Загальна характеристика основних напрямів сучасної економічної теорії

s – норма заощаджень , σ- норма амортизації , k* - стійкий рівень капіталоозброєності ,  f(k*) – продуктивність праці за стійкого рівня капіталоозброєнності

 Джерелами економічного зростання  за Солоу є   - 1. Зростання капіталоозброєності (k), яке залежить від зростання норми заощаджень (s).  Але зростання норми заощаджень не може бути постійним, оскільки заощадження (S) обмежують споживання (С). Солоу сформулював «золоте правило» (при визначенні норми заощаджень критерієм повинна бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання), яке виконується за умови, що граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює його вибуттю (амортизації — σ): МРК=σ

б) Зростання населення ( t_L - темп зростання населення) впливає на економічне зростання через динаміку капіталоозброєності:

∆K=I/L - (σ + t_L)*k

де І/L - інвестиції на одного працюючого;

σ        - норма амортизації;

t_L            -  темп зростання населення;

k         - капіталоозбросність.

в) Технологічний прогрес є джерелом постійного зростання як продуктивності праці (у), так і загального продукту (Y).

Якщо ефективність виробництва (Е) під впливом технологічного прогресу змінюється з темпом (g), то продуктивність праці змінюється з тим же темпом, а загальний обсяг виробництва зростає з темпом t_L+g:

Y=(t_L+g)y₀L

y₀ — базова продуктивність праці.

Модель економічного зростання  Р. Солоу зображена на графіку 

k - капіталоозброєність одиниці праці з постійною ефективністю;

k* - стійкий стан капіталоозбросності, за якого σk = І, тобто величина капіталу, що вибуває (σk), дорівнює капіталу, що інвестується (І = s f(k));

σ  — норма амортизації;

t_L — темп зростання населення;

g — темп зростання ефективності  виробництва під впливом

технологічного прогресу 

 

 

 

9. Теорія неокласичного синтезу П. Самуельсона.

 

Зміст ідеї «неокласичного синтезу» полягає в тому, щоб подолати розрив між теоріями, погодити досягнення сучасної науки та все позитивне, що міститься в працях попередників.

На думку Самуельсона, провідною  тенденцією в теоретичних розробках  є прагнення об'єднати різні підходи  до аналізу економічних процесів. Більшість економістів на Заході «намагаються шляхом ефективної грошово-кредитної  і фіскальної політики поєднати класичну мікроекономіку А. Сміта і А. Маршалла із сучасною макроекономікою визначення рівня доходу, поєднуючи все здорове в обох підходах».

«Синтез», за Самуельсоном, полягає  в узгодженні теорії трудової вартості й теорії граничної корисності, аналізу  на мікро- і макрорівнях, підходів до вивчення статики і динаміки, взаємозалежного  аналізу рівноваги і відхилення від нього, плавного і дискретного  розвитку. Характерною рисою цього  поєднання стають використання різних способів економічного аналізу, широке застосування економіко-математичних методів. Математичні моделі та розрахунки допомагають уточнити логічні обґрунтування, виявити функціональні взаємозв'язки, перевірити висновки і передбачення. Щоб представити функціонування економіки як єдиного цілого, необхідні  різні підходи, а не різні науки. Не може бути двох принципово різних теорій для аналізу господарських систем у їх неоднакових станах, на різних етапах.

«Неокласичний синтез» націлює  на пошуки узгоджень, взаємоприйнятних висновків між різними, протилежними концепціями, представниками різних шкіл і напрямів. «Синтез» — певна  загальна тенденція, традиція розвитку американської економічної думки. Вона відбиває, насамперед, стан і специфіку  американської економічної системи. Водночас, як позитивна, так і нормативна економічні науки завжди враховують національні умови і розвиваються в національних формах.

 

10. Неолібералізм та його школи.

 

Неолібералізм – напрям в економічній  теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної  конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна  система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне  становище суб’єктів економічної  діяльності. Роль держави неолібералізм  обмежує організацією та охороною побудованої  на класичних засадах економіки. Держава має забезпечити умови  для конкуренції і здійснювати  контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає  у зв’язку зі способом перерозподілу  суспільних доходів, що ставиться в  залежність від успіхів економіки  і сприяє її розвитку.

Неолібералізм прийшов на зміну  старому економічному лібералізму 30-х років ХХ ст. Причиною його краху  стала економічна криза 29-33 рр. Неолібералізм  базувався на основних рисах класичного лібералізму, а саме:

«    Відстоювання ідей природного порядку і природних прав;

«    Підтримка політики вільної  торгівлі;

«    Заперечення будь-якого  розширення державного регулювання;

Розвиток автономного місцевого  самоврядування і добровільних організацій  на противагу зростанню впливу центральних  органів влади.

У першій третині ХХ ст. існувало три  основні групи економістів. Всі  вони розвели ліберальну традицію і  заклали фундаментальні основи сучасного  неоліберального мислення.

1) Віденська школа (Мізес, Хайек)  поєднала маржиналістські принципи  австрійської школи граничної  корисності з англійською неокласичною  теорією. Це дало можливість  зосередити увагу представників  школи на аналізі умов і  самого процесу конкуренції.

2) Чиказька школа (Фрідмен) досліджувала  особливості недосконалої конкуренції звертаючи при цьому увагу на поведінку господарюючих суб’єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань.

3) Фрайбурзька школа (Ойкен, Ерхард). Представники цієї течії не  обмежуються ідеологією неокласиків,  а застосовували також інституціональні  підходи, розроблені ще історичною  школою.

Представники цих трьох груп неолібералістів були одностайні в  розумінні ролі ринку і тих  загроз для нього, які були приховані  в монополізації економіки. На їх думку, конкуренція – багатогранне явище, котре має кілька рівнів. Економічний  індивідуалізм забезпечує конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й монополіям. Система  приватної власності – головна  умова економічної свободи і  конкуренції. Доки контроль над власністю  розподілено між багатьма, незалежним один від одного, суб’єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади.

Відмінною особливістю «лібералізму»  як течії наукової думки є традиція відстоювання беззастережного принципу свободи.

«Неолібералізм» бере за основу принципи традиційного лібералізму – ідею індивідуальної свободи на базі приватної  власності та усі цінності ринкової форми господарювання. Але «неолібералізм»  не заперечує  важливої ролі держави  і навіть її втручання в соціально-економічні процеси.

Іделогічно неолібералізм іноді  поділяють на «праве крило», «ліве  крило» і «центральний напрям».

1. Центральний напрям – його  основою вважають «Чиказьку школу»  з її «монетарною концепцією»,  яку обґрунтував засновник школи  М. Фрідмен. Основоположні принципи  та ідеї «монетарної доктрини»  Фрідмена: 1. Система «вільної конкуренції»  самодостатня (вона сама повертає  себе до рівноваги);2. Конкурентні  ринки, за малим виключенням,  завжди більш ефективні, ніж  монопольні або адміністративно  регульовані; 3. Роль держави –  підтримка системи конкуренції  та її основи – стабільної  системи цін; 4. Кризи та нестабільність  здебільшого мають екзогенний  характер і спричиняються невправними  діями держави; 5. Зростання грошової  маси найбільше позначається  на цінах; 6. Грошово-кредитна сфера  справляє суттєвий вплив на  процеси, що відбуваються на  виробництві; 7. Чим менша частка  держави у валовому продукті, тим кращим буде життя простих  людей.

2. Праве крило – здебільшого  відносять крайніх лібералів,  що заперечують будь-яке втручання  держави в економіку (Л. Мізес,  Ф. Хайек).

Мізес – праці: «Трактат з економічної  теорії», «Теорія та історія», «Лібералізм  в класичній традиції» – він  значне місце відводить науці  про людську поведінку та діяльність, науці про людський вибір. Він  доводив, що існує лише один принциповий  вибір – між капіталізмом і  соціалізмом, між ринком і планом, між свободою і рабством.

Хайек – очолює «Лондонську школу» неолібералізму. Ключова ідея –  концепція «спонтанного порядку», який виникає не в результаті якогось  плану, а стихійно, у процесі повсякденного  розвитку «традиційних і моральних  практик». За його логікою, ринкова  економіка, «природна» в своїй основі, виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей.

3. Ліве крило – представлене  прибічниками «конкурентного порядку», тобто «ордолібералами», які припускали  можливість певного державного  втручання (В. Ойкне, Л. Ерхард). Утворилася «фрайбурзька школа». На їхню думку, держава має  гарантувати загальні умови для  розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати  «конкурентний порядок». А в міру  необхідності на державу покладається  завдання вирівнювати негативні  наслідки діяння ринкового механізму  за соціальними критеріями. «Ордолібералізм»  являє собою напрямок соціально-економічної  думки, за якою має бути встановлений  господарюючий і соціальний «порядок»,  що поєднує свободу конкуренції  і підприємництва з державним  встановленням ринкових умов, які  сприяють цій свободі.

 

12 Німецький неолібералізм (ордолібералізм) В. Ойкена і Л. Ерхарда.

Вирішенням цих питань зайнялися  німецькі неоліберали, які в період: між двома світовими війнами  безпосередньо зіткнулися з гострими-соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом центрально-керованої примусової економіки. У Німеччині також виокремились три групи неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з'ясування можливості антитоталітарноі й соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства. Найстаршу групу німецьких неолібералів очолили В. Репке та А. Рюстов, які приділили особливу увагу питанням теорії економічного ладу та економічної політики, розмежуванню та взаємозв'язку цих понять. Друга група сформувалася навколо В. Ойкена та Ф. Бьома у Фрайбурзькому університеті. Органічно засвоївши й розвинувши найважливіші положення історичної школи в Німеччині, у межах якої чи не вперше в економічній науці розроблялися класифікації національних господарств, ця група зайнялася визначенням стадій історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи. Третя група німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом і їх учнями, стала відомою як кельнська школа неолібералізму. Нею було розроблено концепцію соціального ринкового господарства. Термін "соціальне ринкове господарство" запропонував А. Мюллер-Армак після 1946 р. для характеристики форм переходу від мілітаризованої, надіндустріальної фашистської економіки до мирної. Спочатку ці заходи він розглядав як тимчасові, призначені для пожвавлення господарського життя та вирішення проблем відбудови народного господарства. Лише потім означене поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, послідовно реалізовану в 50-ті роки в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л. Ерхарда.

 

У генезисі німецького неолібералізму виразно проявилася тенденція до створення єдиної, спільної теорії трансформації тоталітарного ладу з центрально-керованою економікою в демократичний лад на основі вільного ринкового господарства з  подальшою його орієнтацією на вирішення  соціальних завдань. Було розроблено прагматичну  й ідеологічно привабливу концепцію  соціального ринкового господарства, позбавленого хиб класичної ліберальної  моделі й наділеного надійними соціальними  й антимонопольними стабілізаторами. Методологічною основою та найважливішими елементами концепції соціального  ринкового господарства стали теорія й політика ладу В. Репке — А. Рюстова, ідеальні типи господарства та принципи економічної політики В. Ойкена —  Ф. Бьома, ідеї та комплекс конкретних економіко-політичних заходів щодо адаптації ринкової економіки до вирішення соціальних проблем А. Мюллера-Армака — Л. Ерхарда.

 

Загальні уявлення про модифікацію  функцій ринку в сучасних економічних  системах об'єднують німецький ордолібералізм з розглянутими англо-американськими та віденською школами неолібералізму. Водночас між ними є кілька суттєвих відмінностей, що випливають з особливостей еволюції неолібералізму в Німеччині  та інших країнах. 1. За ідейними й  методологічними основами англомовний  неолібералізм більше тяжів до традицій класичної школи з її високим  рівнем абстракції. Німецький неолібералізм виходив з національної економії та історичної школи з їх захопленням емпіричними дослідженнями та класифікацією різних типів господарського устрою суспільства.

 

 

 

13. Англійська школа неолібералізму Ф. Хайєка.

 

Англійська (лондонська) школа неолібералізму характеризується найбільшим використанням  основних принципів неокласицизму. Найдокладніше англійський теоретичний  варіант неолібералізму, що базується  на абсолютному індивідуалізмі, опрацьовано  Ф. Хайєком (1899—1992).

Знайомлячись з його теоріями, особливу увагу слід звернути на ту обставину, що праці Хайєка мають двоїстий характер: одні з них присвячено аналізу  закономірностей розвитку економіки, здійсненому на мікроекономічному (і навіть маржинальному) рівні розвитку, що відбувається завдяки зіткненню  інтересів економічних суб'єктів; а інші — це намагання дати загальну соціальну картину життя суспільства, показати, за яких умов функціонує ця економіка. Перші написано під впливом неокласики, другі — історичної школи. Тому метод, який використовує Хайєк у своїх  дослідженнях, також є неоднозначним. Але обидва використані ним підходи  об'єднано на основі доктрини спонтанного  порядку, згідно з якою всі явища  в економіці і суспільстві  в цілому є результатом стихійного зіткнення різноманітних сил, де перемогу здобувають найжиттєздатніші.