Зайнятість та відтворення робочої сили в Україні

Отже, зайнятість населення  являє собою діяльність частини  населення щодо створення суспільного  продукту (національного доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення –  найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої  праці в досягнення виробництва. Зайнятість об’єднує виробництво і  споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв’язків.

1.2. Регулювання зайнятості населення

Управління зайнятістю – це забезпечення ефективної зайнятості працездатного населення, недопущення  надмірного безробіття та запобігання  процесам маргіналізації в суспільстві; сприяння врівноваженню попиту й  пропозиції робочої сили.

Результатом управління зайнятості є досягнення оптимальних  співвідношень: між рівнем зайнятості та продуктивністю праці; між попитом  і пропозицією робочої сили, сформованих  ринковими механізмами; між зайнятістю та ростом доходів; між формами зайнятості (повна, неповна, часткова, самозайнятість); між зайнятістю у галузях і  секторах економіки; між зайнятістю та безробіттям; між чисельністю  тимчасово незайнятих і мобільним  резервом робочої сили; між зайнятістю окремих демографічних і соціальних груп. Управління зайнятістю з юридичної  точки зору є дотриманням кодексу  нормативних законодавчих або колективно-договірних актів, якими повинні керуватись партнери при реалізації політики зайнятості.

У відповідності  до рекомендації міжнародних організацій  і нормативних актів про зайнятість населення при розробці державної  політики зайнятості керуються наступними принципами:

• забезпечення рівних можливостей всім громадянам в реалізації права на працю і вільний вибір виду діяльності;
• сприяння ефективній зайнятості, яка запобігає безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
• добровільність праці, у відповідності до якої зайнятість ґрунтується на вільному бажанні громадян. В основі цього принципу, крім права на працю, лежать й інші громадянські права, які розширюють можливості розпоряджатися працівникові своєю робочою силою. Кожен працівник має право самостійно вирішувати питання: брати чи не брати участь у суспільній праці; вибирати найбільш сприятливий (з врахуванням реальних можливостей) режим зайнятості (мова йде про різноманітність форм організації робочого дня, тижня, всього періоду трудового життя людини); вибирати географічне місце працевлаштування;
• сприяння трудовій мобільності. Дотримання цього принципу пов'язано з розвитком системи загальноосвітньої та професійної підготовки з врахуванням загальних закономірностей динаміки професійної структури в період розвитку НТП, нових вимог до якості працівника в умовах ринку, а також з формуванням орієнтації людей на безперервне вдосконалення професійної майстерності, готовність до перенавчання в разі необхідності;
• єдність відповідальності, тобто політика зайнятості є складовою загальноекономічного механізму функціонування суспільства. Заходи державної політики зайнятості зосереджені не тільки на територіальному рівні реалізації, але й враховують галузевий рівень, тобто вона здійснюється не тільки виключно діями Державної служби зайнятості, а й передбачає активність галузевих міністерств, відомств, підприємств та організації різних форм власності.

Управління зайнятістю на державному рівні здійснюється за двома напрямами: активним і пасивним. В рамках активної політики пріоритетними  напрямами є:

• сприяння працевлаштуванню через удосконалення діяльності центрів зайнятості;
• організація професійного навчання, консультації та профорієнтація незайнятого населення;
• застосування гнучкої форми зайнятості, регулювання вивільнення працівників, надання кредитів для збереження робочих місць та створення додаткових робочих місць на діючих підприємствах;
• створення малих підприємств;
• сприяння самозайнятості безробітних і незайнятих;
• організація оплачуваних громадських робіт;
• квотування робочих місць;
• регулювання трудових міграцій.

Пасивна політика зайнятості включає в основному такі заходи:

• виплата допомоги по безробіттю громадянам, які зареєстровані у центрах зайнятості як безробітні; вони отримають виплату на період тривалості безробіття. Розмір її визначається залежно від зарплати за останній місяць роботи, стажу, кваліфікації;
• оформлення дострокового виходу на пенсію за умови наявного трудового стажу, що дає право на одержання пенсії;
• підтримка безробітних, які відкривають власну справу; соціальний захист;
• страхування від безробіття [10, c. 250].

Процеси зайнятості населення регулюються на трьох  рівнях: державному, регіональному  та на рівні підприємства. Для того, щоб політика регулювання процесів зайнятості була ефективною, необхідна  максимальна узгодженість дій на всіх рівнях.

На державному рівні  визначаються мінімальні необхідні  нормативи функціонування ринку  праці, його загальні межі. Держава  забезпечує уніфікацію системи соціального  і трудового законодавства, визначає обсяг прав роботодавців і найманих працівників, можливості їхньої участі в управлінні виробництвом, межі компетенції  місцевих органів управління ринком праці.

На регіональному  рівні складається програма зайнятості населення, вивчається стан ринку праці, співвідношення попиту і пропозиції робочої сили з урахуванням специфіки  коленого регіону.

Третій рівень регулювання  ринку праці – підприємства. На цьому рівні регулюванню підлягають такі моменти: робочі місця і трудові  процеси; планування у сфері кадрів, професійне навчання та соціальний захист.

Механізми державного регулювання зайнятості є ефективними  лише тоді, коли вони ґрунтуються на правовій базі, гарантуючи забезпечення прав громадян на працю, регулювання  та організацію зайнятості населення, компенсації при втраті роботи. В Україні прийнято ряд законодавчих актів у галузі удосконалення використання робочої сили, працевлаштування та зайнятості населення. Зокрема, закони України: „Про зайнятість населення”, „Про підвищення соціальних гарантій для громадян”, „Про охорону праці”, „Про організацію оплачуваних громадських робіт”, „Про інспекцію з контролю за виконанням законодавства про зайнятість населення”, „Про порядок реєстрації громадян як безробітних, виплати допомоги членам їх сімей”, „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді України”. Існуюче законодавство в галузі зайнятості відіграє позитивну роль у механізмі регулювання ринку праці.

Регулювання зайнятості здійснюється на базі правових, адміністративних та економічних регуляторів.

Правові механізми  розвитку ринку праці включають  нормативно-правове забезпечення оптимізації  заробітної плати на рівні ціни робочої  сили, соціальних гарантій при безробітті. Система цих механізмів діє у  всіх аспектах соціально-трудових відносин: соціальна підтримка як працюючих, так і безробітних, соціальний захист неконкурентоспроможної робочої сили (молоді, інвалідів, багатодітних сімей).

Адміністративні механізми (центрів зайнятості, центрів профорієнтації, центрів реабілітації) спрямовані на створення адекватної інфраструктури ринку праці.

Економічні механізми  реалізуються через диференційовану  систему податків, формування спеціальних  страхових фондів, використання квот на працевлаштування, надання позики, кредиту для організації додаткових робочих місць. Знижуючи процентні  ставки за кредит, держава робить його дешевшим, що в свою чергу призводить до збільшення інвестицій розширення виробництва; сприяння постачанню ресурсами  й збуту продукції за умов збільшення робочих місць; фінансування для  створення приватних господарств, сімейного бізнесу.

З метою забезпечення зайнятості населення, задоволення  потреб громадян в праці Кабінетом  Міністрів України і місцевими  органами державної виконавчої влади  розробляються річні та довготермінові державні й територіальні програми зайнятості населення. Ці програми спрямовані на:

• сприяння розвитку та структурній перебудові економіки, розширення сфери зайнятості за рахунок створення нових робочих місць шляхом прямого інвестування пріоритетних галузей і регіонів;
• стимулювання нових форм господарювання, наукомістких виробництв, підприємницької діяльності, розвиток малих і середніх підприємств та організацій; поліпшення системи відтворення робочої сили в поєднанні з розвитком робочих місць;
• організацію профорієнтації, перепідготовка робочих кадрів та підвищення їх кваліфікації; організацію оплачених громадських робіт;
• добровільне переселення громадян в межах України; соціальну підтримку, соціальний захист громадян, не здатних на рівних можливостях конкурувати на ринку праці;
• розробку заходів сприяння зайнятості сільського населення [34].

Слід  відмітити, що регулювання зайнятості населення постає одним з найважливіших  чинників забезпечення стійкого економічного зростання України, адже розвиток економіки  держави визначається наявними людськими  ресурсами, їх здібністю до ефективної праці, а також наявністю умов для її здійснення. Враховуючи сучасний стан у сфері праці та зайнятості в Україні, спричинений економічною  кризою, пріоритетними напрямками регулювання  зайнятості мають стати проведення економічної політики в інтересах  зайнятості та регулювання безробіття.

1.3. Проблеми відтворення робочої  сили

Якісне відтворення  людських ресурсів, формування трудового  потенціалу та раціональне його використання – все це залежить від управління людськими ресурсами на всіх рівнях. В даний час система управління трудовими ресурсами як складова частина управління соціально-економічним розвитком держави включає три взаємозв'язаних підсистеми, кожна із яких має свої чітко виражені проблеми.

І. Підсистема формування трудового потенціалу.

1. Управління процесом відтворення населення:

• регулювання демографічних процесів;
• покращення умов життя жінки та дитини; піклування про здоров'я людини.

2. Управління процесами підготовки робочої сили:

• загальноосвітня школа;
• професійна орієнтація;
• підготовка, перепідготовка кадрів для народного господарства, підвищення їх кваліфікації.

3. Управління відтворенням робочої сили:

• оплата праці;
• суспільні фонди споживання;
• розвиток соціальної інфраструктури;
• використання вільного часу.

ІІ. Підсистема управління зайнятістю населення:

• управління процесами утворення вільних робочих місць в матеріальній і нематеріальній сферах;
• управління розподілом робочої сили через центри зайнятості, бюро працевлаштування;
• управління перерозподілом робочої сили в територіальному і міжгалузевому аспектах.

ІІІ. Підсистема управління процесом використання трудових ресурсів:

1. Управління технічним процесом;

2. Управління організацією праці;

3. Управління економікою праці.

Кожна підсистема вирішує  певні проблеми, але вони всі разом  спрямовані на вирішення проблеми відтворення  трудового потенціалу, розподілу  й перерозподілу його в межах  регіонів, галузей та раціональному  його використанню. Трудові ресурси – важлива частина економічного потенціалу країни. Кількість трудових ресурсів постійно змінюється. Якщо в 1991 році чисельність трудових ресурсів становила 29,8 млн. чол., то за даними, наведеними в проекті прогнозу економічного і соціального розвитку України до 2015 року, чисельність зайнятих в галузях економіки, досягне свого мінімального значення у 2012 році – 19,5 млн. чол., в подальшому очікується поступове зростання зайнятих на 1–2 млн. чол. за 10 років [35].

Існують певні фази відтворення трудових ресурсів:

1)  Фаза формування  включає в себе:

• природне відтворення, тобто народження людей та досягнення ними працездатного віку;
• відновлення здатності до праці в існуючих працівників;
• одержання людьми освіти, спеціальності і повної трудової кваліфікації.

2)  Фаза розподілу  і перерозподілу:

• здійснюється розподіл бажаючих працювати за видами робіт, родом діяльності, а також по організаціях, підприємствах, районах і регіонах країни.
• перерозподіл передбачається у вигляді руху робочої сили,  відповідно до попиту і пропозиції робочої сили на ринку праці.