ДЕРЖАВНА  ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ 

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ

КИЇВСЬКОГО  ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОГО КОЛЕДЖУ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ДПС УКРАЇНИ 
 
 
 
 
 
 

К У Р С О В А  Р О Б О Т А

на  тему: «Промисловий капітал: поняття,

форми існування» 

Робота виконана

                                                                               студенткою групи ОКП-21                                

                          Григораш Аліною Валентинівною 

                                                                                                             Викладач

             Мельяченко О.О.                       
 
 

Кам’янець-Подільський

2011р 
ЗМІСТ

Вступ

      Актуальність  теми дослідження. Засоби виробництва, певні матеріальні блага не на всіх етапах людської цивілізації були знаряддям експлуатації. Такої ролі вони не виконували насамперед у первіснообщинному ладі, оскільки були спільною власністю. Не могли вони бути засобом експлуатації і в часи рабовласницького ладу, бо раб сам належав до знарядь праці, не був вільним і не міг продавати свою робочу силу. Здебільшого це характерно і для феодалізму. Щоправда, земля в руках феодала частково слугувала засобом експлуатації, оскільки він віддавав певну, як правило, незначну частину її селянинові і той змушений був за це половину або більшу частину робочих днів тижня працювати на полі феодала-власника. Земля, знаряддя праці виконували таку роль частково ще й тому, що селянин-кріпак не був юридичне вільним. Отже, капітал як виробниче відношення не був панівною суспільною формою в умовах феодалізму. Але в цей період розвивається лихварський капітал, коли гроші в руках лихваря є знаряддям привласнення частини праці дрібного товаровиробника (ремісників, селян). Певного розвитку набуває й торговельний капітал.

      Панівним  виробничим відношенням, яке пронизує весь суспільний спосіб виробництва, капітал  стає в умовах капіталізму. Переважна маса безпосередніх виробників позбавлена засобів виробництва, юридичне вільна і продає свою робочу силу власникам цих засобів – капіталістам. Ті ж оплачують лише частину витрачених найманими робітниками у процесі праці фізичних і розумових сил у формі заробітної плати.

      Засоби  виробництва (в т.ч. земля) були знаряддям  експлуатації і в умовах так званого  соціалізму. Хоч формально у республіках  колишнього СРСР і була проголошена  суспільна власність на засоби виробництва, але вони фактично були монопольне узурповані бюрократичною верхівкою партійного та державного апарату. Внаслідок цього будувався не гуманний, або демократичний, соціалізм, який би ґрунтувався на економічній свободі індивідів і трудових колективів, а державно-бюрократичний соціалізм. Ступінь експлуатації в цих республіках був вищий, ніж у розвинутих країнах Заходу.

      Загальне  поняття "капітал" конкретизується  у багатьох формах капіталу: продуктивному, торговельному, грошовому, індивідуальному, акціонерному, основному, оборотному, міжнародному та ін. Тому капітал розгортається в систему капіталістичних виробничих відносин.

      Безумовно, щоб відбувалася нормальне функціонування підприємства, необхідна наявність  певних засобів і джерел. Основні  виробничі фонди, що складаються  з будівель, споруд, машин, устаткування й інших засобів праці, які беруть участь у процесі виробництва, є найголовнішою основою діяльності фірми. Без їх наявності навряд чи могло що-небудь здійснитися. Природно, для нормального функціонування кожного підприємства необхідні не тільки основні засоби, але й оборотні кошти, що є перш за все грошовими коштами, які використовуються підприємством для придбання оборотних фондів і фондів обігу. Раціональне і економне використання як основних, так і оборотних фондів є першочерговою задачею підприємства. Тому необхідно розглянути склад, структуру і взаємовідношення основних і оборотних виробничих фондів.

      Отже, дослідження сутності і структури  капіталу зумовлено важливістю цієї проблеми в економічному розвитку суспільства.

      Об’єктом  дослідження даної курсової роботи є проблеми економічної теорії.

      Предмет дослідження – капітал підприємства, його кругообіг і оборот.

      Розділ I. Сутність капіталу як економічної категорії

      1.1. Класики політичної  економії та сучасні  західні економісти  про капітал

      Первісне  значення слова "капітал" (від  лат. саріtalis) – головний. Пізніше у німецькій та французькій мовах цим терміном стали позначати головне майно, головну суму.

      Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив Аристотель. Він увів поняття "хремастика" (хрема – майно, володіння). Під хремастикою Аристотель розумів мистецтво забезпечення достатку, або діяльність, спрямовану на накопичення багатства, на отримання прибутку, на вкладення і накопичення капіталу. Оскільки в античному світі важливу роль відігравав торговельний та грошовий (лихварський) капітал, то мета торговельної діяльності – безмежне накопичення багатства, постійне збільшення капіталу [16, 206].

      Класики буржуазної політичної економії А.Сміт та Д.Рікардо ототожнювали капітал  з накопиченою працею, запасом (машин, інструментів, сировини, одягу, їжі, грошей, тощо). Щоправда, А.Сміт до капіталу відносив лише ту частину запасів, що призначена для дальшого виробництва і приносить дохід. А.Сміт та Д.Рікардо зробили крок назад порівняно з Аристотелем, з'ясовуючи сутність капіталу [16, 206].

      Переважна більшість сучасних західних науковців  так само тлумачить сутність цього  поняття. Різниця між класиками  зарубіжної політекономії та сучасними  західними економістами полягає, по-перше, в тому, що останні значно розширили межі запасів, види накопиченої праці, розкриваючи сутність капіталу, включивши сюди дороги, мости, комп’ютери, споруди тощо. По-друге, сучасні західні економісти отримання доходу пов'язують не лише з названими речовими факторами виробництва, а й з особистим, людським фактором виробництва. Речові фактори отримали назву фізичного капіталу, а людський – людського капіталу. Останній включає набуті знання, звички, енергію людей, а інвестиціями в людський капітал називають витрати на здобуття освіти, інформації, кваліфікації, на підтримання здоров'я, на виховання дітей тощо. Прихильники теорії "людського капіталу" вважають, що до нього належить особиста чесність у ділових контактах. По-третє, деякі західні науковці навіть ототожнюють капітал з грошима, з фінансовими ресурсами. По-четверте, вони ототожнюють капітал з часом, який при цьому розглядається як окремий фактор виробництва, що створює дохід.

      Позитивним  у наведених поглядах при з'ясуванні сутності капіталу є те, що ці учені  всебічно розкривають матеріально-речовий зміст категорії, пов'язують капітал з різними факторами виробництва, з процесом отримання доходу. У цьому вони впритул наблизилися до розуміння сутності капіталу К.Марксом та Ф.Енгельсом. Маркс, зокрема, розглядаючи матеріально-речову структуру капіталу, зазначав, що він складається зі знарядь праці, сировини, засобів до існування, матеріальних продуктів, певної суми товарів, мінових вартостей. Він також розглядав капітал як накопичену працю, як відношення уречевленої праці до живої. Більше того, сучасні західні науковці повніше, ніж Маркс і Енгельс, розкрили матеріально-речову структуру капіталу, пов'язали його з особистим фактором виробництва, з часом [16, 207].

      Але вони не доповнюють матеріально-речову сторону категорії капітал характеристикою його суспільно-економічної форми, не розглядають дію того чи іншого фактора в органічному взаємозв'язку з відносинами між людьми. Західним науковцям притаманний однобічний, метафізичний, а не всебічний, діалектичний підхід до аналізу сутності цієї категорії. Це певною мірою і позаісторичний підхід, який полягає у тому, що стверджується, ніби капітал існував у всіх суспільно-економічних формаціях. Зокрема, вони вважають, що лук і стріла в руках мисливця за первіснообщинного ладу були капіталом. Даючи таке тлумачення сутності капіталу, ці вчені абстрагуються від поняття "наймана праця", від суперечності між власниками значних засобів виробництва і безпосередніми виробниками, які здебільшого позбавлені таких засобів і для того, щоб прогодувати себе і членів своєї сім'ї, змушені продавати таким власникам свою робочу силу.

      1.2. Капітал як економічна  категорія товарного  виробництва

      Розпочинаючи  виробничо-господарську діяльність, господарюючий  суб'єкт має чітко уявляти, задля  чого він збирається організовувати виробництво тих чи інших матеріальних благ або надання послуг. Уявлення про мотивацію діяльності виробничих ланок в тій або іншій сфері має важливе значення в процесі управління економікою. Від того, наскільки ефективно впливають різні адміністративні або економічні заходи на інтереси господарських одиниць, залежать спроможність управляти економічними процесами на національному, галузевому чи регіональному рівні, пошук найефективніших засобів для реалізації цієї мети.

      Розглянемо  мотивацію господарської діяльності в умовах ринкової економіки та головні фактори, необхідні для її ефективного здійснення.

      В основу мотивації господарської  діяльності покладено досить банальну тезу: може чи ні цей суб'єкт задовольнити свої економічні інтереси завдяки певному виду господарської діяльності, тобто матиме він від цього певну вигоду чи ні? Якщо ні, то, напевне, немає сенсу і розпочинати. Звичайно, певне підприємство може діяти, нехтуючи своїми економічними інтересами через будь-які причини. Проте це не може тривати довго, оскільки закони економіки змусять цей господарюючий суб'єкт або підкоритися цим законам, або припинити свою діяльність. В крайньому разі воно може функціонувати лише завдяки підтримці ззовні: з боку держави, благодійних фондів, громадських організацій. Однак більшість підприємств так працювати не може. Отже, підприємство має працювати заради задоволення економічних інтересів своїх власників і персоналу [17, 457].

      Господарська  діяльність стає засобом реалізації економічних інтересів господарюючих суб'єктів тоді, коли результати діяльності конкретного виробника задовольняють суспільні потреби, тобто суспільство в процесі використання результатів діяльності господарських одиниць визнає їх за суспільне необхідні насамперед щодо витрат, які мало підприємство. Величина цих витрат має бути такою, щоб виробник міг відтворити себе як виробника і сформувати фонд особистого споживання.

      Один  з основоположників класичної економічної  теорії А. Сміт відзначав, що підприємці, маючи власний інтерес (а він  полягає в особистому збагаченні), організують свою господарську діяльність у тих сферах, які, на їхній погляд, дадуть змогу отримати високий доход. Так вони сприяють і найефективнішому задоволенню потреб суспільства, адже діяльність у тих сферах, що приносять найвищі доходи, дістає завдяки механізму ринкового ціноутворення високу суспільну оцінку. Приватний інтерес стає засобом реалізації суспільного інтересу. "Дбаючи тільки про свої інтереси, він часто дієвішим способом служить інтересам суспільства, ніж. тоді, коли свідомо намагається зробити це". Цією "невидимою рукою", що узгоджує приватні та суспільні інтереси, є ринок [17, 457].

      Для того щоб приватні інтереси реалізувалися  в своїй сукупності, потрібно, щоб  виробнича діяльність давала виробникові  надлишок доходу над його витратами, тобто можливість збагачення. Наявність такого надлишку означає, що вся продукція підприємства визнається суспільством необхідною щодо споживної та мінової вартості, що створюються фонди для виплати заробітної плати персоналу, нормального відтворення засобів виробництва і нагромадження, робляться певні відрахування на задоволення суспільних потреб, повніше задовольняються особисті потреби. Отримання надлишку над витратами є основним рушієм підприємництва. Такий висновок цілком справедливий для більшої частини ділових одиниць (бізнесів). Проте значення збагачення як мотиву функціонування деяких з них суттєво відрізняється залежно від форми власності, на якій ґрунтується діяльність певної господарської одиниці.

      Для державного підприємства збагачення не є головним стимулом господарської діяльності. Найчастіше вона підпорядковується суспільним потребам: забезпеченню соціальної стабільності, наданню допомоги національному підприємництву, забезпеченню певного рівня зайнятості тощо. Певна частина невеликих приватних господарств, що перебувають переважно в індивідуально-сімейній формі власності, мають на меті не збагачення, а забезпечення свого самовідтворення. Такі економічні структури англійський учений Т. Шанін назвав експолярними [17, 459].