Загальна характеристика основних напрямів сучасної економічної теорії

Відмінність від класичних поглядів є очевидною. Для економістів-класиків сукупний попит є стабільним, поки не відбувається значних змін у пропозиції грошей. У разі, коли сукупний попит  знизиться, еластичність цін і заробітної плати забезпечить роботу автоматично  вбудованого механізму, за допомогою  якого підтримується функціонування капіталістичної економіки на рівні  її потенційного обсягу виробництва і природної норми безробіття.

У кейнсіанській теорії мінливість сукупного попиту та нееластичність цін означають, що безробіття може збільшуватися  і зберігатися в ринковій економіці  тривалий час. Щоб уникнути величезних втрат від спадів та криз, необхідним є активне макроекономічне регулювання  сукупного попиту з боку держави.

Саме такий висновок з аналізу  макроекономічних процесів уперше сформулював  Д. Кейнс. Запропонована ним модель розвитку процесів виробничої діяльності була першим серйозним аргументом для  проведення державної політики, спрямованої  на ліквідацію негативних наслідків, що виникають з причин недостатнього попиту.

Конкретні напрямки державного втручання  в економіку і державного регулювання  випливають з положень моделі відтворення  Кейнса і охоплюють три основні  сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів.

У своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» Кейнс  відкинув класичну кількісну теорію попиту на гроші, віддавши перевагу власним  теоретичним побудовам, в яких головну  роль відіграє поняття норми процента. Він розглядав гроші як один з  типів багатства і стверджував, що та частина портфелів активів, яку економічні агенти бажають зберігати  у вигляді грошей, залежить від  того, наскільки високо вони оцінюють вищезгадану властивість ліквідності. Тому й кейнсіанську теорію попиту на гроші називають теорією «переваги  ліквідності». Ліквідність у Кейнса — це можливість продати за одиницю  часу за максимальною ціною будь-яке  майно. Економічні агенти, купуючи активи, віддають перевагу більш ліквідним, тому що побоюються значних фінансових втрат за зниження ділової активності.

Уже було названо три причини, які, на думку Кейнса, спонукають людей  зберігати хоча б частину їхнього  багатства у вигляді ліквідних  грошових активів, таких як готівка, поточні рахунки до запитання, а  не у вигляді активів менш ліквідних, але таких, що дають дохід (наприклад  облігації). І саме цей спекулятивний  мотив формує зворотний зв’язок  між величиною попиту на гроші  та нормою позичкового процента: попит  на гроші поступово зростає з  падінням норми позичкового процента на ринку цінних паперів.

Таким чином, Кейнс розглядає попит  на гроші як функцію двох змінних  величин. За інших однакових умов збільшення номінального доходу породжує збільшення попиту на гроші, що зумовлено  існуванням трансакційного мотиву та мотиву обережності. Зниження норми  позичкового процента також збільшує попит на гроші через спекулятивні мотиви.

Кейнс був прихильником наявності  великої кількості грошей в обігу, що, на його думку, мало впливати на зниження процентної ставки. Це, у свою чергу, стимулювало б зменшення «обережності ліквідності» та зростання інвестицій. На думку Кейнса, високий процент  є перешкодою для перетворення грошових ресурсів на інвестиції, тобто він  захищав необхідність максимального  зниження рівня процента як засобу заохочення використання нагромаджень на виробничі цілі.

Спираючись на знання теорії Кейнса, далі слід перейти до вивчення запропонованої ним економічної програми державного регулювання економіки, тобто тих  практичних рекомендацій, які розробив Кейнс для усунення недоліків  системи ринкових економічних відносин. При цьому потрібно звернути увагу, що конкретні напрямки державного втручання  в економіку і державного регулювання  випливають з положень моделі відтворення  Кейнса і охоплюють три основні  сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів. Основним стратегічним напрямом економічної  політики, за Кейнсом, має стати підтримка  інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення. Саме зменшення  рівня інвестиційної діяльності Кейнс та його послідовники вважали  основною причиною «великої депресії» 30-х pp. XX ст. Щоб подолати основну слабкість капіталістичної економіки — недостатню схильність до інвестування, — держава мусить не тільки створити найсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців (зниження норми процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання цін та інше), а й узяти на себе функції безпосереднього капіта-ловкладника. Як одну з форм таких інвестицій Кейнс розглядав організацію громадських робіт, навіть у тому разі, коли вони непотрібні суспільству. З-поміж найважливіших заходів, здатних компенсувати відставання попиту, активізувати «схильність до споживання», Кейнс називає також фіскальну політику, що регулює величини чистих податків та державних закупівель.

4. Поняття мультиплікатора в економічній системі Кейнса.

Характеризуючи кейнсіанську модель макроекономічної рівноваги, обов’язково  слід звернути увагу на теорію мультиплікатора. Важливим моментом цієї моделі є те, що зміна рівня рівноваги національного  доходу більша за зміни того вихідного  рівня автономних витрат, що його спричинили. Це поняття у макроекономічній теорії відоме як мультиплікаційний ефект. Його дію можна наочно показати на прикладі залежності між приростом  інвестицій та національним доходом: збільшення капіталовкладень веде до зростання  обсягів виробництва товарів  та послуг. Але у Кейнса ця залежність розглядається через призму формування індивідуального грошового доходу. Логіка такого підходу полягає ось  у чім: національний дохід складається  з індивідуальних доходів, а отже, необхідно з’ясувати, як інвестиції впливають на величину цих індивідуальних доходів.

Зрештою, кожна інвестиція перетворюється на суму доходів індивідів і коли б ці доходи не витрачалися, то приріст  національного доходу за певний проміжок часу дорівнював би, як ми вже зазначили, приросту інвестицій. Але на практиці отриманий дохід витрачається і  перетворюється на нові доходи, які, у  свою чергу, знову витрачаються і  т. п. У кінцевому підсумку приріст  національного доходу через певний час буде значно більшим, ніж приріст  початкових інвестицій, тобто він  стає помноженою величиною початкових капіталовкладень. Сам же множник, або  мультиплікатор, залежить від того, яку частку своїх доходів суспільство  витрачає на споживання: чим вища схильність до споживання, тим більший мультиплікатор, і навпаки.

Мультиплікатор витрат визначається як відношення відхилень від рівноважного доходу до початкової зміни у витратах (на інвестиції), що спричинили цю зміну:

Мультиплікатор витрат визначається:

де DY — приріст доходу;  DI — приріст інвестицій, що спричинив приріст доходу; r — «гранична схильність до споживання»;

• це і є величина мультиплікатора, що виражена через «граничну схильність до споживання».

«За даних обставин, — стверджує  Кейнс, — може бути встановлене певне  співвідношення між доходом та інвестиціями, яке слід назвати мультиплікатором». Виходячи з цієї формальної алгебраїчної залежності, Кейнс стверджує, що зростання  інвестицій автоматично веде до зростання  зайнятості та до пропорційного зростання  національного доходу, а коефіцієнтом пропорційності є величина мультиплікатора.Аналогічно проявляється мультиплікаційний ефект стосовно інших видів витрат, зокрема державних витрат. За недостатнього попиту підвищення державних витрат приводить до посилення економічної діяльності. При цьому покриття різниці між пропозицією й попитом не потребує повного еквівалентного підвищення державних витрат саме завдяки присутності мультиплікаційного ефекту.

Починаючи з Кейнса проблема факторів, що визначають величину споживання та нагромадження як основних компонентів  національного доходу, взаємозв’язку між ними та національним доходом, висувається на перший план.

5. Посткейнсіанство: суть, представники.

ПОСТКЕЙНСИАНСТВО появилось в 1970-е  годы, во время кризиса кейнсианской парадигмы экономической мысли  и представляло собой своеобразную смесь левого кейнсианства, институционализма  и даже марксизма. Посткейнсианство сложилось из слияния двух потоков. С одной стороны - это левое  кейнсианство в Великобритании, т.е. соратники Кейнса. Представители  направления левого кейнсианства - Дж. РОБИНСОН, П. СРАФФА и др. С другой стороны - это представители критики, переоценки и пересмотра кейнсианства (начавшейся в США), выступавшие с  критикой его теории «равновесия  с неполной занятостью» - это Р.КЛАУЭР,    Х. МИНСКИ и др.

Посткейнсианство особое внимание уделяло уже проблемам распределения, которое бы удовлетворяло и рабочих, и капиталистов, и обеспечило бы экономический рост. Распределение  современного акционерного капитала рассматривалось  посткейнсианцами как фактор стирания классовых различий. Поэтому рабочим  необходимо увеличивать свои сбережения и вкладывать их в корпоративный  сектор.

Занимались посткейнсианцы и компенсацией инфляционных последствий кейнсианских рецептов регулирования. Так, теория политики доходов предполагала, для недопущения  разворачивания инфляции издержек (спираль  «зарплата - цены»)- заключение соглашения между государством, корпорациями и  профсоюзами о привязке заработной платы к производительности труда (устанавливалось соотношение 1: 3 , 1:2, т.е. зарплата растете на 1-2 %, если только производительность труда возрастает на 2-3 %). До сих пор этот показатель и взаимосвязь роста производительности и роста заработной платы служат критерием при принятии решения  о проведении  сдерживающей денежно-кредитной  политики.

В конце XX в. посткейнсианское направление  активно развивали также представители  «нового кейнсианства», такие как  Дж. ТЕЙЛОР, Дж. СТИГЛЕР и др., которые  пытались преодолеть важнейший недостаток кейнсианства - не разработанность  его микроэкономических основ. Новые  кейнсианцы признают процессы монополизации  и несовершенства информации. Причем, монополизация объясняется неоднородностью, специфичностью производимых товаров, имеющих узкие рынки. А недостаток информированности - объясняется наличием издержек её получения, в результате чего она перестает быть общедоступной.

ВЫВОД: Многие представители посткейнсианства, особенно в 1970-е гг., выступали за то, чтобы увязать политику доходов  с политикой роста в целом, в том числе с политикой, определяющей темпы и структуру инвестиций. А это означало даже использование  «общенационального планирования», призванного  придать государственному регулированию  недостающую ему скоординированность  и долгосрочный аспект. Однако эти  идеи сегодня утратили популярность и современные кейнсианцы отстаивают главным образом необходимость  продолжения стабилизационной политики, причем в основном за счет использования  кредитно-денежного инструментария.

6. Неокейнсіанський напрям у ХХ столітті.

Практична спрямованість теорії Кейнса забезпечила їй широку популярність у діяльності урядів багатьох країн  у післявоєнні роки, коли почали використовуватися антициклічні та антиінфляційні програми. Кейнсіанські рекомендації стали науковою програмою  для створення змішаної економіки.

 Але в 1970-х роках в економіці  більшості країн спостерігаються  труднощі, пов’язані із суттєвим  спадом національних виробництв, зростанням безробіття, світовими  структурними кризами (екологічною,  сировинною, валютною), що призвело  до зменшення інтересу до чистого  кейнсіанства, появи неокейнсіанських  та посткейнсіанських поглядів, відродження нових неокласичних  напрямів. Так, з початку 1950-х  років у неокейнсіанських теоріях  починають активно розроблятися  проблеми темпів та факторів  зростання національних економік, співвідношення між зайнятістю  та інфляцією. Серед різноманітних  варіантів неокейнсіанства особливо  вирізняється теорія економічного  зростання (Р. Харрод, С. Домар), в якій обґрунтовується висновок  про те, що інвестиції є головним  чинником економічного зростання.  Цю ж проблему намагаються  розв’язати представники «неокласичного  синтезу», родоначальником якого  стає П. Самуельсон — автор найвідомішого у світі підручника з економікс. Він намагається органічно поєднати методи ринкового та державного регулювання економіки.

7. Неокласична теорія економічного зростання.

Теорія була сформульована в  роботах Роберта Солоу (Robert M. Solow ) і Теодора Свана (Trevor Swan) в 1956 році, а потім отримала подальший розвиток в роботах Джеймса Міда (Джеймс E. Meade). Основною категорією неокласичної теорії зростання є «сектор», або «регіон», який має макроекономічну організацію. Поняття «економічного розвитку» визначається як підвищення темпу економічного зростання, вираженого у показниках динаміки валового продукту чи рівня доходів на душу населення. Теорія описує дві основні рушійні сили розвитку.  Перша проявляє себе в агрегованих моделях зростання. У цих моделях рушійною силою розвитку виступають заощадження, які підтримують інвестиційні процеси і процес створення капіталу, спонукаючи тим самим економічне зростання.

Друга рушійна сила розвитку проявляється на рівні регіональних моделей і полягає в цінах на фактори виробництва (особливе значення відіграє рівень віддачі від вкладеного капіталу та рівень оплати праці).

8. Модель економічного зростання Р. Солоу.

Модель Солоу враховує вплив  трьох факторів:

-капіталоозброєнності (k=K/L);

- зростання населення (∆L);

- технологічного прогресу (Т.П.)

За моделлю Р.Солоу існує стійкий рівень капіталоозброєнності (k*), який визначає економічну динаміку  s/σ=k*/f (k*)