Проблеми розміщення і використання трудових ресурсів України

 

3.2. Показники та критерії ефективності використання трудових ресурсів

В умовах ринкової економіки  і демократизації суспільства значно зростає значення науково обґрунтованих  критеріїв та системи показників ефективності використання трудових ресурсів. Критерії оцінки використання трудових ресурсів відрізняються на різних рівнях управління. На макрорівні критеріями оцінки виступають:

- рівень життя населення та позитивні зміни в соціальній сфер!;

- підвищення темпів зростання національного доходу з розрахунку на одного працездатного;

- збалансованість виробництва за трудовим фактором як найважливіша вимога забезпечення раціональної зайнятості населення;

- рівень економічної активності населення (відношення чисельності трудових ресурсів до чисельності дорослого населення);

- рівень зайнятості (відношення кількості зайнятих до чисельності населення, старшого 15-ти років).

Перші з вказаних критеріїв  характеризуються змінами таких  показників: національний доход на одну людину і реальні доходи на одну людину, тому що саме вони відображають кінцеві результати трудової діяльності членів суспільства.

Показники величини національного  доходу з розрахунку на одного працездатного, зайнятого в народному господарстві і матеріальному виробництві, характеризують відношення різних груп працездатного  населення до виробництва національного  доходу в залежності від розподілу  його (населення) за сферами зайнятості[12,c.50].

Збалансованість трудових ресурсів з основними виробничими фондами  та робочими місцями в кількісному  та якісному виразі можна характеризувати  за допомогою наступних показників:

- нестача або надлишок фактичної кількості робітників у порівнянні із передбаченою потребою і взагалі за основними професіями;

- відхилення (у той чи інший бік) розряду робітників від тарифікації виконуваних робіт;

- міра відповідності масштабів та структури підготовки кваліфікованих робітників і фахівців для галузей народного господарства, додаткової потреби у них;

- рівень укомплектованості робочих місць робочою силою з урахуванням змінності роботи підприємства.

Оцінку використання трудових ресурсів за вказаними критеріями необхідно  доповнювати характеристикою впливу на їх рівень сукупності виробничо-технічних, структурних, демографічних, соціально-економічних  факторів. При цьому такий аналіз можна здійснювати на різних структурних  рівнях: місцевому та регіональному, галузевому і народногосподарському.

До показників, які характеризують використання робочої сили на рівні  підприємства, належать:

- продуктивність праці (визначається відношенням виробленого валового продукту у вартісному виразі до середньорічної кількості працюючих);

- рівень використання фонду робочого часу;

- стан дисципліни та плинності кадрів;

- кількість і питома вага працівників, зайнятих ручною працею;

- якісна відповідність працюючих вимогам виробництва та зайнятим посадам;

- відносна та абсолютна кількість працівників, вивільнених з виробництва[4,c.43].

Під вивільненням робочої  сили розуміється зменшення кількості  робітників на тих чи інших ділянках виробництва внаслідок впровадження нових технологій, покращання організації  виробництва, праці та управління.

Основою вивільнення робочої  сили є підвищення продуктивності праці, більш ефективне використання трудових ресурсів.

Вивільнення робочої сили може бути двох видів: відносне та абсолютне.

Відносне (умовне) вивільнення  робітників може мати місце як при  випереджувальному, так і при  однаковому зростанні продуктивності праці в порівнянні зі зростанням обсягів виробництва.

Абсолютне вивільнення робітників означає реальне зменшення чисельності  персоналу на тих чи інших ділянках виробництва. При цьому кількість  вивільнених у більшості випадків не співпадає з кількістю скорочених, оскільки частина вивільнених робітників може бути переведена на вільні робочі місця у межах даного структурного підрозділу. У такому випадку розміри  вивільнення перевищують масштаби скорочення.

Показники результативності, якості і складності праці характеризують найбільш суттєві результати трудової діяльності. До них належать: продуктивність праці, співвідношення темпів зростання  продуктивності праці та заробітної плати, середньорічна заробітна  плата працівників, загальні втрати робочого часу в розрахунку на одного працівника та плинність кадрів.

Розмір та динаміка середньорічної заробітної плати характеризують грошовий еквівалент вартості робочої сили і, певною мірою, рівень життя працівників.

До показників якості праці  відносять: соціально-психологічний  клімат у колективі, наявність робочої  атмосфери, дизайн, чистоту приміщень.

Така система показників дозволяє оцінити основні параметри  організації використання трудоактивного населення на різних рівнях[2,c.54].

 

3.3. Проблеми формування  і функціонування  ринку праці

Реформування економіки  в нашій країні супроводжується  підвищенням реального вивільнення  трудящих, що сприяє формуванню ринку  праці запропонуванням робочої  сили. Вивільнення відбувається переважно внаслідок:

• роздрібнення державної власності за одночасного скорочення кількості неприбуткових підприємств і виробництв;

- передавання в приватну або колективну власність, злиття з потужнішими підприємствами, поступового скорочення і ліквідації структурних зрушень у народному господарстві завдяки підвищенню комплексності розвитку території, інтенсифікації виробництва, конверсії, екологізації економіки. Найістотніші зміни очікуються у видобувній і металургійній промисловості, військово-промисловому комплексі, де зайнятість може скоротитися майже на третину;

• підвищення ефективності використання ресурсів праці і робочих місць.

Нормальне функціонування регіонального  ринку праці передбачає формування попиту на робочу силу відповідно до її пропонування[3,c.20].

Сьогодні значна частина  сільської місцевості, а також  невиробнича сфера багатьох областей України мають широкі можливості застосування праці, але розвиток цих  зон ще не досяг середньо республіканського  рівня за багатьма показниками і  тому відстає від потреб споживача. Однак перелив робочої сили в  ці галузі неможливий без реалізації комплексу заходів:

• роздрібнення й урізноманітнення форм власності;
• розширення форм надання кредиту;
• використання спектра пільг у разі переїзду в сільську місцевість (термінові контракти, бронювання житла в місті, одноразова допомога, надання житла на селі);

- подолання відриву в оплаті праці робітників матеріального виробництва та невиробничої сфери.

Найважливішим напрямом регіональної політики зайнятості нині стає створення  умов для збільшення кількості робочих  місць. Це - розвиток підприємств з виробництва товарів народного споживання і переробки сільськогосподарської продукції, культивування народних промислів, надання послуг населенню (найменш розвинені послуги - юридичні, санаторно-курортні та оздоровчі, фізичної культури і спорту, розваги і т. п.), застосування занижених ставок, які уповільнюють вивільнення робочої сили й уможливлюють прийняття на роботу менш соціально захищених категорій населення. Багато важить у розв’язанні проблем зайнятості розширення прав підприємств у використанні різних режимів роботи, відпусток, у наданні можливості достроково виходити на пенсію тощо[3, с.49].

 

3.4. Шляхи реформування  та вдосконалення ринку праці  в Україні з урахуванням світового досвіду

В умовах перехідної економіки, спаду виробництва та зростання  безробіття, особливої уваги вимагають  соціально-економічні проблеми молодого покоління, і, перш за все, це стосується трудової діяльності.

Зарубіжний досвід свідчить, що серед трудових ресурсів країн  Східної Європи молодь становить  менш ніж 30%, але безробітних у  віці до 25 років понад 15%. В Україні  в структурі безробітних 15,3% - не працевлаштована молодь після закінчення загальноосвітніх та вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації [9,c. 90].

Безумовно, в цьому плані  необхідні комплексні рішення, і, перш за все, організація професійного навчання, яка сприяє як тимчасовому виходу з ринку праці працездатної молоді, що навчається, так і забезпечення для неї кращих перспектив працевлаштування.

Тому необхідність активного  впливу на формування нової системи  життєвих цінностей, подолання стійких  стереотипів свідомості і поведінки  підтверджує динаміка соціальних і  професійних орієнтацій молоді, адаптація  якої до ринкових умов визначає як перспективи  якісного оновлення робочої сили, так і успіх реформування суспільних відносин в цілому. Разом з тим, не дивлячись на існуюче зниження значення праці як базової соціальної цінності, перспективи свого соціального  становлення молодь достатньо чітко  пов'язує із вирішенням проблем професійного вибору, можливістю самореалізації у  вибраній сфері трудової діяльності.

Ринкові відносини вимагають  вагомої зміни традиційних підходів до організації роботи з молоддю  в напрямку її гуманізації, посилення  гнучкості і динамічності відповідно до зміни суспільних умов.

Так, наприклад, в Італії молоді люди за контрактом, який укладається  на 4 роки, одночасно працюють у компанії, відвідують курси з професійної  підготовки, які організовуються  регіональною владою (майже 70% учнів  залишаються на постійну роботу на тих самих підприємствах). У Німеччині  та Швеції програми сприяння зайнятості молоді передбачають для неї той  самий рівень заробітної плати, що і  для інших працівників, зайнятих на аналогічних роботах [7,c.103].

Враховуючи світовий досвід і власну специфіку, вважаємо, що перспективними напрямками регулювання молодіжної зайнятості можуть бути:

- формування в рамках  державної системи професійної  освіти необхідної правової, соціально-економічної,  інформаційної, матеріальної бази  її розвитку;

- якісне оновлення форм  і методів роботи з молоддю  та включення системи профорієнтації  молоді в структури управління  на всіх рівнях;

- забезпечення цілісності  функціонування різних структур  у системі професійної освіти, включаючи навчальні заклади,  служби зайнятості, соціальні служби, молодіжні організації.

Реалізація даних напрямків  забезпечить органічне включення  системи орієнтації молоді в господарський  механізм ринкової економіки як невід'ємної  частини.

Необхідність трансформації  української економіки в соціально-ринкову  передбачає вивчення та розумне використання досвіду тих країн, де сформувалися ринкові відносини, котрі поєднуються  з діючим механізмом державного регулювання. В цих країнах досягнення більш  повної зайнятості є однією із центральних  макроекономічних цілей.

Так, наприклад, у ФРН, Великій  Британії, Франції, Нідерландах державне регулювання зайнятості здійснюється з урахуванням «пасивних» заходів. У Швеції, Швейцарії, Данії, Норвегії регулювання зайнятості здійснюється, головним чином, шляхом «активних» заходів. У Франції із загальних витрат на політику зайнятості 74% витрачається на пасивні заходи, в той час  як у Швеції 69% загальних витрат спрямовано на проведення активної політики зайнятості [3, с.92].

Слід звернути увагу на те, що регулювання ринку праці  досягає найвищого ефекту в тих  країнах, у яких:

- по-перше, політика зайнятості  є складовою частиною загальноекономічного  механізму функціонування суспільного  господарства;

- по-друге, заходи державної  політики зайнятості здійснюються  не тільки виключно діями державної  служби зайнятості, а передбачають  активність галузевих міністерств,  підприємств та організацій різних  форм власності;

- по-третє, в сферу  політики зайнятості включені  найсуттєвіші аспекти  стимулювання  попиту на робочу силу, а також  регулювання заробітної плати,  посилення трудової мотивації.

Програми зайнятості, що розроблені в українській економіці, як правило, розраховані на проведення заходів, що сприяють профорієнтації, працевлаштуванню і практично не передбачають профілактичних заходів  щодо попередження безробіття. Серед  них можна виділити наступні [9.c. 25]:

- збільшення обсягів  та якості надання соціальних  послуг незайнятим та безробітним  громадянам, зареєстрованим у державній  службі зайнятості;

- підтримка підприємницької  ініціативи безробітних зареєстрованих  у державній службі зайнятості.

- у громадських роботах  брали участь 378,6 тис. незайнятих  громадян, що на 9,7% більше ніж  у 2002 p., однак в основному це  малопрестижні та некваліфіковані  робочі місця.