови для роз­витку національного економічного потенціалу. Частково структур­не програмування об’єктивно переростало у власне структурне.

Власне структурне програмування полягає у зміні співвідношень між різними галузями виробництва. Проте у кожній країні цей процес мав свої особливості. У ФРН, наприклад, державна струк­турна політика не набула форми загальнонаціонального економіч­ного регулювання. Доктрина “соціального ринкового господарст­ва”, проголошена канцлером ФРН Л.Ерхардом, заперечувала ме­тоди прямого державного втручання в економічні процеси. На пер­ший план було висунуто підготовку науково-технічних кадрів у державних науково-дослідних установах і галузеві та регіональні аспекти централізованого регулювання. У Франції, навпаки, наяв­ність розвинутого державного сектора зумовила посилення пря­мих форм регулювання, що сприяло становленню загальнонаціо­нальної системи індикатного планування.

Національне планування як форма реалізації власне структурно­го регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національ­ної галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвит­ку регіонів і територій країни. Воно може здійснюватись як інди­кативне і як директивне планування.

Загальнонаціональна індикативна програма, як правило, розра­хована на п’ять (у Франції) і більше (в Японії) років, її показники не є всеосяжними, оскільки обов’язкові лише для підприємств дер­жавного підпорядкування, а для приватних господарств мають характер пропозицій. Індикативність плану не звужує сферу діяль­ності останніх і не обмежує їхньої виробничої, комерційної чи фі­нансової самостійності. Регулювання їх економічної діяльності здійснюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням під­приємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарсь­кої чи комерційної кон’юнктури. Цей тип планування не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проя­вів циклічного розвитку. Однак, ґрунтуючись на розроблених спе­ціальними державними органами, промисловими і банківськими корпораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування – прерогатива колишньої радянської економічної системи, що ґрунтувалася на одержавленні привлас­нення й управління, її суть полягала в тому, що владні структури визначали економічні потреби, збалансовували їх з наявними ре­сурсами і за допомогою обов’язкових для виконання завдань забез­печували реалізацію розроблених планів. Державне планування ве­лося від досягнутого через встановлення завдань з випуску кожно­го виду продукції для кожного підприємства. Проте світова практи­ка свідчить, що державне регулювання ефективне лише в певних межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, то воно не підвищує, а знижує ефективність виробництва. Сьогодні країни, в яких панувала адміністративно-командна система, намагаються пе­ребудувати свої господарські системи через модифікацію форм і методів державного регулювання.

Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої адміністративно-командної системи здійснюється зниженням сту­пеня директивності централізованого планування і наданням йому рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше, встановлення нових принципів у взаємовідносинах з під­приємствами; по-друге, зосередження зусиль на створенні загаль­них умов діяльності виробників.

У цілому система державного планування і управління не по­винна встановлювати розміри випуску окремих видів продуктів і розподіляти їх, а визначати загальні правила господарювання, нор­мативні межі і умови діяльності підприємств.

На відміну від Японії та західноєвропейських країн у США струк­турне програмування не застосовують. Державне підприємництво там розвинуте недостатньо, хоч державна власність за своїми роз­мірами значно перевищує аналогічну західноєвропейську. Внаслі­док цього централізоване регулювання здійснюється здебільшого опосередкованими економічними методами – кредитними та бюд­жетними. З прямих методів управління держава широко застосо­вує контрактну систему. Весь комплекс заходів з національного регулювання у США спрямований на стимулювання НТР і відпо­відну модернізацію економічної структури країни. Визначенню під­лягають найзагальніші показники економічного розвитку – темпи приросту валового національного продукту і промислового вироб­ництва, відповідні методи непрямого регулювання. В науково-тех­нічній сфері (насамперед військово-технічній) розробляються дер­жавні програми.

Значний досвід макроекономічного регулювання накопичений також багатьма країнами ринкової економіки Азії, Африки і Ла­тинської Америки. Використовуючи світовий досвід, ці країни роз­робляють плани різного типу: стабілізаційні для розв’язання кон­кретних завдань подолання кризового стану, коротко- та середньострокові для вирішення проблем індустріального розвитку, довгос­трокові щодо структурної перебудови економіки. Кілька десятиліть такого планування підтвердили необхідність його поєднання з роз­витком ринкових механізмів регулювання економічної рівноваги та пропорційності.