Проблеми розміщення і використання трудових ресурсів України

 

ВСТУП

Населення - це те джерело, той "матеріал", з якого утворюються всі інші групування людей, наприклад, ті, що в економіці праці позначаються економічно активним населенням, трудовими ресурсами. Економісти розглядають населення як джерело ресурсів для праці, як носія певних економічних відносин і, що дуже важливо, як споживача, що формує трансформацію  суспільно-демографічної  системи в Україні, особливо в період здобуття нею державної незалежності і самостійного управління соціально-економічним та екологічним розвитком, вимагає всебічного аналізу та розробки глибоких наукових засад вдосконалення соціальної   та   демографічної   політики   загальнодержавного та  регіонального розвитку. На таких наукових засадах мають будуватися підходи до конкретних перетворень, розроблятися прогнози і формуватися політика реформування суспільства на ближню та дальню перспективу.

Перехід до ринкової економіки  на сучасному етапі характеризується поступовим зрушенням в структурі  зайнятості населення за галузями, сферами та секторами економіки  України. Розглядаючи проблеми структурних  зрушень в економіці, вітчизняні економісти тривалий час аналіз структури  зайнятості ігнорували або, як правило, розглядали як чисто соціальний феномен, що зумовлює інтерес тільки з позиції  масштабів безробіття, його професійних  і статево-вікових аспектів. Науковий підхід має бути значно глибшим –  структурна криза економіки є  й кризою структури зайнятості, що склалася в народному господарстві. За умов тривалого кризового скорочення виробництва на тлі прогресуючих інфляційних процесів проблема аналізу  та прогнозування зайнятості населення  постає як важлива для розробки обґрунтованої  комплексної системи заходів  сприяння досягненню повної продуктивної вільно обраної зайнятості.

До факторів структурних  зрушень у зайнятості населення  належать: демографічний фактор, державна політика структурної перебудови економіки, інвестиційна та грошово-кредитна політика, державна політика пріоритетного розвитку окремих галузей і територій, галузеві відмінності в оплаті праці  та рівнях доходів населення, соціальна  переорієнтація економіки, темпи й  ефективність проведення роздержавлення та приватизації.

Використання трудових ресурсів України залежить від природних, економічних, демографічних та соціальних особливостей економічних регіонів країни. Формування та використання ринку  праці регіону – серйозна економічна та соціальна проблема. Реальний стан регіонального ринку праці пов’язаний з трансформацією економічної системи  країни та спадом виробництва, що веде до скорочення попиту на робочу силу.

Останніми роками загальна економічна криза в усіх регіонах України призвела до повсюдного різкого  погіршення демографічної ситуації. Крім суто  економічних та екологічних  чинників, причинами погіршення демографічної  ситуації є безсистемний підхід до керування адміністративними територіями  та регіонами; відсутність методології  прогнозування та  стратегічного  керування майбутньою поведінкою організаційних систем регіонів; невизначеність параметрів, через які система втрачає  контроль над своїм внутрішнім і  зовнішнім середовищами, що призводить до її розпаду; невідповідність функцій, що їх виконують територіальні органи керування, дійсному їх призначенню  у системі тощо. Територія як соціальна,  економічна,  демографічна  та  екологічна система не розглядається  як цілісність зі своїми загально- та внутрішньосистемними завданнями, потребами й інтересами. Відсутні відповідні служби, не залучаються  до цієї справи спеціалісти належного  профілю.

  Всі ці причини  мають великий вплив на формування  якісних та кваліфікованих трудових  ресурсів. У роботі описуються  одні з найголовніших проблем  трудових ресурсів у нашій  країні, а саме: безробіття, відтворення  населення, велика частка пенсіонерів  на робочих місцях, нераціональний  розподіл трудових ресурсів по  містах і селах та проблеми  урбанізації. 

   Предметом курсової роботи є трудові ресурси як складова продуктивних сил. Об’єктом даної роботи є трудові ресурси. Метою є опис найголовніших проблем трудових ресурсів, причини їх виникнення, наслідки та шляхи їх вирішення. Завданням цієї роботи служить дослідження того наскільки вагому роль трудові ресурси займають у розміщенні  продуктивних сил, головних факторів які впливають на використання та розміщення трудових ресурсів, зміну народонаселення в Україні за останні роки, вивчення міграційних потоків трудових ресурсів, аналіз зайнятості і  відтворення населення в Україні.

Трудові ресурси є одним  з основних факторів впливу на розміщення продуктивних сил. А оскільки проблеми при розміщенні продуктивних сил  виникають повсякденно, тому проблеми використання і розміщення трудових ресурсів є актуальними. Проблеми трудових ресурсів потребують негайного вирішення  на рівні держави. Такі проблеми існують  у більшості країн, що розвиваються, а також у деяких економічно розвинутих. Наслідки цих проблем витікають  у масштабних страйках робітників, у високому рівні безробіття, в  неякісному виробництві товарів, у  невідповідному обслуговуванні населення  і сприяє зменшенню обсягів виробництва (збільшення рівня безробіття на 1%, зменшує ВВП на 2,5%). Розвиток суспільних відносин вимагає негайного усунення проблем трудових ресурсів, саме тому, в цій роботі розглядаються проблемні  питання трудових ресурсів та перспективи  їх подолання.

Інформаційною базою дослідження є нормативні акти, наукові праці, статистичні дані та науково методичні публікації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. НАСЕЛЕННЯ - ПРИРОДНА ОСНОВА ФОРМУВАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

 

1.1.  Динаміка чисельності та розміщення населення

Чисельність населення країни в цілому та окремих її регіонів є результатом взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів суспільного розвитку, і насамперед соціально-економічних та демографічних. Закономірності розвитку економіки  значною мірою визначають характер демографічних процесів. Тенденції  демографічного розвитку є неодмінним фактором, який обумовлює економічну і соціальну політику держави. Вивчення процесів відтворення населення, особливо динаміки його чисельності, має практичне  значення для встановлення механізму  взаємодії економічних і демографічних  процесів. Чисельність населення  держави чи окремих її регіонів не є величиною стабільною. Вона змінюється відповідно до дії усієї сукупності різноманітних факторів. Знання чисельності  населення на певну дату чи період дозволяє оптимально збалансувати розвиток народного господарства і напрями  демографічної політики[9, c 5].

За кількістю населення  Україна посідає 6 місце в Європі (після Німеччини, Італії, Великобританії, Франції) та 28 місце у світі. На її долю припадає 7,3% населення Європи i 1% населення Землі.

Найбільш повну інформацію про чисельність населення, його структуру і розселення, а також  процеси руху дають загальнодержавні переписи. Особливе значення для України  мають останні чотири переписи — 1959, 1970, 1979, 1989p.p. та в 2001 р. У 1913 році в межах сучасної України проживало 35,2 млн. осіб. За приблизними підрахунками під час Першої світової і громадянської воєн, колективізації сільського господарства, репресій, штучного голодомору, Другої світової війни Україна втратила близько 20 млн. осіб.

У післявоєнний період відбувався приплив в Україну населення  з інших республік колишнього СРСР, проте він був меншим за масову міграцію українців на новобудови Сибіру, Далекого Сходу, цілинні землі  Казахстану. Довоєнного рівня населення (40,6 млн. осіб) держава досягла лише у 1956 році.

Чисельність населення в  другій половині XX ст. поступово збільшувалася  переважно за рахунок природного приросту. Пік її зростання припадає на початок 1993 року, коли в Україні  було зафіксовано 52 244,1 тис. осіб.

Як бачимо, чисельність  населення України за великий  період часу постійно зростала. Тільки за період 1959-1998 pp. загальний приріст населення України перевищував 8 млн. чол. Слід відмітити, що середньорічний приріст населення був дуже нестабільним, а кількісні параметри його щороку змінювалися. Але загальною тенденцією було щорічне його зменшення. Починаючи з 1993 р. і до нинішнього часу чисельність населення України щорічно зменшується. На початок 1995 р. чисельність населення була майже такою ж, як у 1989 р. Особливістю цього процесу в Україні є те, що в основі його лежать не соціальні катаклізми (або природні катастрофи, чи поширеність епідемії), а ті соціально-економічні та демографічні особливості, які склалися в країні на попередньому та на нинішньому етапі суспільного розвитку [6, c.56].

За даними Державного комітету статистики України кількість наявного населення станом на 1 квітня 2010 р. становила 45905,3 тис. осіб. У 2009 р. цей показник знаходився на рівні 45962,9 тис. осіб. У переважній більшості областей зареєстровано  скорочення населення.

Як і більшість європейських країн, Україна має високу щільність населення - 77 осіб/км². Найнижчий показник щільності на півночі, в Чернігівській області - 39 осіб/км². Найвищий - у Донецькій області - 183 особи/км². Східні області мають дещо вищий за середній показник - 90 осіб/км².

 

1.2. Міське та  сільське населення

Зміни в динаміці загальної  чисельності населення визначаються змінами у розміщенні міського і  сільського населення. Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продуктивних сил.

Україна залишається переважно  урбаністичною країною, з чисельною  перевагою міського населення над  сільським: 32 млн. 754 тис. городян (або 68%) проти 15 млн. 883 тис. (або 32%) сільського. Найменш сільськими є такі області  України, як Донецька - 10%, Луганська - 14%, Дніпропетровська - 17%, Харківська - 21%, Запорізька - 24% (селян). Найбільш сільськими є Тернопільська і Закарпатська області - по 59% сільського населення, Івано-Франківська  і Чернівецька - по 58%, Вінницька - 56% і Рівненська - 55%. Водночас найвищий рівень урбанізації в Донецькій  області, в якій мешканці міста становлять 90% населення, Луганській - 86% та Дніпропетровській - 83%.

В Україні збільшилась  кількість міст, їх нині нараховується 454. З них 37 - це міста з кількістю  населення від 100 до 500 тисяч. Дев’ять  міст мають понад півмільйона  жителів, а у п’яти кількість  населення перевищує 1 млн. осіб. У  Києві, столиці України понад 2,6 млн. жителів.

Міське населення України  проживає у різних типах поселень: малих містах (з населенням до 50 тис. жителів), середніх (50- 100 тис. жителів), великих (100-250 тис. жителів), крупних (250- 500 тис. жителів) та найкрупніших (понад 500 тис. жителів), а також у селищах міського типу.

В цілому міста становлять лише третину міських поселень України, але в них проживає близько 90% всього міського населення. При цьому  основна його частина припадає на крупні і найкрупніші міста[1, c. 48].

В селищах міського типу з людністю понад 20 тис. чол. проживає лише 2% населення, а решта населення  проживає у поселеннях до 20 тис. чоловік.

Сільське населення України  становило на початок 2009 року 15 млн. 883 тис. чоловік. Така його чисельність та динаміка - це результат неоднозначних за характером процесів розселення людей протягом значного історичного періоду.

Найбільш суттєвим фактором формування чисельності сільського населення є соціально-економічні умови, що складалися в Україні у певні періоди її історичного розвитку.

Оскільки основною економічною  базою господарського розвитку сільської  місцевості є сільськогосподарське виробництво, то в залежності від  специфіки цього виробництва  в певних природних і соціально-економічних  умовах здійснювалося відтворення  загальної чисельності населення  і особливо його працездатної частини, а також розміщення по території  певних населених пунктів.

Як чисельність сільського населення, так і кількість сільських  населених пунктів не є постійною  величиною. Аналіз статистичних даних  за значний період часу дав змогу  встановити довгострокову і стабільну  тенденцію - постійне зменшення загальної чисельності сільського населення України. Так, з кожним роком чисельність людей в селах зменшується.

Зазначена динаміка чисельності  сільського населення має значні територіальні відмінності. Так,  чисельність сільських жителів  Автономної Республіки Крим, Закарпатської  і Херсонської областей, завжди є великочисельними  то в решті областей країни відбулося скорочення чисельності сільського населення. При цьому найбільший приріст сільського населення був характерним для Автономної Республіки Крим. Найбільше скорочення сільського населення (майже на третину) відбулося у Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській та Сумській областях. Таким чином, розміщення населення по території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушеннями в економічній і соціальній сферах, а також у територіальній структурі і організації народного господарства, особливо галузей матеріального виробництва.

 

1.3. Статево-вікова  структура населення

Статево-вікова структура  населення є одним з важливих трудових показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо тенденцій  ринку праці та визначити можливі  зміни динаміки чисельності населення  в майбутньому. Сама ж статево-вікова структура населення є результатом  особливостей народжуваності і смертності населення в конкретних історичних умовах відтворення.

Аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні  спостерігається постійне переважання  жінок в загальній чисельності  її населення. При цьому абсолютна  перевага жінок дещо зростає, хоч  відносні показники свідчать про  незначне вирівнювання співвідношень  між чисельністю чоловіків і  жінок. Перевага чисельності жінок  над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави, що найбільше впливає на чисельність  чоловіків, - з другого. Наприклад, якщо коефіцієнт смертності жінок у віці 40-50 років становив в останні роки 4,8-6,6 осіб на тисячу населення цього віку, то чоловіків - відповідно 13,1-19,5 осіб. Наявну структуру населення України можна вважати несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтворення населення. Так, у віковій групі до 25 років включно чисельність чоловіків була більшою, ніж жінок; у віковій групі понад 26 років чисельна перевага - на боці жінок. І ця перевага збільшується з кожною віковою групою. Серед міських жителів чисельна перевага настає вже з 17 років, а в сільській місцевості - після 40 років.