Загальна характеристика основних напрямів сучасної економічної теорії

- прийняття рішення в умовах  недосконалого ринку не може  спиратися на повну інформацію, тому економічні дії людей  здійснюються за певними правилами,  в яких накопичується необхідна  інформація, що дає змогу економічним  агентам приймати більш результативні  рішення;

- важливим способом регулювання  економічних явищ стають не  об’єктивні закони, що діють поза  волею і свідомістю людей, а  інститути (правила, норми, закони), які осмислено розроблюються  людьми з метою координування  й узгодження їхніх взаємовідносин;

- відносини між людьми відбуваються  через трансакції, що означає  обмін повноваженнями з метою  отримання вигоди, переваги чи  реалізації інтересу. Здійснення  трансакцій вимагає певних витрат (на пошук партнерів, укладення  угод, попередження опортуністичної  поведінки контрагентів, специфікацію  та захист прав власності), які  регулюють розподіл ресурсів  і стимулюють господарську діяльність.

Сьогоднішній етап розвитку економічної  теорії йде шляхом поєднання різних концептуальних теорій, розробки спільних методів пізнання економічних явищ і надання спільних рекомендацій та пропозицій стосовно регулювання  економічних процесів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

21. Соціальний інституціоналізм Дж. Гелбрейта.

 

Варіант теорії "індустріального  суспільства" Джопа Кепнета Гелбрейта дістав назву "нового індустріального суспільства". Техніка й технологія, на його думку, породжують нові економічні ознаки, що стали характерними для сучасного капіталізму (найважливіша з них — планування). Зміни в техніці спричинили утворення найбільших корпорацій — основи індустріальної системи, а також поєднання корпорацій з державою. Так виникає "нове індустріальне суспільство" — підсумок і прояв науково-технічного прогресу. Реальну владу в керівництві корпораціями мають уже не власники капіталу, а "техно-структура", що складається з інженерів, учених і адміністраторів і діє в інтересах суспільства. Метою "техноструктури" є не максиміза-ція прибутку, а зміцнення ринкових позицій корпорацій. Планування в межах корпорації потребує стабільності внутрішніх і зовнішніх умов функціонування, що робить ринок передбачуваним і ліквідує вільну конкуренцію. Дж. К. Гелбрейт писав про виникнення нового класу — "білих комірців", до якого зараховував також кваліфікованих робітників, вважаючи їх продовженням "техноструктури". У результаті робиться висновок про "зменшуване значення робітничого класу", різке зниження ролі профспілок, зближення інтересів "нового класу техноструктури" в досягненні "спільних соціальних цілей".

У книгах "Економічні теорії та цілі суспільства" (1976) і "Вік невпевненості" (1977) Дж. К. Гелбрейт дещо змінює свою концепцію: відмовляється від поглядів відносно прогресивних прагнень великих корпорацій, визнає факт підпорядкування держави корпораціям, висуває програму буржуазних реформ, яку називає "вимушеним соціалізмом". Ідеться про націоналізацію воєнної промисловості, посилення планування, прогресивний прибутковий податок тощо.

 

22. Теорія трансакційних витрат.

 

Рональд Коуз (1910р. нар.) — американський  економіст англійського походження. 1991 р. він одержав Нобелівську премію за праці з проблем трансакційних витрат — «Природа фірми» (1937), «Проблеми соціальних витрат» (1960). Тоді ці публікації мало кому були відомі. А згодом про них заговорили як про епохальні праці, зокрема статтю «Проблеми соціальних витрат» визнано чи не найбільшим досягненням економічної думки після другої світової війни. Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тім, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації. На думку Коуза, для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб'єктами господарювання — ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціальне значущі зовнішні ефекти (екстерналіі). Зовнішні ефекти — це витрати, або вигоди, зв'язані з економічною діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової угоди.  

 

 

 

 

 

 

 

23. Економічна теорія прав власності.

 

На думку теоретика права  власності Стіва Пейовича, право власності на майно складається з таких повноважень: 1) права користування майном (usus); 2) права отримувати користь (usus fructus); 3) права змінювати його форму та субстанцію (abusus); 4) права передавати його іншим особам за узгодженою ціною2.

Право власності є одним із фундаментальних  понять економічної теорії, яке доцільно розглядати в кількох аспектах:

1) з позицій рівнів управління власністю можна виділити макроаспект та мікроаспект. Макроаспект права власності апелює до ефективного використання усіх форм власності на національному рівні, формування оптимальної структури економіки, приватизацію і роздержавлення неефективних підприємств, а також, в окремих випадках, націоналізацію стратегічно важливих об'єктів. Мікроаспект права власності акцентує увагу на індивідуальній поведінці суб'єкта стосовно власності на ресурси та блага, формує уявлення про втрати і вигоди існування кожної з форм власності для того чи іншого суб'єкта, раціоналізує вибір форм власності суб'єктами ринкової економіки з позицій вигід і втрат;

2) з позицій правового регулювання  можна деталізувати право власності  за двома аспектами: 1) право власності  як санкціонована поведінкова  норма1, що виникає між людьми у зв'язку з існуванням благ та їх використанням. Блага розуміються в широкому сенсі: матеріальні права людини тощо; 2) право власності як набір часткових повноважень (англосаксонська традиція), що визначається як набір допустимих економічних рішень. Повний перелік повноважень включав би права на використання ресурсу, його споживання, видозміну, покращення, управління, продаж, дарування, заповіт, здавання в оренду, отримання від нього доходу тощо. Цю теорію висловив Е. Бем-Баверк у XIX ст. Набір часткових повноважень, пов'язаних з різними товарами та ресурсами, визначає наслідки, які доведеться нести власнику за рішення, які ним приймаються.

 

24. Теорія суспільного вибору Дж. М. Б‘юкенена.

 

Ця теорія сформувалась у 60-х рр. Її автором визнають видатного американського економіста Джеймса М. Б’юкенена (1919 р. нар.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема: «Формула згоди» (1962)*16, «Попит і пропозиція суспільних благ» (1968), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін. 1986 р. Б’юкенен здобув Нобелівську премію за «дослідження конституційних і контрактних принципів теорії прийняття економічних рішень».

*16: {Разом з Г. Таллоком.}

Спільно з Г. Таллоком він організував у політехнічному інституті штату Вірджинія «Комітет із вивчення прийняття неринкових рішень», який згодом було перетворено на «Центр досліджень суспільного вибору». У США видається спеціальний журнал «Public choice» («Суспільний вибір»), що свідчить про значну роль цієї теорії.

Поява теорії була підготовлена працями К. Ерроу, А. Бергсона, Д. Блека. Сам Б’юкенен зазначав, що на формування його поглядів великий вплив мали праці Ф. Найта і особливо шведського економіста К. Вікселя (1851—1926), якого він називає «основоположником сучасної теорії суспільного вибору»*17.

*17: {Бьюкенен Дж. Конституция экономической политики (Нобелевская лекция, прочитанная 8 декабря 1986 г.) // Вопр. экономики. — 1994. — № 6. — С. 105.}

В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б’юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.

Політику Б’юкенен трактує як обмін. «Політика, — писав він, — є складною системою обміну між індивідами, що в ній останні колективно намагаються досягти своєї приватної мети, оскільки не можуть реалізувати її з допомогою звичайного ринкового обміну»*18. Проте повної аналогії між політичною і ринковою системами провести не можна. У них різна структура. Якщо на ринку відбувається добровільний обмін товарами, то в політиці люди змушені платити податки в обмін на якісь суспільні блага. Споживачем цих благ є суспільство в цілому. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає і в тім, що його учасники мають різну мету. На ринку відбувається взаємовигідний обмін. У політиці існують різні погляди й переконання, а люди, котрі посідають державні посади, не завжди керуватимуться виключно міркуваннями суспільного блага, по-шуками добра і справедливості. Як і звичайний споживач чи під-приємець, вони будуть домагатися максимізації власної вигоди. Процес прийняття рішень схожий на різновид ринкової угоди: ви мені — я вам. Ви мені — голоси на виборах, я вам вигідні закони, ліцензії тощо.

*18: {Бьюкенен Дж. Назв. тв., с.108. }

Отже, в політиці не існує взаємовигідного  обміну. Прихильники теорії суспільного  вибору роблять висновок про існування  політичної нерівності, що зумовлена  економічними причинами. Це — нерівність в одержанні інформації, її перекручення, прийняття чиновниками, парламентарями рішень, які допомогли б їм бути переобраними (популістських), або рішень, що сприятимуть інтересам організованих груп тиску (лобі), але є неефективними для суспільства в цілому.

Ураховуючи ці суперечності, прихильники  теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи. Це реформування передбачає поширення ринкових відносин на політич-ну сферу. Політика, наголошували вони, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.

«Ефективність» політичного обміну, підкреслював Б’юкенен, буде визначатись тим, наскільки повно втілюватиметься в життя принцип одностайності. «Одностайність, — писав він, — досягнута учасниками колективного вибору в політиці, є аналогічною добровільному обміну індивідуальних товарів на ринку»*19.

*19: {Бьюкенен Дж. Назв. тв., с.109. }

Усе викладене ще раз підтверджує думку про те, що інституціоналізм не має загальної теоретичної основи. Але водночас його напрямки мають чимало спільних рис.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

25. Теорія людського капіталу Т. Шульц, Г. Беккер.

 

Людськи́й капітал — це соціально-економічна категорія, похідна від категорій «робоча сила», «трудові ресурси», «трудовий потенціал», «людський фактор», у загальному вигляді його можна розглядати як економічну категорію, яка характеризує сукупність сформованих і розвинутих унаслідок інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій індивідів, що перебувають у їхній власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють зростанню продуктивності праці і завдяки цьому впливають на зростання доходів (заробітків) свого власника та національного доходу.

За теорією людського капіталу у виробництві взаємодіють два  фактори — фізичний (засоби виробництва) і людський капітали. Інвестиції в  людський капітал — це витрати  на підтримання здоров'я, на здобуття освіти, витрати, пов'язані з пошуком роботи, одержанням необхідної інформації, міграцією, професійною підготовкою на виробництві тощо. Величину його оцінюють розміром потенційного доходу, який він здатний принести.

Т.-В. Шульц стверджував, що людський капітал — це форма капіталу, тому що служить джерелом майбутніх  заробітків чи майбутніх задоволень або того й іншого разом і є складовою людини. З точки зору вченого людські ресурси подібні, з одного боку, до природних ресурсів, а з іншого — до речового капіталу. Відразу після народження людина, як і природні ресурси, не приносить прибутку. Тільки після відповідної "обробки" вона набуває якості капіталу, тобто із зростанням витрат на поліпшення якісного стану робочої сили праця як первісний фактор поступово перетворюється у людський капітал. Шульц переконаний, що з урахуванням внеску праці у випуск продукції виробничі можливості людини зараз вищі від сукупності інших форм багатства. Особливість цього капіталу, на думку вченого, полягає в тому, що незалежно від джерел формування, які можуть бути власними, державними чи приватними, його використання контролюють самі власники. За підрахунками Т.-В. Шульца, в 1900 р. витрати на освіту у США становили тільки 4 % нагромадження фізичного капіталу, а в 1956 р. — уже 28 %. Економіст наголошував на проблемах оцінки "освітнього фонду" США, внеску освіти в економічне зростання, економічної ефективності "інвестицій у людину". Освіта, на його думку, підвищує не тільки продуктивність праці особистості, а й економічну цінність ЇЇ часу, що є особливістю сучасного економічного зростання.

Крім розробки теоретичної моделі, Г.-С. Беккер практично розрахував економічну ефективність освіти. Наприклад, дохід від вищої освіти визначається як різниця між пожиттєвими заробітками тих, хто закінчив коледж, і тих, хто отримав лише середню освіту. У складі витрат навчання головним елементом були визнані втрачені заробітки — недоотримані студентами за роки навчання. Отже, втрачені заробітки вимірюють цінність часу, затраченого на формування учнями свого людського капіталу. Порівняння вигоди і затрат освіти дало змогу підрахувати рентабельність вкладень у людину.