1) закриті (економічно не вільні) економічні системи;

      2) квазівідкриті економічні системи;

      3) відкриті економічні системи [⁷].

      Найважливішими уточнюючими об'єктивними критеріями типологізації економічних систем сучасності виступають: співвідношення міського і сільського населення;співвідношення джерел ВВП; частка військових витрат у ВВП (ступінь мілітарності економічної системи); ступінь самодостатності в економічному розвитку (частка власного капіталу у структурі джерел фінансування).

      Отже, на основі зазначених найважливіших  уточнюючих об'єктивних

      критеріїв можна запропонувати такі варіанти типологізації економічних систем сучасності. Так, за співвідношенням міського і сільського населення усі

економічні  системи суспільства доцільно поділити на такі типи:

• аграрні  економічні системи суспільства;

• квазііндустріальні економічні системи суспільства;

• індустріальні  економічні системи суспільства;

• квазіінформаційні  економічні системи суспільства;

• інформаційні економічні системи суспільства;

• постінформаційні економічні системи суспільства.

     За  співвідношенням джерел ВВП усі економічні системи суспільства

      можна типологізувати таким чином:

• економічні системи суспільства переважно  сировинного спрямування;

• економічні системи суспільства переважно  аграрного спрямування;

• економічні системи суспільства переважно  промислового спрямування;

• економічні системи суспільства переважно "обслуговуючого" спрямування;

• економічні системи суспільства переважно  інформаційного спрямування.[⁸]

      Підсумовуючи  різні погляди на класифікацію економічних  систем, можна зробити висновок, що жоден із відомих нам підходів не заперечує один одного. Навпаки, кожна наступна модель поглиблює та удосконалює попередню. Спроба формалізувати згадані у роботі класифікації підтверджує складність їхньої структури. На думку Поля Грегорі та Роберта Стюарта, "економічні системи є багатовимірними... Це означає, що економічна система не може бути повністю охарактеризована з точки зору однієї характеристики як показник права власності...".

      Сучасний аналіз різноманітних економічних систем повинен враховувати що:

а) національна  ментальність впливає на формування політичної системи держави;

б) політична  система визначає характер власності  на засоби виробництва, економічну роль уряду та спосіб розподілу створеного у суспільстві продукту;

в) економічна система функціонує в певному  навколишньому середовищі.

Розділ  ІІІ. Особливості становлення економічної системи в Україні

      Актуальною  проблемою, яка повинна займати  важливе місце в економічній теорії, є механізм функціонування і розвитку економіки. Досвід показує, що в кожній науці сутнісний аналіз поєднується з розкриттям механізмів проходження тих чи інших процесів, що великою мірою визначає практичне використання досягнень цієї науки. Глибоке з’ясування механізму дії економічних законів є необхідною умовою ефективного господарювання, науково обґрунтованого застосування і використання економічних законів [⁹, с. 27].

      В епоху вільної конкуренції механізм функціонування і розвитку економіки виступав у формі ринкового механізму. Зміни попиту і пропозиції на товари, конкуренція визначали ціни товарів, їх коливання навколо вартості. Зменшення витрат виробництва до нижчих від суспільно необхідних забезпечувало збільшення прибутку, розширення можливостей для накопичення капіталу, зростання масштабів виробництва. Наприкінці ХІХ ст.. підвищення усуспільнення капіталу і виробництва зумовило зрощування промислового і банківського капіталів, утворення монополістичних союзів, фінансово – промислових груп, що посилило монополізм на ринку, викликало звуження і приниження конкуренції як рушійної сили ринкової економіки. За цих умов виникла потреба нагальна потреба в державному економічному регулювання, проведенні антимонопольної політики, посиленні втручання держави в економіку, що відкривало простір для дії ринкового механізму і доповнювало його, забезпечувало перехід механізму функціонування і розвитку економіки у нову якість, коли органічно поєднується ринкове і державне регулювання економіки. Автор цих рядків ще в 1993 р. на основі аналізу змін, які відбувались у механізмі функціонування і розвитку економіки, дійшов висновку, що і в умовах трансформаційної економіки є необхідним поєднання ринкового саморегулювання і державного економічного регулювання, використання такої нової категорії, як «господарський механізм», яка відбиває новий рівень усуспільнення економіки і відповідає потребам економічного і соціального розвитку на цьому історичному етапі.

      Україна, як й інші постсоціалістичні країни, почала перехід до ринкової економіки, коли був добре відомий досвід розвинутих країн, за яким функціонування економіки здійснюється на основі єдності ринкового і державного регулювання. Незважаючи на це, утвердилася проста логіка: оскільки ми створюємо ринкову економіку, то її функціонування забезпечує ринковий механізм. Ця теза увійшла в теорію і практику. Чим пояснити, що, всупереч світовому досвіду, широко відомій теорії Дж. Кейнса про економічну роль держави в сучасній економіці, у нас утвердився однобічний підхід, пов'язаний з ринковим механізмом7 на мою думку, причиною стала знову – таки проста логіка: величезна економічна роль держави у плановій економіці визначалася тим, що 92% засобів виробництва були власністю держави. А щоб подолати надмірну економічну роль держави, що треба зробити? Треба позбавити її власності на засоби виробництва шляхом приватизації державного майна. Так і було зроблено. Але виявилося, що припустилися грубої помилки: володіння засобами виробництва було неправомірно ототожнене з економічним регулюванням держави, хоча це різні речі. Досвід показує: чи є у держави власність на засоби виробництва чи її немає, існує великий чи малий державний сектор, вона виконує значну економічну роль. У нас же позбавлення володіння засобами виробництва супроводжувалося відокремленням держави від економіки. За умов, коли ринковий механізм ще не діяв, відмова держави від регулюючої ролі призвела до некерованості економіки, хаосу, глибокої і довготривалої економічної кризи, руйнації економіки. Країна, народ заплатили неймовірну ціну за ці помилки.

      Наш досвід важливий тим, що він показав  не лише необхідність поєднання економічної  ролі ринку і держави, але й  те, що державне регулювання має  використовувати не адміністративні, а економічні методи, тобто не давати економіці команди, а активно впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання. Усе це довело, що ринок і держава виконують економічну роль не окремо, а шляхом глибокої взаємодії, взаємо доповнення ринкових процесів і державних заходів, що механізм функціонування і розвитку економіки виступає у формі господарського механізму, який передбачає узгодженість об’єктивних ринкових процесів і свідомої, науково обґрунтованої діяльності держави.

      Науково – технічна революція другої половини ХХ ст. перетворила науково – технічний прогрес у вирішальний фактор економічного зростання, породила його новий тип – інноваційний розвиток. Інновації, нововведення, які раніше час від часу впроваджувалися у виробництво, перетворюються у постійно діючий фактор соціально – економічного розвитку. Це істотно змінило умови розвитку економіки, вимагало глибокого поєднання науки, техніки і виробництва, фундаментальних та прикладних наукових досліджень і прискорення їх впровадження у виробництво. Для цього треба було рухатися шляхом подолання розриву між наукою і технікою, з одного боку, і виробництвом – з другого, забезпечити тісну їх взаємодію. Практика привела до формування і розвитку якісно нової структури – національних інноваційних систем (НІС). Вони знаменують подальше поглиблення інтеграції науки і техніки з виробництвом, посилення їх взаємодії заради науково – технологічного вдосконалення виробництва, підвищення його ефективності. Усе це дає підстави для того, щоб національні інноваційні системи вважати складовими механізмів функціонування і розвитку економіки. Призначення їх полягає у тому, щоб забезпечити взаємодію наукових досліджень, дослідно – конструкторських розробок та впровадження їх у виробництво, зростання науково – технічного рівня усієї економіки. Таким чином, НІС – це системи, які створюються державою і спираються на ринковий механізм доведення наукових розробок до нових зразків техніки і технологій, механізм їх впровадження у виробництво, здійснення інноваційного типу розвитку [9, с. 29 - 30].

    Внаслідок спеціалізації економіки, сформованої  впродовж багатьох десятиріч на основі розподілу праці в радянському  Союзі, Україна виробляла в середньому лише близько 20% кінцевого продукту. У промисловому секторі їй було відведено роль виробника напівфабрикатів із низьким вмістом додаткової вартості. Слід зважати й на те, що 1990 р. частка міжрегіональної торгівлі у загальному обсязі торгівлі України становила 82,1 %, тобто Україна залежала від зовнішньоекономічних зносин більше, ніж інші країни – члени колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) та більшість країн Європейського Співтовариства (ЄС).

    У 1960-х роках, у зв’язку з розробкою  енергетичних ресурсів Сибіру, енергомісткі українські металургійні й машинобудівні підприємства були переорієнтовані з використання значною мірою вичерпаних запасів вугілля Донбасу на споживання нафти й газу з Росії, опинившись таким чином у цілковитій залежності від російських енергоносіїв. У 1990 р. Україна імпортувала близько 54 млн. тонн сирої нафти, 11 млн. тонн нафтопродуктів, 87 млрд. кубічних метрів природного газу, 21 млн. тонн вугілля. Окрім Росії, ці продукти ввозились в Україну також із Туркменістану й Казахстану [6, с.293].

    Рішенням про перехід до взаємних розрахунків за енергоносії за світовими цінами, прийняте республіками колишнього радянського Союзу, дуже негативно відбилось на українській економіці. Так, якщо 1991 р. середня ціна імпортованої сирої нафти дорівнювала 50 доларів США за тонну, то наприкінці 1993 р. вона вже піднялась до рівня світової ціни – 120 доларів США за тонну. В середині 1993 р. Україна отримувала природний газ в Росії й Туркменістану за ціною від 15 до 30 доларів за тисячу кубічних метрів, а на початку 1995 р. ця ціна сягнула вже 70 доларів, і до сьогодні вона постійно коригується у бік її збільшення.

    Рекордно високий рівень інфляції в Україні 1993 р. значною мірою спричинений саме цим стрімким підвищенням цін на енергоносії. За підрахунками фахівців, більш як 85 – 90 % загального обсягу спаду виробництва пов’язано з недостатньою забезпеченістю промисловості й сільського господарства України енергоресурсами [¹⁰, с.4].

    Слід  наголосити, що з переходом до розрахунків  за світовими цінами умови економічного розвитку в Україні погіршилися ще й у зв’язку з тим, що навіть 1987 р., з оцінкою експертів Світового банку, біля 16 % виробленої в Україні продукції мали від’ємну додану вартість у світових цінах, тобто вартість окремо взятих матеріальних вкладень перевищувала ціну виробленої продукції, якщо обидва ці показники оцінювати за світовими цінами. Зрозуміла річ, що за умов загального погіршення економічної ситуації у 1990-і роки цей показник міг тільки знизитись.

    Всеосяжна економічна й політична криза  багато в чому пов’язана з невизначеною, а часом просто деструктивною економічною політикою перших років після здобуття незалежності. Прагнення до якнайскорішого демонтажу адміністративно – командної системи і звільнення від пануючого ультраетатизму закономірно вивело на передній план неоліберальну ідеологію, що спиралась на дерегуляцію й роздержавлення економіки. Це був шлях епігонства ідей монетаризму як універсальної моделі ринкової трансформації без урахування економіко – соціологічних реалій України.

    Україна, як і всі колишні радянські республіки, мала високо монополізовану економіку з нееластичним постачанням і великим ступенем адміністративного регулювання господарчих процесів. З огляду на це автори неоліберальної моделі реформування економіки у своїх конструкціях виходили з паралелізму монетаристських методів економічного регулювання й заходів щодо роздержавлення і створення економіки змішаного типу. Широкомасштабна приватизація, ринкові засади функціонування кредитно – банківської системи, антимонопольне регулювання і реформа землекористування були проголошені економічними пріоритетами й отримали добре юридичне забезпечення у прийнятому в 1992 – І половині 1993 рр. законодавстві.

    Інфляція. Вказані вище обставини призвели передусім до розкручування інфляційної  спіралі. Вперше відкрита інфляція в Україні проявилася на весні 1991 р. внаслідок запровадження заходів щодо регулювання цін державою, коли роздрібні ціни виросли на 84%, а оптові – на 12%.За весь 1992 р. ціни на споживчі товари зросли більш як у 28 разів. Це спричинило подальший розпад міждержавних торговельних і фінансових зв’язків, демонетаризацію споживчого сектора, стрімке падіння платоспроможного попиту населення. Руйнація системи міждержавних платежів призвела до істотного росту обсягів кредитування економіки. Неузгодженість між фінансовою й монетарною політиками, глибоке структурне розбалансування державних фінансів і відсутність жорстких заходів щодо обмеження бюджетних видатків не сприяли успішному проведенню ефективної політики грошової стабілізації. У 1992 р., за даними Світового банку, дефіцит державного бюджету сягнув 18% ВВП, а з урахуванням видатків, що їх було проведено безпосередньо через канали банківської системи у вигляді перерахувань збитковим підприємствам та сільському господарству, цей дефіцит сягнув 37% від ВВП.

    У 1993 р. рівень інфляції в Україні був  найвищим у світі - 10155%, сягнувши в  ІV кварталі астрономічної величини – 166,3% за місяць.[¹¹, с.8]