Загальна характеристика основних напрямів сучасної економічної теорії

Варто знати, що великої популярності набули його праці з проблем економіки, де він стверджує, що рівноважного стану  взагалі не існує: є зіткнення  інтересів, яке веде до перемоги най-раціональнішого, отже, стає рушієм прогресу. Філософські  праці Хайєка, присвячені суспільним умовам розвитку економіки, їхньому  впливу на її параметри, а також ролі держави у формуванні таких умов («Індивідуалізм і суспільний лад», «Закон, законодавство і свобода», «Конституція свободи») — менш відомі. Але саме вони й дають підстави вважати його неолібералом.

Хайєк упевнений у тому, що раціональне  само пробиває собі дорогу, воно не потребує свідомого впровадження, а навпаки, заперечує будь-яке втручання, котре  спотворює дію природних механізмів.

На особливу увагу заслуговують наведений у підручнику коментар щодо цих положень, особливо в частині  теорії грошей, і пов'язаних із цією теорією радикальних за своїм  змістом пропозицій Хайєка.

Індивідуалістичні підходи використовуються ним для обґрунтування ідеї про  потребу звуження економічних функцій  держави: він навіть пропонує надати можливість суб'єктам економічної  діяльності здійснювати емісію грошей, а також зменшити поступово обсяги тих коштів, які є в розпорядженні  держави.

І в цьому також виявляється  двоїстість теорії Хайєка: у тій  частині, де йдеться про можливості спонтанного розвитку — вона консервативно  неокласична, причому є скрайнім виявом такого консерватизму.

Знайомлячись із засадничими положеннями  соціальної теорії Хайєка, неважко  помітити, що завдання впровадження та охорони спонтанного порядку  він покладає саме на державу. При  цьому у формах та методах запровадження  такого порядку він пропонує виходити з цивілізаційних особливостей розвитку країн, зазначаючи, що вони спонтанно  формувались під впливом багатьох умов. Більше того, Хайєк визнає й  обґрунтовує необхідність активного втручання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища (міжнародна сфера).

Отже, Хайєк формулює теоретичну модель політики держави щодо розвитку суспільства, яка в загальному вигляді передбачає:

— формування автономної економіки  на засадах приватної власності, індивідуалізму, конкуренції та невтручання  держави (навіть у сферу грошової емісії);

— активну роль держави у створенні  умов для вільного та успішного функціонування економіки.

Можна сказати, що модель Хайєка орієнтовано  на створення державою сильної конкурентної економіки

14.  Французька школа неолібералізму М. Алле.

Узагальненого вигляду французька неоліберальна модель суспільного розвитку набуває в працях М. Алле (н. 1911), який формулює її, виходячи не лише з національних особливостей розвитку, а й з глобальних його умов. 
Вивчаючи його теорії, необхідно пам'ятати, що Алле пропонує форми, синтезовані ним самим із категорій ринкової економіки та планового управління. Крім того, на державу покладається низка інших економічних функцій. У такий спосіб активну роль держави в економіці ця теорія поєднує з охоронною функцією. 
Слід також звернути особливу увагу на його теорію локальних ринків. Саме категорія «економіка ринків», запроваджена Алле, дає йому можливість здійснити такий синтез. 
Важливою ознакою моделі М. Алле є її мобілізаційний характер. Синтетичні категорії, які він формулює, уможливлюють побудову особливої теорії щодо мотивованої державою поведінки економічних суб'єктів у інтересах національної економіки. Як уже зазначалось, комунітаризм, тобто підпорядкування індивідуальних інтересів суспільним, — це одна зі складових історичного методу. Слід ураховувати цю обставину і віднайти вияви такого підходу в теоретичних конструкціях Алле. 
Зокрема, необхідно уважно ознайомитись із категорією «економіка ринків» та в цьому контексті з оригінальною теорією циклів, яка передбачає розв'язання економічних суперечностей через планове узгодження пропорцій виробництва. Це є свідченням того, що, визнаючи об'єктивність дії механізмів урівноваження, Алле визнає і важливу роль планування, виходячи з такої логіки: оскільки держава впроваджує мобілізаційну модель, провадить «політику оборонної стратегії в новому міжнародному поділі праці» (а через те розбалансовує економіку), вона мусить дбати про економічну рівновагу (через «договірне планування», «індикативне планування» тощо). 
На увагу заслуговує також низка положень Алле («золоте правило», «теорема еквівалентності») стосовно об'єктивних взаємо-залежностей, котрі складаються в економіці, причому ці положення аж ніяк не суперечать його мобілізаційній доктрині. 
Підбиваючи підсумок порівнювання теоретичної неоліберальної моделі М. Алле з іншими національними моделями, потрібно виділити основні складові його мобілізаційної доктрини (політики держави): 
— формування економічно незалежного суспільства здійснюється державою на основі особливої державної структурної політики; 
— ринкові, конкурентні відносини підпорядковуються загальносуспільним інтересам, наслідком чого може бути розбалансування економіки. Важелем збалансування має стати державне планування в особливій формі, що не суперечить ринковим відносинам; 
— соціальна політика держави є похідною від її економічної політики і залежить від успіхів ринкової економіки. Проте її можна розглядати також і як чинник економічного розвитку. 
Слід нагадати, що цю теоретичну модель було використано на практиці урядом де Голля, як основу «політики модернізації».

15.  Американський неолібералізм (монетаризм) М. Фрідмена.

Послідовником цієї школи, а також  засновником «нової школи монетаризму» став М. Фрідмен (н. 1912).

Монетарну доктрину Фрідмена варто  проаналізувати, порівнюючи її з теоретичною  моделлю Хайєка, оскільки за неокласичним спрямуванням вони дуже подібні. Проте  Фрідмен пропонує модель, основою  якої є стабілізація економіки державою монетарними засобами (у Хайєка —  створення державою умов для вільного функціонування економіки). Вона спирається, по-перше, на особливу грошову теорію, згідно з якою грошова сфера визнається важелем державного регулювання  економіки (модель Хайєка будується  на маржиналістській теорії вартості, крім того, він пропонує демонополізувати грошову емісію, позбавити державу  можливості втручання в цю сферу); по-друге, відкритість економіки  розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації; по-третє, Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно  від стану розвитку економіки (Хайєк  розглядає соціальні витрати  як дестабілізуючий чинник та такий, що підриває основи ринкових відносин). Ці основні відмінності двох неоліберальних теорій зумовлені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше моделі Хайєка, була реакцією на активне використання кейнсіанс-тва та його негативні  наслідки.

Під час вивчення доктрини Фрідмена треба передовсім з'ясувати для  себе засадничі її принципи, а для  цього:

— простежити логіку монетаризму  як форми вияву неокласицизму  й визначити, у чому полягає абсолютизація  Фрідменом ефективності ринкових механізмів;

— знайти теоретичне підтвердження  того, що економічна збалансованість  досягається за умови, коли кількість  грошей в обігу відповідає створеній  суспільній вартості;

— знайти докази того, що баланс бюджетних  доходів і витрат — умова та вияв економічної збалансованості, а отже, необхідний державний контроль грошової емісії;

— проаналізувати докази Фрідмена на користь того, що національну економіку слід розглядати як ланку світової господарської системи, а тому для внутрішньої збалансованості важливе значення мають міжнародні валютні відносини та контроль за цією сферою.

Зосереджуючись на теоретичному обґрунтуванні  основних положень теорії М. Фрідмена, варто пам'ятати, що в її основу покладено  історичний метод дослідження. Головна  його праця так і називається: «Монетарна історія США». Проте важливий внесок у монетарну теорію було зроблено на основі неокласичних підходів — у книжці «Інфляція і грошові системи».

Фрідмен, спираючись на базу даних  з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання  грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю.

Держава, яка має на меті сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмена, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку — грошовою емісією, виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова — до інфляції, Фрідмен запропонував визначення оптимально необхідної кількості  грошей для нормального функціонування економічної системи за допомогою  «рівняння обміну», відповідно до якого  загальна ціна створеного в межах  країни продукту має дорівнювати  величині грошової маси з урахуванням  швидкості обороту грошей. Грошова  емісія має бути орієнтованою на приріст  ВНП. Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних  грошей (строкових вкладів і облігацій  державних позик) — на 1 %. У цілому приріст не може бути більшим за 4—5 % щорічно.

Фрідмен піддає гострій критиці  політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансу-вання механізмів ринкового  саморегулювання. Збалансованість  бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії і зменшення державних витрат. Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави.

Отже, підбиваючи підсумок, слід наголосити, що монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості як такі, що не можуть бути проблемою  держави, оскільки їх реалізацію пов'язано  з дестабілізацією економіки.

16. Теорія “раціональних очікувань” (Р. Лукас).

Теорія раціональних очікувань — одна із течій сучасного економічного консерватизму, яка виникла у 70-80-х рр. ХХ століття (Ф. Модільяні), її ще називають “нова класична макроекономіка” (Дж. Тобін), “нова класика”. Деякі економісти вважають нову класику не самостійною школою економічної думки, а лише особливою версією, “правим крилом” (М. Блауг) монетаризму

Засновником та ідейним лідером  теорії раціональних очікувань є  професор Чиказького університету Р. Лукас. Суттєвий внесок в розвиток даної концепції здійснили також Т. Сарджент, Н. Воллес, Дж. Лонг, Ч. Плоссер та Е. Прескотт.

Перша згадка

Гіпотеза раціональних очікувань (РО) вперше була запропонована у 1961 р. Дж. Ф. Мутом в статті, присвяченій ринку товарів і цінних паперів. Мут зацікавився питанням, чому жодне правило, жодна формула або модель ніколи не могли успішно прогнозувати рух цін на фінансових ринках., який дійсно нагадує те, що прийнято називати процесом “випадкових блукань”, на який накладається “шум”. Фактично, його відповідь зводилась до того, що уся наявна інформація, яка здатна максимізувати точність цінових прогнозів, майже миттєво інкорпорується в поточні рішення спекулянтів. Таким чином їх передбачення, а відповідно, й очікування є “раціональними” у точному розумінні цього слова. Економічні суб’єкти діють так, начебто вони знають модель, тобто очікування індивідів відповідають прогнозам, одержаним на основі моделі.

Розвиток

Через десятиліття Р. Лукас  та його однодумці плідно використали  гіпотезу раціональних очікувань для  обґрунтування неефективності державного регулювання економіки.

Як відомо, монетаристи  оперували поняттям “адаптивні очікування”, які економічні суб’єкти формують поширюючи минулі тенденції, досвід на майбутнє. Тому їх інколи називають очікуваннями, орієнтованими на минуле. Нові класики вводять поняття “раціональних очікувань”. Вони вважають, що економічні суб’єкти формують очікування, виходячи із усієї доступної інформації, а також знань про закономірності функціонування економіки, уявлень, стосовно майбутньої політики уряду та її наслідків. Раціональність очікувань означає, що вони є результатом оптимального (за критерієм максимізації) використання інформації

Особливості

На противагу адаптивним очікуванням, раціональні очікування зорієнтовані більше на майбутнє, ніж  на минуле. Р.Лукас виходить з того, що економічні суб'єкти не схильні пасивно  очікувати змін економічного курсу. Опираючись на широку інформацію, вони передбачають імовірні наслідки грошово-кредитної  та фінансово-бюджетної політики; приймають  раціональні рішення, здатні врівноважити дії державних структур. Підприємці і домашні господарства не просто екстраполюють процеси і тенденції, а прагнуть осягнути суть і логіку тих, хто здійснює регулювання економіки. Вчений вважає, що не слід розглядати споживачів і підприємців лише об'єктами макрорегулювання

З теорії РО випливають два суттєвих висновки:

- гроші є не просто  нейтральними (по відношенню до  реальних змінних, як то зайнятість, обсяги виробництва), а супернейтральними.  Якщо монетаристи визнавали нейтральність  грошей лише в довгостроковому  періоді, то нові класики стверджують,  що вони є нейтральними й  в короткостроковому періоді; 

-раціональні очікування  економічних суб’єктів нейтралізують,  а тому роблять неефективним  державне регулювання економіки  у будь-яких формах – чи  то бюджетне, чи то грошово-кредитне.

17. Теорія “економіки пропозицій” А. Лаффер, Р. Мендель та ін..

Теорія “економіки пропозиції” (ЕП) виникла у другій половині 70-х  рр. ХХ століття, до певної міри як реакція  на кризу 1973 – 1975 рр. Цікавим є той  факт, що біля витоків цієї концепції  стояли політики (американські конгресмени  і сенатори), журналісти, практики, а  не економісти-теоретики. Університетську  науку серед прихильників теорії економіки пропозиції представляли професори А. Лаффер (університет  південної Кароліни), Р. Мандель (Колумбійський  університет), М. Фелдстайн (Стенфордський  університет) та М. Боскін (Гарвардський університет).