Державне регулювання економіки

Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього ком­плексу методів державного регулювання економіки країни ринкового господарства. Важливу роль у ній відіграє регулювання дер­жавних витрат і надходжень у державний бюджет. Так, якщо інфля­ція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається обме­ження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це ско­рочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін, скорочують виробництво, що приз­водить до зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В ре­зультаті підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, змен­шується зайнятість населення.

Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюванню додаткових фінансових ре­сурсів у державній скарбниці, а з другого – призводять до погір­шення господарської кон’юнктури та зростання безробіття.

Чільне місце у фінансово-кредитному макроекономічному регу­люванні в умовах ринкової економіки займає механізм оподатку­вання. Важливим антиінфляційним заходом є регулювання креди­ту і грошової маси, яке здійснюється центральними емісійно-кре­дитними установами через операції з цінними паперами на відкри­тому ринку, регулювання дисконтної ставки (купівля банками векселів до закінчення їхнього строку з урахуванням відсотків[13]), зміну резервних норм, передбачених для кредитних установ.

Головними об’єктами державного регулювання є державний бюджет, система державних банків і державний сектор економіки. Володіння ними забезпечує державі виконання економічних функцій централізованого управління. Конкретними методами тут виступає податково-бюджетна та кредитно-грошова політика, що здійснюється за допомогою фінансово-кредитного механізму.[4]

2.5 Методи державного регулювання

Методи державного регулювання економіки – це способи впли­ву держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їхнього ефек­тивного функціонування відповідно до напрямків державної еко­номічної політики. Кожен метод ґрунтується на використанні сукуп­ності інструментів (регуляторів, важелів).

Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами
впливу та засобами впливу. За формами впливу методи ДРЕ по­діляють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу. За­лежно від засобів впливу виділяють правові, адміністративні, економічні та пропагандистські методи.

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб’єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допо­могою інструментів адміністративно-правового характеру, які рег­ламентують діяльність суб’єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Останні спрямовано на регулювання темпів зростання та структури економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів діяльності суспільного сек­тору економіки та ін.

Беручи загалом, можна сказати, що основними інструмен­тами прямого державного регулювання є: нормативно-право­ві акти, макроекономічні плани та цільові комплексні прог­рами, державні замовлення, централізовано встановлені ці­ни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д.

Методи непрямого регулювання — це методи, які регламен­тують поведінку суб’єктів ринку не прямо, а опосередковано, че­рез створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти в потрібному державі напрямку. Держава втілює в жит­тя свої рішення на підставі мотивації. У даному контексті моти­вація - це процес спонукання суб’єктів ринку до діяльності в напрямку державних пріоритетів.

До методів непрямого регулювання належать інструменти фі­скальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, аморти­заційної, інноваційної та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконування.

Правове регулювання – це діяльність дер­жави щодо встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) пове­дінки суб’єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні норми мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно органі­зованими і придатними для практичної реалізації.

Стрижнем правового регулювання є розробка та юридичне за­кріплення норм (правил) поведінки суб’єктів економічних відно­син. Традиційно в кожній нормі виокремлюють три основні еле­менти: гіпотезу, диспозицію й санкцію. Гіпотеза — це такий елемент норми, в якому зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма набирає чинності. Диспозиція — частина норми, яка визначає права або обов’язки учасників відносин. Санкція — це та частина норми, яка передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання обов’язків учасниками економічних відносин.

Якість правового регулювання залежить від того, як законо­давчі органи формують юридичні норми. Основними вимогами до різних форм правового регулювання є: своєчасність, стабіль­ність, повнота, внутрішня узгодженість.

Основними формами правового регулювання закони, укази й розпорядження президента, постанови органів влади, різні нормативно-правові акти.

Адміністративні методи ДРЕ — це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб’єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов’язків, норм поведінки та віддаван­ня команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір спо­собів розв’язування завдань, варіанта поведінки; обов’язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб’єктів гос­подарювання за ухиляння від виконання наказів.[1]

Держава виконує свої функції, застосовуючи різні методи. Вони взаємопов’язані і разом з тим протилежні. Існують ділянки, де застосування адміністративних методів ефективне і не суперечить ринковому механізмові.[14]

Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види економічної діяльності з погляду захисту інтересів гро­мадян, суспільства в цілому, природного середовища. В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи ві­діграють другорядну роль. Використання таких стає доцільним тоді, коли ринковий механізм і економічні засоби ДРЕ виявляються не­достатніми або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного регулювання є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни і т. д.

Ліцензії – це спеціальні дозволи, які видаються суб’єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. Ліцензування спрямоване на захист економічних інтересів країни, суспільства та його членів як споживачів товарів та послуг. Складовим елементом ліцензування є перелік видів підприємни­цької діяльності, що мають дозвільний (ліцензійний) статус.

Квоти – визначають частку суб’єктів ринку у виробництві, споживанні, експорті, імпорті і т. п. товарів та послуг. Квотування здійснюється з метою створення конкурентного середовища, захис­ту вітчизняного ринку, стабілізації цін на внутрішньому ринку.

Санкції - це заходи держави, спрямовані на покарання суб’єктів ринку, які не виконують установлених правил діяльнос­ті. У порядку економічних санкцій держава може вимагати сплати неустойки, штрафів, пені за невиконання суб’єктами ринку певних зобов’язань, а також вилучати на користь державного або місцевих бюджетів виручку від незаконної діяльності.

Норма - це, по-перше, науково обґрунтована міра суспільно необхідних витрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції заданої якості, по-друге, правила поведінки людей і здійснення ревних видів економічної діяльності. Норматив - поелементна складова норми, яка характеризує кількість вироблених або використаних у споживанні товарів (робіт, послуг, ресурсів) на будь-яку одиницю, наприклад, на душу населення, на одного зайнятого, на одиницю часу (площі, об’єму), на одну гривню ВВП і т. п. За допомогою норм і нормативів здійснюються планово-економічні розрахунки, регулювання у сферах виробництва, пра­ці, соціального захисту населення, охорони навколишнього при­родного середовища.

Стандарти - це єдині норми за типами, марками, парамет­рами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимі­рювань, методами випробування та контролю, правилами пакування, маркування та зберігання продукції, технології виробництва. Об’єктами стандартизації є конкретна продукція, норми та нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення і т. ін., які ма­ють перспективу багаторазового використання і застосовуються в різних галузях господарства, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов'язковим для всіх суб’єктів економічної діяльності.

Державне замовлення є інструментом як адміністративного, так і економічного регулювання. Коли йдеться про адміністративне регулювання, мається на увазі, що для підприємств, які повністю або частково перебувають у державній власності, а також для підприємств-монополістів, державні замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) є обов’язковими.

Ціни теж можуть використовуватися як інструменти адміні­стративного регулювання. Метою такого регулювання є запо­бігання руйнівному впливу вільного ціноутворення на еконо­міку. Держава здійснює адміністративний вплив через: вста­новлення фіксованих цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх під­вищення, запровадження механізму декларування зміни цін, заморожування цін на певний термін і т. д.

Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб’єктів ринку діяти в необ­хідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулю­вання за допомогою економічних методів дає змогу суб’єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.

Економічне регулювання здійснюється інструментами фіс­кальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортиза­ційної та інших напрямків державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи.

Державні закупівлі здійснюються через механізм державних замовлень, який передбачає конкурсний відбір виконавців дер­жавних замовлень, укладання контрактів, виробництво продукції (виконання робіт, надання послуг), контроль, оплату продукції. Виділяють стимулюючу (експансіоністську) фіскальну полі­тику, спрямовану на стимулювання виробництва через збільшення державних закупівель, та стримуючу (рестрикційну), спрямовану на отримання виробництва.

У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фі­нансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.

Податкова політика застосовується для поповнення держав­них фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічно­го зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структур­них перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизня­них виробників. Податкова політика реалізується за двома на­прямками – це, по-перше, визначення видів податків і встанов­лення податкових ставок та, по-друге, надання податкових пільг окремим суб’єктам (особам) з метою впливу на інвестиційний клімат та рівень грошових доходів населення.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошову пропозицію. Для досягнення цієї мети центральний банк використовує такі основні інструменти: грошова емісія, операції з державними цін­ними паперами на відкритому ринку, зміна норми обов’язкових резервів, маніпулювання обліковою ставкою.

Грошова емісія - це комплекс заходів центрального банку сто­совно випуску в обіг додаткових грошей, що зумовлює збільшення грошової маси і підвищення ділової активності. Однак надмірна емісія здатна породжувати негативну екстерналію - інфляцію. Емісія належить до інструментів прямого впливу, оскільки емісією держава безпосередньо “втручається” у ринок грошей.

Операції з державними цінними паперами пов’язані з купів­лею або продажем державою цінних паперів. Контрагентами дер­жави є комерційні банки, підприємства, населення. Якщо необ­хідно збільшити пропозицію грошей, центральний банк скуповує цінні папери. Унаслідок цього комерційні банки отримують гро­ші, збільшують свої резерви і мультиплікативно збільшують грошову пропозицію.

Зміна норми обов’язкових резервів веде до таких наслідків. За підвищення резервної норми центральний банк знижує грошовий мультиплікатор і завдяки цьому зменшує приріст грошової про­позиції. За зниження резервної норми зростає грошовий мульти­плікатор, що збільшує приріст грошової пропозиції.

Маніпулювання обліковою ставкою дає змогу центральному банкові регулювати попит комерційних банків на позички, а че­рез них - на резерви банківської системи. Облікова ставка - це ціна позички, за якою комерційні банки звертаються до цент­рального банку з метою збільшення своїх резервів. Вона служить орієнтиром для банківських процентних ставок. Рівень останніх зумовлює рівень попиту на кредити з боку суб’єктів ринку.

Найбільш результативним напрямком амортизаційної полі­тики є механізм прискореної амортизації. Його запровадження дає змогу підприємствам прогресивних галузей економіки вже в перші роки експлуатації машин і устаткування окупити більшу частину їхньої вартості, накопичити в амортизаційному фонді достатню кількість коштів для дальшого інвестування.