Загальна характеристика основних напрямів сучасної економічної теорії

  Фактори пропозиції праці.  Відомо, що зростання податків  на заробітну плату означає  її фактичне зменшення й призводить  до скорочення пропозиції праці.  Крім того, оскільки віддача від  кожного додаткового часу роботи  зменшується із збільшенням податків, домашні господарства будуть  працювати менше, надаючи перевагу  дозвіллю. В цьому виявляє себе  так званий “ефект заміщення”. Проте, варто відзначити, що існує  і протилежний ефект – “ефект  доходу” - домашні господарства  працюватимуть більше , адже стають  біднішими через зростання податків.

   Крім того, на думку прихильників  ЕП, система державної соціальної  допомоги, зокрема, великий розмір  виплат у зв’язку із безробіттям,  також скорочує чисельність бажаючих  працювати. Тому зменшення оподаткування  трудових доходів та зняття  інституційних перешкод сприяє  розширенню пропозиції праці  і забезпечує економічне зростання.

   Фактори пропозиції капіталу. Для стимулювання заощаджень  і інвестицій та на цій основі  – забезпечення нарощування виробництва  і зайнятості – представники  ЕП пропонують:

   1) зменшити граничні ставки  податків на прибутки підприємств  (оптимальний рівень за А. Лаффером  – 30 – 35%) і доходи фізичних  осіб;

   2) проводити політику прискореної  амортизації, що збільшує внутрішні джерела інвестицій;

   3) запровадити податкові  пільги щодо реінвестування капіталу;

   4) зменшити оподаткування  доходів від власності (процентів  і дивідендів). Це, з одного боку, підвищує схильність населення до заощаджень , збільшує пропозицію позичкового капіталу і зменшує рівень позичкового проценту. А з іншого – забезпечує зростання зовнішніх інвестиційних ресурсів корпорацій шляхом збільшення ринкової вартості їх активів. Збільшення останньої виникає внаслідок більшої привабливості корпораційних цінних паперів через зростання виплачуваних дивідендів і процентів.

   Яскравою ілюстрацією теорії  та практичних рекомендацій прихильників  теорії ЕП є так звана “крива  Лаффера”. Вона отримала свою  назву за прізвищем економіста  Артура Б. Лаффера, який пропагував  її на початку 80-х рр. у США  (за його словами, в перший  раз він накреслив її на  серветці у одній із вашингтонських  ресторацій). Крива Лаффера набула  особливої популярності завдяки  групі економістів-прихильників  теорії ЕП, які мали великий  вплив в адміністрації Р. Рейгана.

 

   Як бачимо із рис. 12.2., починаючи з нульової ставки  податку (t), її збільшення призводить  до зростання податкових надходжень, Проте, за певної величини податкової  ставки (за Лаффером це 30 – 35%) подальше її нарощування призводить  не до збільшення, а до зменшення  податкових надходжень внаслідок  негативного стимулюючого впливу.

   Причинами скорочення податкових  надходжень за умов перевищення  оптимального рівня оподаткування  виступають:

   1) зменшення стимулів до  трудової діяльності, заощаджень  та інвестицій і як наслідок  – скорочення ділової активності;

   2) платники податків, за  умов високих податкових ставок, намагатимуться ухилятись від  сплати податків, що призводить  до тінізації економіки.

   Тому, повномасштабне зниження  податків, на думку а Лаффера,  призведе до збільшення виробництва  і зростання доходів, суттєво  розширить базу оподаткування  і як наслідок – доходи бюджету  не скоротяться. Для повного  збалансування державного бюджету  представники теорії ЕП вважали  за необхідне скоротити кількість  і вартість “неефективних” соціальних  програм. До речі, як і монетаристи,  вони відстоювали скорочення  державних витрат, насамперед, у  соціальній сфері.

   Варто відзначити, що практична  реалізація рекомендацій представників  теорії ЕП за правління президента  Р. Рейгана, не підтвердила  тезу про оптимальну податкову  ставку у 30 – 35%. Зниження граничної  ставки податку на прибуток  корпорацій до 34%, а на доходи  фізичних осіб до 28% призвело до  зниження податкових надходжень  та значного дефіциту державного  бюджету США.

   Прихильники теорії ЕП  вважали, що зменшення податків  є засобом не лише стимулювання  економічного зростання а й  боротьби з інфляцією.

   Високі податки, на їх  погляд, є причиною перерозподілу  ресурсів з приватного сектору  в державний, що призводить  до зниження темпів нагромадження  у приватному секторі, зниження  продуктивності праці, зростання  витрат виробництва та цін.  Таким чином, якщо монетаристи  акцентували свою увагу га  інфляції попиту, то прихильники  теорії ЕП – на інфляції витрат.

   Як висновок можна виділити  наступні основні положення теорії  економіки пропозиції:

   - орієнтованість економічної  політики на пропозицію, виробництво,  а не на попит;

   - повномасштабне зниження  податків як головний засіб  стимулювання трудової діяльності, заощаджень, інвестицій і на цій  основі – забезпечення економічного  зростання, а також як головний  інструмент боротьби із інфляцією;

   - крива А. Лаффера і  оптимальний рівень податкових  ставок;

   - обмеження державного регулювання  економіки, скорочення державного  сектору і державних витрат, насамперед  – у соціальній сфері;

   - обґрунтування інфляції  витрат.

 

18.  Ідейно-теоретичні основи інституціоналізму та етапи його розвитку.

 

 Причина виникнення інституціоналізму полягає насамперед у переході капіталізму в монополістичну стадію, який супроводжувався значною централізацією виробництва і капіталу, що й породило соціальні суперечності в суспільстві.

Інституціоналізм (з лат. institutio - "звичай, повчання") - напрям економічної думки, який сформувався у 20- 30-ті роки XX ст. для дослідження сукупності соціально-економічних чинників (інститутів) у часі, а також для запровадження соціального контролю суспільства над економікою.

Інститути - це первинні елементи рушійної сили суспільства, що розглядаються  в історичному розвитку. Серед  інститутів виділяють:

.- суспільні інститути - сім'я, держава, правові норми, монополія, конкуренція;

- поняття суспільної психологи - власність, кредит, прибуток, податок, звичаї, традиції.

Інституціоналізм характеризується такими основними рисами:

- основа аналізу - метод опису економічних явищ;

- об'єкт аналізу - еволюція соціальної психології;

- рушійна сила економіки поряд із матеріальними чинниками - моральні, етичні та правові елементи в історичному розвитку;

- трактування соціально-економічних явищ з позицій суспільної психології;

- обмежене застосування абстракцій, властивих неокласицизму;

- прагнення до інтеграції економічної науки із суспільними науками;

- необхідність детального кількісного дослідження явищ;

- захист ідеї підтримки антимонопольної політики держави

У розвитку інституціоналізму виділяють  три етапи.

Перший етап - 20-30-ті роки XX ст. - характеризується формуванням основних положень інституціоналізму; родоначальниками цього етапу є  Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл.

Другий етап - середина XX ст. - досліджуються демографічні проблеми, соціально-економічні суперечності капіталізму, була розроблена теорія профспілкового руху; типовими представниками є Дж. М. Кларк, А. Берлі, Г. Мінз.

Третій етап - 60-70-ті роки XX ст. - цей  етап називають неоінституціоналізмом. Тут економічні процеси ставляться в залежність від технократії, а  також пояснюється значення економічних  процесів у соціальному житті суспільства; видатними ідеологами цього етапу є Дж. Гелбрейт, Р. Коуз.

 

 

 

 

 

19. Загальна характеристика раннього інституціоналізму.

 

У рамках раннього інституціоналізму  склались три основні напрями: 1) соціально-психологічний; 2) соціально-правовий; 3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний  інституціоналізм. Його було започатковано працею Торстена Веблена (1857—1929) «Теорія бездіяльного класу» (1899), в якій він дав глибоку критику капіталізму. Автор наголошує на існуванні суперечності між економічною теорією і реальним життям. Економічна наука займається абстракціями, які не збігаються з реаліями життя. Політична економія проголосила ідею гармонії інтересів, а насправді скрізь відбувається жорстока боротьба за існування. Веблен критикує ортодоксальних економістів за те, що вони обмежують економічні інтереси тільки грошовими, ігноруючи людину як особистість, що перебуває у певному суспільному середовищі. Крім того, вони не враховують історичного розвитку цього середовища. У розвитку суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, далі суспільство проходить через варварство до сучасної машинної системи. Капіталізм у нього це — «машинний процес та інвестиції заради прибутку». Головною суперечністю капіталізму є суперечність між «індустрією» і «бізнесом», яка виявляється в тім, що «бізнес» перешкоджає розвиткові машинної техніки, індустрії. Якщо джерело всіх суперечностей, усіх недоліків капіталізму перебуває у сфері бізнесу, то і позбутись таких негараздів можна, звільнивши індустрію від поневолення її бізнесом. Індустрією має керувати не бізнес, а промислово-технічна інтелігенція. Вона, стверджував Веблен, створюватиме генеральний штаб індустріальної системи, котрий візьме під контроль усе суспільство. Тим самим Веблен заклав основи індустріально-технологічної концепції, яка набула розвитку в працях неоінституціоналістів.

Соціально-правовий інституціоналізм. Д. Р. Коммонс (1862—1945) формулює «юридично-мінову» концепцію суспільного розвитку. її суть полягає в тім, що в основу розвитку він покладає мінові відносини, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства. Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного інституту, включає три моменти: конфлікт, взаємодію, розв'язання. Отже, будь-які суспільні конфлікти, усі суперечності можна успішно розв'язати. Запорукою цьому буде юридичне регулювання правил «угоди». 
Велике місце в концепції Коммонса посідає категорія «розумної цінності», яка утворюється в результаті формування оцінок, єдності думок у процесі всіх угод. Він навіть заявляє, що політична економія — це наука про процеси, що ведуть до встановлення «розумної цінності». Коммонс критикує класиків і неокласиків за їх визначення вартості. Вартість у нього — це очікуване право на майбутні блага і послуги.

Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм. В. Мітчелл (1874—1948) — учень Веблена — став засновником нового емпіричного напряму в інституціоналізмі. Проте Мітчелл не безоглядно наслідував Веблена. Так, наприклад, він критично оцінював ігнорування Вебленом статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень. Він підкреслював великий вплив грошей на поведінку людей. Це зумовлено тим, що виробництво товарів підпорядковане не виготовленню споживних вартостей, а одержанню прибутку. Саме це пояснює необхідність вивчення грошового господарства. Особливу увагу він приділяв аналізу циклічних коливань. Циклічний характер капіталістичного відтворення, за Мітчеллом, спричиняється дією багатьох факторів «системи грошового господарства». Він уважає за можливе впливати на цикли і навіть запобігати їм. Він прихильник державного втручання в економіку.

 

20. Неоінституціоналізм як сучасний напрям економічної думки.

 

На відміну від інституціоналізму, основним предметом дослідження  неоінституціоналізму було виявлення  економічних принципів функціонування таких неекономічних явищ, як право, злочинність, політика уряду. Неоінституціоналізм  є результатом поєднання неокласичних та інституціональних методів дослідження. До цього напряму належать теорія прав власності, теорія суспільного  вибору, економіка права, економіка  узгодження та ін. Найвагоміші наукові  здобутки інституціоналізму пов’язані  з іменами Джона Р. Коммонса, Рональда Коуза, Дугласа Норта. Представники неоінституціоналізму розробили також  теорію «нового індустріального  суспільства» (Дж. Гелбрейт) і концепцію  «постіндустріального суспільства» (Д. Белл). Головними ознаками постіндустріального  суспільства, за Беллом, є пріоритет  науки і наукових знань, перехід  від виробництва товарів до виробництва  послуг, переважання серед працівників  професійних фахівців і техніків тощо. Багато ідей інституціоналізму  покладені в основу економічної  політики розвинених капіталістичних  країн, зокрема у США. Значною  мірою ідеї інституціоналізму реалізовані  у шведській моделі економічного розвитку. Сучасному інституціоналізму  притаманні такі основні риси:

економічна поведінка людей  формується не тільки під впливом  їх індивідуальних економічних рішень. За сучасних умов вирішальне значення мають правові, політичні, соціокультурні, психологічні й моральні чинники, які  є наслідком існування певних угруповань людей у родині, фірмі, національних і релігійних утвореннях, різних організаціях, державі. Тому економічна наука повинна вивчати поведінку  не ізольованих індивідів, а їх суспільних об’єднань — інститутів;