Основні види норм:

  Норма часу – визначає необхідні затрати часу одного працівника чи бригади (ланки) на виконання одиниці роботи (продукції). Вимірюється в людино-годинах (людино-хвилинах).  

       Норма виробітку – визначає кількість одиниць продукції, яка повинна бути виконана одним працівником чи бригадою за даний відрізок часу. Вимірюється в натуральних одиницях (штуках, метрах і т.д.).

        Норма обслуговування визначає необхідну кількість станків, робочих місць, одиниць виробничої площі та інших виробничих об'єктів, закріплених для обслуговування одним працівником чи бригадою.

       Норма чисельності визначає чисельність робітників необхідних для виконання певного обсягу роботи.

       Норма керованості визначає кількість робітників, яка повинна бути безпосередньо підпорядкована одному керівнику.

       Нормоване завдання визначає необхідний асортимент і обсяг робіт, які повинні бути виконані одним працівником чи бригадою за даний відрізок часу. На відміну від норм виробки вимірюється не тільки в інструментальних одиницях, а й в нормо-гривнях, нормо-годинах. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ІІ. 

Класи

   Проекти організації праці і відповідні їм норми повинні вибиратися з урахуванням комплексу технічних, економічних, психофізіологічних і соціальних факторів. Сутність процесу обґрунтування норм праці складає вибір оптимального значення норми і визначаючих її характеристик трудового і технологічного процесу. Критерій оптимальності являє собою показник, який в результаті рішення конкретної задачі оптимізація приймає екстремальне (найбільше чи найменше) значення. Вибір найліпшого для даних умов варіанта норми праці здійснюються на основі критерії оптимальності з врахування системи обмежень. Система обмежень визначає ту область допустимих значень норм праці, в межах якої формується їх відповідальність особливостям і масштабам виготовленої продукції, параметрам предметів і засобів праці, які застосовуються, психофізіологічним особливостям приймаючого і соціальним характеристикам трудового процесу. Отже, система обмежень визначає область допустимих значень норм праці і варіантів її організації. Вибір найбільш ефективного з допустимих варіантів здійснюється на основі критерій оптимальності. Оскільки основним обмеженням в розглянутих задачах є необхідний виробничий результат, в якості критерій оптимальності повинен вибиратися економічний показник, характеризуючий суму мінімізуючи затрат живої і уречевленої праці. На основі цього можна сформулювати наступні варіанти норм праці і її організації: допустимі – виконуються обмеження по необхідному виробничому результаті; інші умови праці робітників, режими технологічного процесу, по організаційним робітникам виробництва. Оптимальні це ті, при яких досягається мінімум сумарних затрат, необхідних для отримання заданого виробничого результату.

      Таким чином, люба задача обґрунтування норм праці чи визначаючих їх варіантів технологічного і трудового процесів заключається в тому, щоб знайти норму праці і варіант її організації, при яких формується обмеження по:

необхідному виробничому  результатові;

допустимим умовам праці;

допустимим режимам  технологічного процесу;

обсягах наявних  виробничих ресурсів і досягається мінімум затрат на заданий обсяг випуску продукції.

ІІІ. Під методом  нормування розуміється сукупність прийомів встановлення норм праці, включаючих: аналіз трудового процесу; проектування раціональної технології і організації  праці; розрахунок норм. Вибір методу нормування праці визначається характером нормованих робіт і умовами їх виконання. По принциповій схемі встановлення норм методи нормування праці діляться на аналітичні і сумарні.

Аналітичні включають: аналіз трудового процесу, розподіл його на елементи, проектування раціональних режимів роботи обладнання, організації праці і необхідних затрат праці пор елементам трудового процесу, встановлення норм на операції.

Сумарні – встановлення норм праці без розподілу процесу  на елементи і проектування раціональної організації праці, тобто на основі досвіду нормовника (дослідницький метод), чи статистичних даних про виконання аналогічних робіт (статистичний метод).     

   Норми, встановлені за допомогою сумарних методів називаються досвідно-статистичними. Вони не є ефективні і поступаються аналітичним. По методиці отримання вихідних даних аналітичні методи діляться на аналітично-розрахункові – базою розрахунку норм є нормативні матеріали, і аналітично-дослідницькі – інформація отримується шляхом спостереження чи експериментів. 
 

                                         

ЗМІСТ

 

ВСТУП

       У народному господарстві України  паливно-енергетичний комплекс відіграє дуже важливу роль. Паливно-енергетичний комплекс є невід’ємною частиною економічного і суспільного добробуту. Ось чому ця тема для України є актуальною, особливо на сучасному етапі розвитку, коли проблема енергозабезпечення постала надзвичайно гостро.

       Розвивати паливно-енергетичний комплекс, забезпечувати  суспільство енергетичними ресурсами – одне з найважливіших завдань будь-якої держави.

       Метою курсової роботи є поглиблення та закріплення знань з основних питань теорії розміщення продуктивних сил, закономірностей розміщення паливно-енергетичного  комплексу та застосування їх на практиці.

       Завдання  курсової роботи – розкрити значення та охарактеризувати сучасний стан паливно-енергетичного  комплексу України, висвітлити вплив  факторів на розвиток та розміщення галузей  паливно-енергетичного комплексу , викласти основні проблеми та тенденції подальшого розвитку галузі.

       У роботі розглянуто сукупність принципів  та факторів, які безпосередньо чи опосередковано впливають на розміщення паливно-енергетичного комплексу  в Україні. Основними факторами  є наявність паливно-енергетичних ресурсів і споживачів електроенергії.

       Незважаючи  на значні негаразди, галузь має непогані перспективи для подальшого розвитку. Паливно-енергетичний комплекс потребує особливої уваги, оскільки являється  галуззю національної економіки.

       При написанні роботи використано статистичні дані, графічний та картографічний матеріал, який допоміг краще проаналізувати стан та розміщення паливно-енергетичного комплексу в Україні.

      1. Значення і місце  паливно-енергетичного  комплексу в економіці  України

       Паливно-енергетичний комплекс – складна міжгалузева система видобутку й виробництва палива та енергії (електроенергії й тепла), їх транспортування, розподілу й використання.

       Паливно-енергетичний комплекс України складається з  паливної промисловості (вугільна, нафтова  і газова, торф’яна) та електроенергетики, а також тісно пов’язані з ними обслуговуючі підприємства (схема 1). Характерна наявність розвиненої виробничої інфраструктури у вигляді магістральних високовольтних ліній і трубопроводів (для транспортування сирої нафти, нафтопродуктів і природного газу), що утворюють єдині мережі. 

       Схема 1

Структура паливно-енергетичного комплексу  України

 
 
 

       У розвитку продуктивних сил України  паливно-енергетичний комплекс відіграє всезростаючу роль, що пов’язано, з одного боку, із загальносвітовими тенденціями, а, з іншого – з енергомісткістю народного господарства та обмеженими енергоресурсами держави (діаграма 1). 

       Діаграма 1

        Виробництво продукції промисловості  за основними галузями у 1999 році 

       Таким чином, частка паливної промисловості та електроенергетики у загальному виробництві продукції промисловості у 1999 році становила відповідно 12 % та 16%, при чому їх частка зросла у порівнянні з 1990 роком на 5,7 % та 13%. Паливно-енергетичний комплекс посідає 1 місце за виробництвом продукції у структурі промисловості України.

       У структурі промисловості на частку паливно-енергетичного комплексу  припадає 26% вартості основних фондів і майже 16% середньорічної чисельності  промислово-виробничого персоналу (табл.1).

 

        Таблиця 1

       Середньорічна кількість промислово-виробничого  персоналу за галузями

       (тис.  чол..)

 

       Вугільна  промисловість це найбільш розвинена  галузь паливної промисловості України, яка за обсягом видобутку палива в натуральному виражені посідає перше місце серед інших галузей паливно-енергетичного комплексу. Тут зосереджена більшість працівників (93%) і основних фондів (78%) паливної промисловості. Вугільна промисловість є, по суті, базою для розвитку електроенергетики, коксохімії, металургії.

       Енергетика  значною мірою впливає не тільки на розвиток, але й на територіальну  організацію народного господарства, насамперед промисловості. Підприємства паливно-енергетичного комплексу основа формування багатьох елементів територіальної організації народного господарства. Так, біля об’єктів енергетики виникли потужні промислові вузли і центри, навколо яких утворилися територіально-виробничі комплекси і промислові райони. Поряд з цим паливо використовується також як сировина для одержання різноманітних цінних продуктів. Так, з нафти одержують різні масла, пластмаси, мийні речовини, добрива тощо.

       Таким чином, паливно-енергетичний комплекс має надзвичайно велике значення для соціального і економічного розвитку України.

      2. Основні етапи  і сучасні проблеми  розвитку паливно-енергетичного  комплексу

       Паливно-енергетичний комплекс відноситься до найстаріших  галузей в Україні. Людина ще у  давнину звернула увагу на річки  як на доступне джерело енергії. Для використання цієї енергії навчилися будувати водяні колеса, які крутила вода; цими колесами приводилися в дію млини. Водяний млин є прикладом найдавнішої гідроенергетичної установки, яка збереглася в багатьох містах до нашого часу майже у первісному стані. До винаходу парової машини водна енергія була основною рухомою силою на виробництві.

       Перший  випадок застосування електрики  на території України пов’язують з 1878 роком, коли інженер О.П. Бородін  обладнав токарний цех київських залізничних майстерень чотирма електричними ліхтарями.

       У 1888 році було встановлено перше електричне освітлення в саду Шато-де-Флер (тепер  стадіон “Динамо”) в Києві, а  в 1890 році почала працювати перша  центральна електрична станція загального користування, яка освітлювала міський  театр і Хрещатик. Електростанції були малопотужні і розміщувалися переважно у Донбасі, Придніпров’ї та у великих містах, причому функціонували вони ізольовано.