Загальна характеристика основних напрямів сучасної економічної теорії

1. Загальна характеристика основних напрямів сучасної економічної теорії.

Більшість сучасних економічних  теорій виникло наприкінці ХІХ —  на початку ХХ ст. Всю сукупність течій, шкіл західної економічної думки можна умовно згрупувати в такі три головні напрями:

1) неокласична економічна  теорія;

2) кейнсіанство;

3) інституціоналізм.

Неокласицизм характеризують такі його основні риси:

- у центрі уваги є аналіз не об’єктивних закономірностей господарських процесів, а суб’єктивістських та психологічних умов економічної поведінки суб’єктів, вияв принципів прийняття рішення ізольованими індивідами;

- інтерес спрямовано не на процес змін, що відбуваються в економічних явищах, а на стан, в якому вони досягають рівноваги у процесі свого функціонування. З цією метою широкого використання набуває статистичний аналіз та математичні методи, що дають змогу розглядати явища незмінними в часі;

- для дослідження економічної поведінки суб’єктів та умов прийняття ними рішення велике значення мають не загальні характеристики явищ, а додаткові обставини, що приводять до змін. Тому виникає потреба в дослідженні додаткових (граничних) величин в корисності, витратах, продуктивності і т. ін. Застосування методу граничного аналізу дало назву новому напряму неокласицизму — маржиналізм;

- основним об’єктом дослідження стають не об’єктивні закономірності формування вартості (як у класичній теорії), а цінність, яка розглядається як суб’єктивне сприйняття (ступінь корисності залежно від кількості благ, інтенсивність бажання) необхідності блага з урахуванням граничної корисності та витрат. Цінність впливає на ціну, попит та пропозицію;

- витрати виробництва розглядаються не як реальні затрати виробничих факторів, а як оцінка альтернативних можливостей їх використання в іншому виді діяльності.

Практичне застосування методів  регулювання економіки, побудованих  на принципах неокласичної теорії, не змогло запобігти кризовим явищам. Велика депресія 1929–1933 рр. виявила  недостатність основних положень класичної  теорії, яка не враховувала впливу монополій на ціноутворення. Тому виникає  потреба в теорії, яка б змогла роз’яснити причини кризових явищ та виявити способи запобігання  їм. На ці питання дає відповідь  інша економічна теорія — кейнсіанство.

Кейнсіанство ґрунтується  на теорії відомого англійського економіста Дж. М. Кейнса, викладеній у його головному  творі «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» (1936). Предметом  свого дослідження кейнсіанство обрало національну економіку в  цілому. Кейнс та його послідовники висунули на передній план практичну  функцію економічної науки, спрямовану на оздоровлення та стабілізацію економіки  шляхом державного регулювання ринкових відносин. Кейнсіанці вердили:

- ринок не є ідеальною  моделлю саморегулювання економіки,  оскільки не дає можливості  забезпечити автоматичне відновлення  порушеної рівноваги; остання  не може залежати від діяльності  окремих суб’єктів; 

- основну увагу необхідно  приділяти макропроцесам, де відбувається  взаємодія між індивідами: економічна  система в динаміці завжди  є нерівноважною, оскільки попит  не йде автоматично за пропозицією,  а тому необхідно основну увагу  приділяти умовам регулювання  сукупного ефективного попиту (тобто  попиту всіх суб’єктів економіки);

- велике значення для  формування рівноважного стану  економіки мають дії держави,  передусім її фінансові, податкові,  бюджетні можливості;

- споживання у людей  відбувається під впливом психологічних  факторів (тобто існує схильність  до споживання) і прямо не залежить  від розміру доходів, частина  якого завжди спрямована на  заощадження, які стають основою  для інвестицій;

- держава повинна формувати  ефективний попит шляхом стимулювання  споживання, регулювання заощаджень  та інвестицій, які стають основним  об’єктом дослідження та державного  регулювання. Саме це забезпечує  зростання національного доходу.

Практична спрямованість  теорії Кейнса забезпечила їй широку популярність у діяльності урядів багатьох країн у післявоєнні роки, коли почали використовуватися антициклічні та антиінфляційні програми. Кейнсіанські рекомендації стали науковою програмою  для створення змішаної економіки.

 Але в 1970-х роках  в економіці більшості країн  спостерігаються труднощі, пов’язані  із суттєвим спадом національних  виробництв, зростанням безробіття, світовими структурними кризами  (екологічною, сировинною, валютною), що призвело до зменшення інтересу  до чистого кейнсіанства, появи  неокейнсіанських та посткейнсіанських  поглядів, відродження нових неокласичних  напрямів. Неолібералізм, монетаризм, теорія пропозиції, теорія раціональних очікувань.

Інституціоналізм — напрям сучасної економічної теорії, що досліджує  економіку як сукупність інститутів, під якими розуміють державу, корпорації, профспілки, а також  правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей тощо. Він виник на зламі ХІХ–ХХ ст. у США.

Його засновники — Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Мітчел та ін. Інституціоналізм від самого початку являв собою  загальносвітову течію. Його ідеї опрацьовували  в Європі представники так званої соціологічної школи (М. Вебер, В. Зомбарт). У повоєнні роки інституціоналістські концепції розвивали Дж. Гелбрейт, Д. Белл (США), Ф. Перру (Франція), Г. Мюрдаль (Швеція) та ін. Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов два основних етапи: традиційний та неоінституційний. Традиційний  інституціоналізм, пов’язаний з іменем Торстейна Веблена, основну увагу  приділяв неекономічним чинникам розвитку економіки. На відміну від нього, основним предметом дослідження  неоінституціоналізму було виявлення  економічних принципів функціонування таких неекономічних явищ, як право, злочинність, політика уряду. Неоінституціоналізм  є результатом поєднання неокласичних та інституціональних методів дослідження. До цього напряму належать теорія прав власності, теорія суспільного  вибору, економіка права, економіка  узгодження та ін. Найвагоміші наукові  здобутки інституціоналізму пов’язані  з іменами Джона Р. Коммонса, Рональда Коуза, Дугласа Норта. Представники неоінституціоналізму розробили також  теорію «нового індустріального  суспільства» (Дж. Гелбрейт) і концепцію  «постіндустріального суспільства» (Д. Белл). Головними ознаками постіндустріального  суспільства, за Беллом, є пріоритет  науки і наукових знань, перехід  від виробництва товарів до виробництва  послуг, переважання серед працівників  професійних фахівців і техніків тощо. Багато ідей інституціоналізму  покладені в основу економічної  політики розвинених капіталістичних  країн, зокрема у США. Значною  мірою ідеї інституціоналізму реалізовані  у шведській моделі економічного розвитку. Сучасному інституціоналізму  притаманні такі основні риси:

економічна поведінка  людей формується не тільки під впливом  їх індивідуальних економічних рішень. За сучасних умов вирішальне значення мають правові, політичні, соціокультурні, психологічні й моральні чинники, які є наслідком існування певних угруповань людей у родині, фірмі, національних і релігійних утвореннях, різних організаціях, державі. Тому економічна наука повинна вивчати поведінку не ізольованих індивідів, а їх суспільних об’єднань — інститутів;

- прийняття рішення в  умовах недосконалого ринку не  може спиратися на повну інформацію, тому економічні дії людей  здійснюються за певними правилами,  в яких накопичується необхідна  інформація, що дає змогу економічним  агентам приймати більш результативні  рішення;

- важливим способом регулювання  економічних явищ стають не  об’єктивні закони, що діють поза  волею і свідомістю людей, а  інститути (правила, норми, закони), які осмислено розроблюються людьми з метою координування й узгодження їхніх взаємовідносин;

- відносини між людьми  відбуваються через трансакції, що означає обмін повноваженнями  з метою отримання вигоди, переваги  чи реалізації інтересу. Здійснення  трансакцій вимагає певних витрат (на пошук партнерів, укладення  угод, попередження опортуністичної  поведінки контрагентів, специфікацію  та захист прав власності), які  регулюють розподіл ресурсів  і стимулюють господарську діяльність. Сьогоднішній етап розвитку економічної  теорії йде шляхом поєднання  різних концептуальних теорій, розробки  спільних методів пізнання економічних  явищ і надання спільних рекомендацій  та пропозицій стосовно регулювання  економічних процесів.

2. Неокласична економічна теорія.

як Неокласичний напрям економічної теорії виник у 70-х роках ХІХ ст. як альтернативний класичній політичній економії та марксизму. Його засновники — австрійські економісти К. Менгер, Ф. Візер, Є. Бем-Баверк, англійські економісти У. Джевонс, А. Маршалл, швейцарський економіст Л. Вальрас, американський економіст Дж. Кларк, шведський вчений К. Віксель. У західній економічній літературі неокласичний напрям має назву «суб’єктивна школа» і виступає проти активного втручання держави в економіку. Неокласицизм охоплює низку шкіл економічної теорії: австрійську, англійську, американську, лозанську, російську, українську та ін. Нерідко ці школи економічної теорії дістають інші відповідні назви— суб’єктивно-психологічна, математична. У першому випадку критерієм є географічне місце виникнення та розвитку школи, у другому—

переважає метод дослідження. Водночас вони ґрунтуються на спільних методологічних принципах. Економісти-суб’єктивісти  намагалися протиставити класичній  теорії трудової вартості теорію суб’єктивної цінності. Методологічними засадами неокласичного напряму є мікро-аналіз і маржиналізм(від фр. мarginal— граничний). У своїх дослідженнях вони широко використовують граничні величини і  відповідні їм категорії— гранична корисність, гранична продуктивність, граничні витрати, граничні доходи та ін. Представниками маржиналізму є К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас. Предметом свого  дослідження представники некласицизму обрали чисту економіку, або економіку  взагалі, тобто таку, яка абстрагується  від історичної і національної форм, типів і форм власності. Наприклад, У. Джевонс так визначив предмет  економічної теорії: «Дано: певна  кількість людей з різноманітними потребами та виробничими можливостями; треба визначити: спосіб використання праці, що максимізує корисність продукту». Акцент на дослідження діяльності окремого індивіда, підприємця, безпосереднього  працівника був підставою для  характеристики нео-класичного напряму  як суб’єктивної школи. У цьому полягає  суттєва 

відмінність неокласицизму  від класичної політичної економії. Неокласична теорія набула найбільшого  розвитку в працях англійського економіста А. Маршалла, який розробив теорію ціни симбіоз витрат виробництва, граничної корисності, попиту та пропозиції і запровадив нові терміни: «ціна попиту», «ціна пропозиції», «ціна рівноваги», «еластичність попиту». З новим трактуванням предмета економічної теорії пов’язана відмова неокласиків від традиційної назви економічної науки «політична економія» на користь більш нейтральної «економікс». Найбільш розгорнуте визначення предмета економіксу дав сучасний американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки П. Самуельсон: «Економікс — це наука про те, які з рідкісних продуктивних ресурсів люди і суспільство протягом часу, за допомогою грошей і без їх участі, обирають для виробництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання тепер і в майбутньому між різними людьми і групами суспільства». Неокласицизм характеризують такі його основні риси:

- у центрі уваги є  аналіз не об’єктивних закономірностей  господарських процесів, а суб’єктивістських  та психологічних умов економічної  поведінки суб’єктів, вияв принципів прийняття рішення ізольованими індивідами;

- інтерес спрямовано не  на процес змін, що відбуваються  в економічних явищах, а на  стан, в якому вони досягають  рівноваги у процесі свого  функціонування. З цією метою  широкого використання набуває  статистичний аналіз та математичні  методи, що дають змогу розглядати  явища незмінними в часі;

- для дослідження економічної  поведінки суб’єктів та умов  прийняття ними рішення велике  значення мають не загальні  характеристики явищ, а додаткові  обставини, що приводять до  змін. Тому виникає потреба в  дослідженні додаткових (граничних)  величин в корисності, витратах, продуктивності і т. ін. Застосування  методу граничного аналізу дало  назву новому напряму неокласицизму  — маржиналізм;

- основним об’єктом дослідження  стають не об’єктивні закономірності  формування вартості (як у класичній  теорії), а цінність, яка розглядається  як суб’єктивне сприйняття (ступінь  корисності залежно від кількості  благ, інтенсивність бажання) необхідності  блага з урахуванням граничної  корисності та витрат. Цінність  впливає на ціну, попит та пропозицію;

- витрати виробництва  розглядаються не як реальні  затрати виробничих факторів, а  як оцінка альтернативних можливостей  їх використання в іншому виді  діяльності.

Практичне застосування методів регулювання  економіки, побудованих на принципах  неокласичної теорії, не змогло запобігти  кризовим явищам. Велика депресія 1929–1933 рр. виявила недостатність основних положень класичної теорії, яка не враховувала впливу монополій на ціноутворення. Тому виникає потреба  в теорії, яка б змогла роз’яснити причини кризових явищ та виявити  способи запобігання їм.

3. Теоретична система та економічна програма Дж. М. Кейнса.

У стислому вигляді кейнсіанське трактування  макроекономіки можна подати так.

Основоположним у теорії Кейнса, як уже зазначалося, є твердження про те, що ціни на продукцію та заробітна  плата в короткостроковому періоді  є нееластичними щодо зниження, тобто  падіння сукупного попиту не справляє впливу на їхній рівень. Це призводить до того, що крива сукупної пропозиції стає горизонтальною лінією, котра  розміщується праворуч від нульового  рівня реального обсягу виробництва, нижче його рівня за повної зайнятості або рівня потенційного обсягу виробництва. Відповідно до кейнсіанської теорії, як тільки досягнуто рівня повної зайнятості, крива сукупної пропозиції перетворюється на вертикаль.

Функціонування економіки на горизонтальному  відрізку кривої сукупної пропозиції означає значний надлишок виробничих потужностей і велике безробіття, тому розширення сукупного попиту передовсім збільшуватиме реальний обсяг виробництва і зайнятості, а не рівень цін.

Кейнсіанці вважають, що сукупний попит є нестабільним, навіть тоді, коли не відбувається жодних змін у  пропозиції грошей. Зокрема, такий компонент  сукупного попиту, як інвестиції, постійно зазнає коливань, у зв’язку з  чим змінюється положення кривої сукупного попиту. Зниження сукупного  попиту вплине лише на обсяг виробництва  та зайнятість (обсяг виробництва  знизиться). При цьому реальний обсяг  виробництва може залишатися нижче  за рівень виробництва з повною зайнятістю невизначений час, доти, доки не відбудеться  випадкового врівноважуючого розширення сукупного попиту.