Власність як інституційний чинник ефективного функціонування економіки України

Колективна власність трансформується в свій різновид - державну власність, суспільні функції якої були вкрай обмежені й зводилися в основному до утримання армії й апарату адміністративного управління. Державна власність - представницька форма організації та функціонування загальнонародної (суспільної) власності, опосередковується державою як органом суспільства, який управляє об'єктами суспільної власності, суспільними відносинами загалом.

Зростання масштабів виробництва та його ускладнення, абсолютне збільшення населення на планеті та зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного суспільного характеру. Виявилося, що класична (особиста) приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв'язати ці проблеми. В зв'язку з цим починають виникати й набувати все більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо.

Сучасна економіка характеризується динамізмом, різноманіттям змін економічних  відносин, форм і інститутів. Стосовно до власності відбувається дифузія різних форм і відносин власності, у результаті чого ускладнюється внутрішній зміст окремих форм. Усередині окремих форм з'єднуються риси різних форм власності.  Це являє собою змішану форму відносин власності.

Розрізняють два види приватної власності - трудову й нетрудову.

Трудова приватна власність  основана на власній праці власника або членів його сім'ї.

Основною формою такого виду власності є дрібнотоварне  фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і робітник виступають в одній особі. Йому ж належить і вироблений продукт.

Нетрудова приватна власність  основана на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення  власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий робітник), а безпосереднього робітника (найманого) - від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто, власник і робітник - це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва.

Формами нетрудової приватної  власності історично були рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3.   Роль власності у формуванні економічної системи

 

Кожна історично визначена  соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, поверхнево описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави.

Власність економічно реалізується, коли приносить дохід її суб'єкту. Такий дохід може бути виражений прибутком, різного роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії - платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також реалізує свою власність через систему податків і платежів.

Відносини власності  охоплюють весь господарський процес і, природно, пронизують відносини з  приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і  послуг. Тобто вони охоплюють надто великий спектр економічних відносин. З проблемами власності ми стикаємося щоденно протягом всього життя. В основі численних конфліктів - від дрібної лайки в транспорті до світової війни - лежить невміння або небажання розмежувати "моє" і "чуже". Результатом невизначеності поняття "наше" є безгосподарність. Отже, "моє", "чуже", "наше" охоплюють багато сторін суспільного життя. Виходячи з цього іноді ставлять знак рівності між власністю і виробничими відносинами в цілому, цілковито їх ототожнюють. Дане тлумачення власності не можна визнати правомірним. Воно не враховує тієї обставини, що в системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з елементами, що безпосередньо характеризують привласнення людьми певних благ, є елементи, пов'язані з привласненням речей опосередковано, в кінцевому підсумку. До таких належать, наприклад, значна частина організаційно-економічних відносин з приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конкуренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо.

У цих і багатьох інших  випадках економічні відносини не пов'язані  з поточним споживанням речей  тим чи іншим власником. Вони залежать від власності, визначаються нею, але  самі не є власністю. Отже, власність - не єдиний елемент економічного базису суспільства; її не можна ототожнювати з усією системою економічних відносин.

Переходом власності  з однієї форми в іншу з наміром  перенести право власності, називається  її передача власності одним суб'єктом  іншому, що належить до іншої форми  власності. Як приклад можна привести покупку державного магазина приватним підприємцем.

Крім того, існують  і інші способи переходу: окрім  покупки власності в держави  господарюючими суб'єктами, вони можуть при необхідності передавати свою власність  державі. Так, наприклад, було з підприємством Криворіжсталь, коли воно спочатку було приватизоване, і, коли було зафіксовано невиконання новим інвестором своїх інвестиційних зобов'язань, що лежали в основі договору про приватизацію, підприємство було знову переведене в державну форму власності з метою більш ефективного продажу.

Власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо. Також власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва. Будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.

Як живий організм людини відштовхує й поглинає чужорідні  тіла, так і економічна система  не сприймає часткових нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати  адміністративно-командну систему  управління можна було лише шляхом позбавлення її власності.

Історія засвідчує, що кожному  типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом  було природне середовище — земля  та існуючий на ній тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх присвоєння — первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень — сім'ї, роду, общини — неосмислено сприймали зовнішнє середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим об'єктом  власності аграрної цивілізації  стала земля, яка завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відособлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у  тому, що вона у своїй первісній  основі не є результатом людської праці, а тому не може бути об'єктом власності в суто економічному розумінні.

Оскільки власність - це основне економічне відношення, то, очевидно, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства.

Виробничі відносини  — це відносини, що об'єктивно складаються  між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

У єдності з продуктивними  силами виробничі відносини утворюють  спосіб виробництва.

Кожному способу виробництва  притаманна своя особлива сукупність виробничих відносин, що утворює єдину систему.

У системі виробничих відносин виділяють техніко-економічні, організаційно-економічні, соціально-економічні відносини.

Техніко-економічні відносини  — це відносини між людьми з  приводу використання ними знарядь  та предметів праці у процесі  виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і створюють необхідні життєві блага.

Техніко-економічні відносини  є матеріально-речовим змістом  суспільного виробництва.

Організаційно-економічні відносини — це відносини між  людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва.

Соціально-економічні відносини  — насамперед це відносини власності  в економічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в економічній системі — спосіб поєднання працівника з засобами виробництва.

Основу системи виробничих відносин утворять відносини власності  на засоби виробництва. Це порозумівається  тим, що:

1) вони характеризують історично визначену форму суспільного присвоєння матеріальних благ;

2) спосіб з'єднання  виробників із засобами виробництва;

3) визначають соціально-економічну  природу даного способу виробництва  і всієї сукупності його виробничих  відносин;

4) соціальну структуру суспільства, у тому числі наявність тих чи інших класів;

5) об'єктивну спрямованість  суспільного виробництва.

Господарський механізм є структурним елементом економічної  системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Розвиток відносин власності в сучасній економіці.

2.1. Сучасні  тенденції розвитку відносин власності в сучасній економіці

 

Поступово в процесі  економічного розвитку домінуючого  значення набуває корпоративна форма  власності як  колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися  на найдинамічнішу, провідну структуру.

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність  як сукупність усіх економічних відносин, інші — як основні економічні відносини, а треті — як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. [31]

Еволюція об'єктів економічної  власності зумовлює й глибокі  зміни в суб'єктах власності. Вони полягають насамперед у тому, що частина висококваліфікованих науковців  і спеціалістів, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займається підприємницькою діяльністю, організовує свою ризикову (або венчурну) справу. Крім того, ці фахівці можуть працювати за контрактом у кількох фірмах або суміщати роботу за наймом (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті). Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працюючи за наймом, може водночас стати суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчурне підприємство, або колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полі-суб'єктність частково поширюється й на частину найманих робітників і службовців нижчої кваліфікації, коли вони стають власниками певної кількості акцій фірми.

Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу. Особливість корпоративної форми власності полягає в тому , що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес, ініціативу, націленність на накопичення особистого, а звідси – й суспільного багатства, право безстрокового успадкування тощо.

Корпорація є майже  бездоганним механізмом для мобілізації найбільших сум капіталу. Це — найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має  соціально-інтегральна функція корпорації. Вона створює економічні передумови для соціальної інтеграції, подолання відчуження людини.

Корпорація не с застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Слід звернути увагу на якісно нове явище у розвитку корпоративної власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні десятиріччя. [21, с. 106]

Акціонерне товариство - це одна з  організаційних форм капіталістичного підприємства, створеного шляхом об'єднання індивідуальних капіталів, а також залучення коштів різних верств населення, що купили акції цього товариства.

Акціонерна власність  вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до тотожності праці й власності, робітник стає працюючим власником, завдяки чому створюються умови для безпосередньої реалізації індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.