Ліквівдність комерційних банків

    З даних табл. 2 можна зробити висновки, що «Укрексімбанк» мав кризу ліквідності  у 2009 році, про що свідчить зниження коефіцієнту еластичності за ліквідністю  до 0,83. Але у 2010 році вже спостерігається  тенденція до збільшення ліквідності.

    Більш доцільним для визначення рівня  ліквідності комерційного банку, на думку І. Малюкової, є розрахунок реального запасу ліквідності. Як зазначає економіст І. Волошина, «Реальний запас ліквідності визначає  тупінь покриття всіх зобов’язань банку його ліквідними активами в заданий момент часу (t) і є ринковою оцінкою реального (не номінального) капіталу банку в момент часу t». Дане визначення є справедливим за умови, якщо протягом часу (t) банк не здійснює операцій по залученню коштів або їх розміщенню, а працює лише з уже існуючими в нього кредиторами та дебіторами (пасивна еволюція). Реальний запас ліквідності Z(t) в момент часу (t) визначається як різниця між ліквідними активами (LA(t)) та ліквідними пасивами (LP(t)) банку. Це можна відобразити у вигляді формули таким чином [17]:

    Z(t) = LA(t) - LP(t),   (18). 

    2.3.Методи  управління ліквідністю  банку 

    Як  уже зазначалося вище термін ліквідність  тісно пов’язаний з поняттям платоспроможності, яке тлумачиться як здатність  банку своєчасно і в повному  обсязі відповідати за своїми зобов’язаннями. Ліквідність банку значною мірою  визначає його платоспроможність, яка  залежить і від ряду інших чинників, таких як розмір капіталу, спеціалізація  та диверсифікація банківських послуг, загальний рівень ризиковості діяльності, співвідношення власних і залучених  коштів [23].

    Сутність  проблеми ліквідності полягає в  тому, що попит на ліквідні засоби рідко  дорівнює їх пропозиції в будь-який момент часу, тому банк постійно має  справу або з дефіцитом ліквідних  коштів, або з їх надлишком. Дефіцит  ліквідних засобів призводить до порушення нормативних вимог  центральних банків, штрафних санкцій  і - що найнебезпечніше для банку - до втрати депозитів.

    Надмірна  ліквідність породжує дилему «ліквідність - прибутковість», адже найбільш ліквідні активи не генерують доходів. Якщо фактична ліквідність значно перевищує необхідний рівень або встановлені нормативи, то діяльність банку негативно оцінюється акціонерами з погляду не повністю використаних можливостей для отримання прибутку.

    Імовірність настання ситуації невідповідності  між попитом і пропозицією  ліквідних коштів називають ризиком  незбалансованої ліквідності. Очевидно, що ризик ліквідності майже завжди супроводжує банківську діяльність.

     На практиці існує три основні стратегії управління ліквідністю, які, по суті, є проявом загальних підходів до управління активами і пасивами банку:

     - трансформації активів (управління ліквідністю через активи);

     - запозичення ліквідних засобів (управління ліквідністю через пасиви);

     - збалансованого управління ліквідністю (через активи і пасиви).

     Сутність стратегії трансформації активів полягає в нагромадженні високоліквідних активів, які у разі виникнення попиту на ліквідні кошти продаються доти, доки не будуть задоволені потреби. Відтак відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму. Стратегія трансформації активів є традиційним і найпростішим підходом до управління і здебільшого використовується невеликими банками, які не мають широких можливостей запозичення коштів та доступу на грошові ринки. Вона оцінюється як менш ризикована порівняно з іншими, проте й досить дорога з погляду вартості, адже підтримка значного запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.

    При управлінні ліквідністю необхідно  враховувати такі її особливості [18]:

    • наявність різних підходів до визначення ліквідності, що призводить до виникнення значної кількості методів її оцінки;

    • тісний взаємозв’язок між ліквідністю  і дохідністю.

    З огляду на винятково важливу роль ліквідності в життєдіяльності  банку та підтримці рівноваги банківської системи в цілому в багатьох країнах органами банківського нагляду та законодавством передбачено встановлення норм ліквідності. Банки зобов’язані підтримувати показники ліквідності не нижчими від певного рівня (норми), що визначається з урахуванням нагромадженого досвіду та конкретних економічних умов у країні [29].

    Такий метод спрямований насамперед на здійснення контролюючої функції за станом ліквідності комерційних  банків, але іноді спонукає керівництво  банків до послаблення уваги до даної  проблеми і сприйняття її не як власної, а такої, що може бути вирішена через  втручання центрального банку і  надання стабілізаційних кредитів. Як показує зарубіжний і вітчизняний  досвід, така позиція є глибоко  помилковою і призводить здебільшого  до трагічних наслідків, коли банк перестає існувати. Після втрати ліквідності  відновити репутацію банку та довіру до нього з боку клієнтів майже неможливо.

    Централізований підхід до регулювання банківської  ліквідності використовується і  Національним банком України через  встановлення обов’язкових нормативів НБУ обрав шлях поступової децентралізації  процесу управління ліквідністю  банків. Якщо на етапі формування банківської  системи регулювання здійснювалось  через встановлення ряду економічних  нормативів ліквідності, якими визначались  як суми, так і строки залучення  та розміщення коштів (до одного місяця, до трьох місяців), то в даний час  відповідність строків регулюється  банками самостійно, а кількість  обов’язкових нормативів ліквідності  скоротилась до трьох.

    У процесі управління перед менеджментом кожного конкретного банку постають завдання глибокого розуміння сутності проблем ліквідності, пошуку оптимальних  методів управління, організації  адекватних систем контролю та оцінювання потреб у ліквідних засобах, забезпечення доступних джерел їх поповнення, створення  власних систем управління ліквідністю.

    Вирішуючи зазначені завдання, необхідно враховувати  не лише можливості банку та потреби клієнтури, а й такі чинники, як політична та економічна ситуація в країні, стан грошового ринку, наявність та досконалість законодавства, надійність клієнтів та партнерів, рівень ризиковості банківських операцій, розвиток ринку цінних паперів, компетентність фахівців тощо. Для вітчизняних банків процес створення ефективних систем управління ліквідністю ускладнюється кризовими явищами в економіці, недостатнім рівнем кваліфікації та досвіду банківських кадрів.

    Щоб запобігти надмірному підвищенню ризику ліквідності, менеджмент банку має  керуватися у своїй діяльності такими принципами [8]:

    - пріоритетність ліквідності, у  тому числі й при виборі  напрямків розміщення коштів;

    - постійність аналізу потреб банку  в ліквідних засобах з метою  уникнути як їх надлишку, так  і дефіциту;

    - планування та прогнозування  дій банку в разі виникнення  незбалансованої ліквідності та  кризових ситуацій;

    - взаємозв’язок ризику ліквідності  з іншими сферами діяльності, такими як залучення та розміщення  коштів, а також управління ризиком  відсоткових ставок.

    Структура ресурсної бази банку аналізується в динаміці, визначається питома вага основних вкладів у загальній  сумі зобов’язань.

    У практичній діяльності банків вироблено  кілька загальних підходів (стратегій) до управління ліквідністю, а саме:

    - стратегія трансформації активів  (управління ліквідністю через  активи);

    - стратегія запозичення ліквідних  засобів (управління ліквідністю  через пасиви);

    - стратегія збалансованого управління  ліквідністю (через активи і  пасиви).

    Кожна зі стратегій має свої переваги і  недоліки, а економічна доцільність їх застосування визначається характеристиками банківського портфеля, станом фінансових ринків, особливостями зовнішнього середовища. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ  І ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ  ЛІКВІДНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ  БАНКІВ 
 

    Сьогодні українські банки стикаються з низкою проблем, які можуть привести до подальшого погіршення їхніх фінансових показників. Серед них, зокрема:

    • погіршення макроекономічної ситуації в державі;

    • істотне падіння курсу національної валюти;

    • політична невизначеність у країні;

    • втрата довіри до банків з боку вкладників.

    З усього вищенаведеного у курсовій роботі можна подати такі рекомендації, що посприяють підвищенню ліквідності і платоспроможності комерційних банків.

    По-перше, банку з нестійким положенням можна порадити поліпшити організаційну структуру банку, тобто приділити увагу розвитку менеджменту, зокрема, створити, наприклад, службу внутрішнього аудиту, що дозволило б знизити зловживання усередині банку.

    По-друге, банку необхідно оцінювати ліквідність  балансу шляхом розрахунку коефіцієнтів ліквідності.  У процесі аналізу балансу на ліквідність можуть бути виявлені відхилення убік як зниження мінімально допустимих значень, так і їхнього істотного перевищення.  У першому випадку комерційним банкам потрібно в місячний термін привести показники ліквідності у відповідність із нормативними значеннями.  Це можливо за рахунок скорочення насамперед міжбанківських кредитів, кредиторської заборгованості й інших видів залучених ресурсів, а також за рахунок збільшення власних коштів банку.  Проте варто мати на увазі, що залучення додаткового капіталу у формі випуску нових акцій викликає скорочення дивідендів і несхвалення пайовиків.

    З іншого боку, для комерційного банку, як і будь-якого іншого підприємства, загальною основою ліквідності виступає забезпечення прибутковості виробничої діяльності (виконуваних операцій).  Таким чином, якщо фактичне значення основного нормативного коефіцієнта ліквідності виявляється набагато більше, чим установлене мінімально допустиме.  То діяльність такого банку буде негативно оцінюватися його пайовиками, із погляду невикористаних можливостей, для одержання прибутку.  У цьому зв'язку варто зауважити, що аналіз ліквідності балансу повинний проводитися одночасно з аналізом прибутковості банку.  Досвід роботи комерційних банків показує, що банки одержують більше прибутку, коли функціонують на грані мінімально допустимих значень нормативів ліквідності, тобто цілком використовують надані їм права по залученню коштів у якості кредитних ресурсів.

    У той же час особливості його роботи як установи, що засновує свою діяльність на використанні коштів клієнтів, диктує необхідність застосування показників ліквідності.  Максимальна ліквідність  досягається при максимізації залишків у касах і на кореспондентських  рахунках стосовно інших активів.  Але саме в цьому випадку прибуток банку мінімальний.  Максимізація прибутку потребує не збереження коштів, а їх використання для видачі позичок  і здійснення інвестицій.  Оскільки для цього необхідно звести касову готівку і залишки на кореспондентських  рахунках до мінімуму, то максимізація прибутку ставить під загрозу  безперебійність виконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами.

    По-третє, банк повинний визначати потребу  в ліквідних коштах хоча б на короткострокову  перспективу.  Як уже відзначалося, прогнозування цієї потреби може здійснюватися двома методами.  Один із них припускає аналіз потреб у кредиті й очікуваному рівні  внесків кожного з головних клієнтів, а інший - прогнозування обсягу позичок  і внесків.  Обидва розглянутих  методи мають недолік: вони спираються на середній, а не граничний рівень ліквідності.  Це може бути достатнім для оцінки ліквідності банківської системи в цілому, але воно не підкаже керівництву окремого банку, яка повинна бути його касова готівка на наступному тижні, щоб покрити вилучення внесків і заявки на кредит.  Тільки аналіз рахунків окремих клієнтів банку дозволяє йому визначити потреби в готівці на даний момент [28].

    У вирішенні цього завдання допоможе також попереднє вивчення господарських  і фінансових умов на місцевому ринку, специфіки клієнтури, можливостей  виходу на нові ринки, а також перспективи  розвитку банківських послуг, у тому числі, відкриття нових видів  рахунків, проведення операцій по трасту, лізингу, факторингу і т.д.  Причому, крім місцевих чинників, необхідно  враховувати також і загальнонаціональні.  Наприклад, зміни в грошово-кредитній  політиці, у законодавстві і т.д.